Тяглість

Баба приходить увечері, коли вимикають світло і телевізія мовить темним екраном.

Баба гримить потужним голосом, оповідає про вовків, дараби і свою маму.

— У нас вгорі вовки колись учительку з’їли. Лише ноги в чоботях зосталися. Ей, то давно було, по войні, — її житейські історії жорстокі, містичні, вражають своїм натуралізмом, а те, як баба їх переповідає, варте окремої книжки.

Баба сама жорстка, бридиться сентиментів, обіймів, днів уродин. Не бридиться лише смерті. До смерті ставиться із шаною, до ритуалів, пов’язаних із похоронами — з непідробним інтересом.

— Ось, гляди, моя мама в труні, — підсовує мені вицвілу знимку, — а це мій Танасій… — замовкає, вдивляється в мертвого Танасія, бачу, що щось пригадала. Її Тана був красивий, як чорнобривець. Вузький розріз очей —натяк на вірменів, які пройшлися свого часу Карпатами, тиха вдача, чорне, наче в крука, лискуче волосся і якась безмежна непояснювальна любов до баби.

— Тана-а-а-а-а! Тана-а-а-а! — розносився громами колись її низький бас подвір’ям, вдарявся об буковинські горби, мертвого міг розбудити. Хриплий, наче прокурений, а насправді — простуджений ще замолоду. Тепер вона лише кляне рудих слимаків ним — «шляк би вас трафив» — сипле сваркою на псів, молиться, як повзе з городу, або ж співає. Тоді ж її голос стає наче в молодиці й у ньому зчитується стільки сили, аж важко повірити в те, що належить він 84-річній жінці.

— Ішов гуцул з полонини, схотів води пити. Залетіла муха в сраку — мусів сі топити, — видає якось у темряві в ті довгі години відключень. З таким колоритним гуцульським акцентом, наче то не баба співає, а якась молодиця-верховинка, що спустилася по Черемошу в місто на торги. Принесла із собою бринзочки, сметани, пазуху сирних коників.

Бабина малолітня правнучка — моя донька Єва — учуднено вдивляється до старечого рота. Що ж то за дивні, нечувані раніше склади, пом’якшені вкінці, наче злизані коров’ячим широким язиком, вимовляє баба? Ми починаємо реготати в темряві, розганяємо в хаті повітря, аж свічка починає танцювати, викаблучуватися, вивертатися, показувати своє «фе» народному сільському примітивному гумору.

Мені такі пасажі особливо цінні ще й тому, що я бачу, як моя мала несвідомо заряджається цією безмежною неотесаною бабиною силою, цією дикою, як необережна хвиля річки, енергією. Семантично-культурний контекст, який складають бабині оповідки, новотвори, кучеряві й поряд із тим смішні діалектизми, до мене не дуже промовляють. Бо я дитина полів і деревію. Я лише підглядаю за цим контекстом, розглядаю його, як музейний експонат. Часом, як злодійка, краду бабину пам’ять, занотовую, записую, вириваю її інтимне. А вона, я певна, за жодних умов не хотіла би бути показаною, або ж, принаймні, за жодних умов би собі в цьому не зізналася. Цьому заважає її гординя. Небачена мною досі, гординя зі щільно стисненими губами, холодним зверхнім поглядом блакитних водянистих очей, з ідеально підточеним вузьким носом із горбинкою.

Такий собі особливий генотип жінки з усіма відбитками на ньому різних культур, режимів, житейських випробувань, нечуваних нам до 24 лютого.

Тому коли я бачу, як усі ці риси сильних людей виструнчуються, чи то пак успадковуються моєю дитиною: принципність, категоричність, упертість, безстрашність — моє серце тішиться. Бо що ж може бути більшим подарунком для матері, як здоров’я та сила духу дитини. А надто в такі страшні часи.

Окрім семантичного контексту, до її ідентичності прикладається ще й образність, тобто те, що вона намацує, що гладить, чує, які запахи дражнять її носика в її 2 з половиною. Оцей мікросвіт зліплених докупи образів, параджанівська колажність. Через страх втратити яку так важливо для нас залишатися у своїй країні, відчувати оцю включеність, того, що за кордоном здобувається роками праці та зусиль, а вдома — у природній повільний спосіб.

Я знаю, що ледь помітна тріщинка на керамічній кахельці, жовто-зелені потічки застиглої навіки фарби на печі Олекси Бахматюка, оці побутові сценки, наче комікси — все життя кучерявитимуть її пам’ять. А ось уже справжні звуки баранячих дзвоників за вікном — стануть лейтмотивом її дитинства. Тіло бараняче парує у спеку, вершки горбів, нехай і не таких високих, як, приміром, у Криворівні, димлять білим молочним паром після дощів, а ще кубляться зранку. Там, угорі, поміж кущів папороті, ожини, головатий білих грибів, наче сидить вусатий вуйко, точнісінько такий, як на кахлях Бахматюка, і курить свою люлюку. Безперестанку, аби надиміти на всі Карпати, Прикарпаття і трішки аби й Буковині стало. А чого лише варта татова ранкова кулешка, розмазана жовтим по тарелі, наче усміхнене сонечко, наче до того доклалася не Єва, а художник-імпресіоніст. З кишені татової і з його рук ранками п’ятниці вистрибують сирні коники, підігріті полонинами, виплекані отим розжареним сонцем угорі. А полонини — великі клапті ліжника, помережані гострими смереками-ромбами; ліжники — кусючі спини вовків зкуцюрблених, відгодованих казками-оповідками видуманих істот, що живуть собі в лісі. Все це ниткою пам’яти снуватиме в її голівці, часом снитиметься в гарних святкових снах.

Та найцінніше в цьому всьому навіть не низькі зорі в холодному небі, які їй подаровані різдвяної ночі, не ангельські пісні колядників, не прабаба — Всесвіт поруч і можливість її чути, щупати зморщені руки, сидіти біля цього носія живої історії, а те, що її, як багатьом із нас, не доведеться перероджуватися, віднаходити пам’ять, усвідомлювати себе наново, позбуватися брехливих наративів, не проходити болючі метаморфози віднайдення своєї справжності, ідентичності. Бо речі, названі мною вище, самі промовлятимуть за неї. Вона, моя дівчинка, ростиме із чітким знанням — хто вона і що вона. І чим вона аж ніяк стати не зможе.