Я надто сильно люблю Целана, щоб шукати інший абсолют. Знайомство з ним і його творчістю або незбагненна випадковість, або ж моя доля. Бо відколи я прочитала «Фугу смерті», то вже не могла бути тією, що колись. Пауль Целан магічний, темний, складний у своїй інтелектуальності та душевному хаосі. Не знаю, як можна залишатися байдужим, коли читаєш його твори.
Він — голос повоєнного покоління, голос найбільш травмованого під час Другої світової війни народу. Целан ніс своє єврейство як важкий хрест, подекуди пишався ним, намагався прийняти, іноді відкидав і поринав у депресію.
Голокост знищив у Целанові молодого студента й закоханого романтика, зробив його дорослим не за роками і забрав батьків. Як результат — перманентне відчуття провини і повернення до мотиву концентраційних таборів у своїй творчості. Батьки Пауля Анчеля (справжнє прізвище автора, — ред.), як відомо, загинули у Трансністрії від хвороби і пострілу в потилицю. Це спричинило безмежну і незмірно глибоку травму людини, що приходить до самогубства як єдино можливого порятунку.
До чого я це, власне? Гадаю, що бути в Кракові і не поїхати в Освенцим для людини, яка досліджує, читає і любить єврейську німецькомовну літературу — варварство. Саме тому я дозволила собі в одну похмуру листопадову неділю поїхати в Аушвіц-Біркенау.
Що відчуває людина, коли ступає на територію табору? Які відчуття супроводжують тебе, коли ти бачиш дві тонни людського волосся, коли торкаєшся до стін бараків? Коли, зрештою, намагаєшся осягнути рівень нелюдськості та зла, яке обнесло це місце колючим дротом з електричною напругою?
Відверто кажучи, я очікувала не цього. Не чогось «атмосфернішого» чи менш страшного, а просто іншого. Здивувала, звичайно, кількість туристів… Це величезні маси людей, які рухаються зі своїми гідами по витоптаних маршрутах-стежках і слухають польською, англійською, російською і німецькою про жахіття, яке відбувалося у Європі якихось 80 років тому.
Аушвіц зустрічає привітанням: ARBEIT MACHT FREI. Приблизно так вітало німецьке солдатство євреїв, українців, поляків, білорусів, чехів, циганів, які потрапили сюди. На них чекало сортування: старих, хворих і немічних лікар Менгель відправляв у шпиталь, який був пунктом підготовки до газової камери і, у результаті, спалення в печі. Сильних чоловіків, жінок і дітей розселяли в бараки для праці, яка їм мала подарувати свободу чи то звільнення.
Цікаво, про яку свободу їм ішлося в той момент? Про могилу в повітрі, де євреям лежати не тісно? Чи про мученицьку смерть, яка мала б перерости у вічне життя за межами світу фізичного?
Так чи інакше, — це сталося. Минуле змінити неможливо, можна тільки зробити висновки і не повторити помилок попередніх поколінь. Але людство не вміє вчитися на чужих помилках. Цей факт також доведений нелюдським ставленням росії до свого найбільшого ворога — незалежної України.
Мені було важливо бачити в Аушвіці євреїв, мені необхідно було дивитися їм в очі, коли англо- чи їдишомовний гід розповідав їм про те, що німці робили з євреями тут, на цьому місці. Мені необхідно було побачити, як вони торкаються до скла, за яким, ймовірно, залишився попіл когось із їхніх предків, чиєсь взуття, така відома у світі смугаста форма вʼязнів, чи найінтимніше — волосся.
Мить усвідомлення приходить не одразу. Спочатку ти вдивляєшся в купу заплутаного, різнорідного волосся, читаєш на склі włosy і починаєш відчувати себе в центрі цих двох тонн людської індивідуальності та смерті, зруйнованого життя мільйонів, мук і болю.
Лікар Менгель став основним обʼєктом моєї цікавості. Його приміщення для дослідів було розташоване в підрозділі Біркенау. Коли приїздив товарняк, лікар уже чекав на своїх «обʼєктів». Саме він визначав, хто відправиться у шпиталь, щоб за кілька годин чи днів померти, хто працюватиме до знемоги, а хто матиме особливий статус його особистих піддослідних.
Найбільше Менгеля цікавили близнюки, він робив із дітьми страшні речі, щоб дослідити їхні фізичні та психологічні особливості.
На німцях робити подібні досліди не можна, а євреї чи цигани — яко інші, а тому гірші, були чудовими обʼєктами для досліджень. Він заражав їх вірусами, бактеріями і дивився, як проходить хвороба з чи без належного лікування. Він різав, длубався і витягував із них усе, що хотів. Він їх катував. Смерть виглядала порятунком. Дорога, що проходила повз його кабінет для дослідів, була останньою дорогою в житті цих людей.
Для того, щоб отримати в повітрі свою могилу, потрібно було прийти кількаметровою дорогою в камеру. Вона виглядала як душова кімната, тому всіх змушували роздягнутися. Коли кімната наповнювалася 2‒3 тисячами вʼязнів, двері зачиняли, світло вимикали, а зі стелі засипали гранульований «Циклон Б», на банки з-під якого можна натрапити на виставці в Таборі смерті.
20 хвилин вистачало, щоб усі вʼязні померли. З газових камер не повернувся ніхто, тому дізнатися про те, що було після закриття дверей, неможливо. Ми лише уявляємо, яка паніка панувала в душогубках у ту мить. А виконували цю, істинно, найчорнішу роботу не німці, а самі євреї. Вони виносили тіла батьків, дітей, коханих і родичів із газових камер, щоб потім запхати по 5 людей в одну піч і перетворити ці понівечені тіла на попіл, даруючи таким чином дуже примарний порятунок і позбавлення від мук.
Здавалося б, як людина людині може стати звіром? Як у центрі Європи може розгорнутися мережа таборів смерті, де систематично, з німецькою педантичністю мордують Інших?
Я думала про це дорогою в Освенцим і дорогою з Табору смерті теж… Я їхала, щоб нарешті віднайти точку дотику трагедії Другої світової війни і російського вторгнення в наш дім. Я довго візуалізувала майбутнє Маріуполя як міста-привида, порівнявши його, зрештою, з Освенцимом, яке, фактично, стало містом мертвих, містом кісток. Але чи є досвід Освенцима припустимим для нас? Очевидно, ні.
Попри схожий травматичний досвід українців і євреїв, Голокост не співмірний із російською агресією 2022 року. Відкрити свій Аушвіц ми не зможемо не через брак матеріальної памʼяті втрати, а через іншість або інакшість. Ми відкриємо Бучу, Маріуполь чи Гостомель як місця памʼяті російської ненависті до сильних і незалежних нас.
Усе ж світ навчився бодай чогось. Він навчився не закривати вуха, коли в центрі нього Один вбиває Іншого за його інакшість. Коли Україна кричить про свою біду, її нарешті чують, щоб не допустити Аушвіц-Біркенау у 2022 році. Європа у своїй любові до комфорту та усталених норм дозволяє забути собі фатальний німецький вчинок, Європа прощає і приймає тих, хто кається.
Але Європа іноді закриває очі на монстра, що дихає їй у спину і готується от-от запустити пазурі в її тіло, зрештою, пускає їх у найсхідніші її території, поки вона спить.
Мовами народів, що постраждали в Аушвіц-Біркенау пише:
«НЕХАЙ БУДЕ НАВІКИ
КРИКОМ РОЗПАЧУ Й ЗАСТЕРЕЖЕННЯМ
ДЛЯ ЛЮДСТВА
ЦЕ МІСЦЕ,
HA ЯКОМУ ГІТЛЕРІВЦІ ВБИЛИ
МАЙЖЕ ПІВТОРА МІЛЬЙОНА
ЧОЛОВІКІВ, ЖІНОК І ДІТЕЙ
ГОЛОВНИМ ЧИНОМ ЄВРЕЇВ
3 РІЗНИХ КРАЇН ЄВРОПИ
АУШВІЦ – БІРКЕНАУ
1940–1945»
Нагадування існує майже 80 років, але не весь світ про це памʼятає.
Наша екскурсоводка знала, що в групі є дві українки, тому через це або з особистих міркувань згадала про Україну сьогодення. Вона говорила про нелюдськість, яка розгорнулась у європейській державі у XXI столітті після досвіду Голокосту й дивилася мені в очі. Я, відверто кажучи, не вмію реагувати на співчуття інших і прийняття себе як жертви. Я просто стояла і дивилася на реакцію поляків, словаків, чехів і американців на її слова. Я хотіла щось сказати, але в місці мордувань у жертви зникає мова, вона розвіюється в повітрі, земля вислизає з-під ніг і залишається лише безмежна діра болю десь глибоко в душі.
Переживаючи травму Голокосту, я завжди закривала очі на наші національні травми, бо боялася їх чи не хотіла тонути в болоті тяглості своєї ідентичности. Аушвіц‒Біркенау закрив єврейський гештальт дослідниці й поціновувачки творчості Пауля Целана та багатьох інших євреїв. Але розрізав болючий чиряк власної ідентичности на тілі мого світосприйняття. Я опинилася на краю глибокої прірви, яку нам уже не оминути, і прийняла свою справжність у її різноманітті.
До Дня народження Пауля Целана завжди згадую про нього як найкраще, що зі мною сталося в читацькому та науково-дослідницькому житті. Цьогоріч я не можу бути цілком зануреною в біду свого Пауля, бо маю свою власну. Очевидно, я вже ніколи не зможу так співпереживати, як до 2022 року, бо тепер на моїх, ще дитячих плечах, опинився хрест російської агресії та, як результат, — цілковитої ненависті й тригера до того народу, його мови і культури.
Чи пробачили євреї німців? Чи пробачимо ми росіян? Я пригадую слова вірша Олександра Ірванця, написаного в Ірпені на початку березня. У ньому були слова:
«Я ніколи не прощу Росію.
Чом відводиш погляд Білорусь?».
Якось так я поки відчуваю своє українство. Приблизно так, як 80 років тому євреї всього світу волею-неволею відчули себе євреями.
Фото надані авторкою
