Людина з абрикосової кісточки

Дарі

Не пригадую вже, чого я до них навідалася тоді. Може, то був несподіваний, як завше, Олеговий дзвінок: «Я тут, купую печиво. Зайдеш на чай, поговоримо?». Вибігла з хати, докупила ще свого печива і, ясно, пішла. Щоправда не говорити — слухати. Вимовити за вечір одне-два запитання, і далі просто плисти в його історіях, його способі промовляння, який іноді перетікав мало не у наспівування певних фрагментів, його переходах з мови на мову, з часу на час.

Квартира Дари Ткач, талановитої режисерки й Олегової дружини, практично по сусідству з нашою — за якихось п’ять хвилин ходу. І довкола Сихів як Сихів — типовий собі спальний район тобто. А зайдеш на кухню до Дарки з Олегом — і все, простір трансформується. Набуває якоїсь зграбності. Вкорінюється через присутні там речі в різні кутки України і пам’яті. Кераміка, старий дерев’яний стіл, який хочеться гладити, скриня, цеберце. Вишита квітами полотняна фіранка, така ж, як у моєї бабусі з Житомирщини. Вазони — калачики і алое, — що визирають туди, куди мені зовсім не хочеться дивитися. Бо не хочеться згадувати, що існує ще якийсь світ поза межами цього конкретного тут-і-тепер. У якому Дарка наливає в горнятка чай, запарений із власноруч зібраних трав, припрошує гоститися печивом і розповідає, які яблука любить Олег, хто їм приніс меду і з яких квітів збирали його пасічникові бджоли. А Олег височіє просто посеред кухні, заповнюючи собою весь простір, перетягуючи на себе всю увагу і так само, здається, повітря. Мимоволі. Голосом. Інтонацією. Не властивою іншим лагідністю, навіть якщо говорить щось ущипливе, як-от про слово «літератори» і тих, хто себе так означає.

Заплющивши очі, легко бачу його таким. Як на стоп-кадрі. Риси обличчя, постаті, здійняту догори праву руку, що передавала рух буревію над океаном, коли Олег замешкав якось у дерев’яній хатині край його берега. Він саме розповідав про ту їхню зустріч — океану, буревію і українського поета, якому вперше випало мандрувати по США. Про те, як здригалася хижка, порипувала ненадійними боками й затуленими віконницями, як вітер шматував твердь земну і твердь небесну, і якими вони ставали між собою подібними, який первісний страх викликали, навалюючись воднораз на його вутлий прихисток, і як непереборно сильно не хотілось йому ховатися, лиш стояти на ґанку й зазирати в їхні обличчя. Бо стихія має обличчя так само, як і поезія, і в жодне з них не можна дивитися без здригання. (Лиш останнє речення можна вважати прямою цитатою з Лишеги. Кілька попередніх — то, найпевніше, мій перезапис його історії, нашарованої на той дорогий для мене стоп-кадр.)

І раптом десь із хвиль океану та слів виникає Джеймс Брасфілд, той самий, разом із яким Олег отримав нагороду американського ПЕНу за переклад збірки «Вибрані вірші Олега Лишеги». Історія про їхню суперечку, де і як найкраще бути людиною, переросла в оповідь про подарунки як продовження розмов, тих, принаймні, що справді розмови, а не пустопорожні балачки. Тих, які справді важать. Олег сказав щось на кшталт «Джеймс іще той баламут, але знає, чим мене порадувати». Пішов до кімнати й повернувся з двома картонними коробочками в руках, десь 5Х5 сантиметрів. Розкрив першу — а там, на порізаній золотистій нитці (такій, на яку вішають новорічні кульки) лежить чоловічок у капелюсі, синьому комбінезоні, з сапою в руках. «То людина із абрикосової кісточки, що, за словами Джеймса, спочиває на золотих лаврах. Але мені хочеться думати, що він після довгої, доброї праці відпочиває на сіні». Мабуть, моє обличчя щось таке зобразило у той момент, що далі Олег сказав: «Хочеш — бери собі». Я, звісно, хотіла, та було ніяково перебирати чужий подарунок, до того ж такий коштовний у символічному сенсі. «Не переживай, — озвався Олег і відкрив іншу коробочку. Там на золотому «сіні» лежала звичайна абрикосова кісточка. — У мене є це. І я собі з неї вирощу іншу людину».

І він би виростив, нема сумніву, якби життя дало йому трохи більше часу.

Читайте також: Надійка Гербіш. Маленькі деталі людяності

…

Цей текст мав би написатися раніше. Мав би, ймовірно, потрапити у збірку спогадів «Полум’я відігріє пам’ять», укладену Тарасом Пастухом. Але ні. Я пишу його аж тепер, сидячи на кладці, вгрузлій своїми трьома ногами у мою рідну Ікву. На побриженому плесі лежить доріжка сонячного світла. На пожухлому очереті гойдаються порожнисті бульки скажених огірків. Небо таке пронизливо-блакитне, аж доводиться мружити очі. Сиджу. Нікуди не поспішаю. Поруч мене сидить пес, раз по раз совгаючи хвостом, ніби натякаючи, що, може, хазяйко, піднімайся вже, пішли далі. Та я сиджу. І мені незвично й до щему приємно нікуди не поспішати. Ловити це сонце. І ці слова, що так невимушено зринають у голові. Це писання подумки, в якому найважливіше не форма й призначення, а вміння дочекатися і бути вдячною. За те, що слова таки приходять. Що визрівають до точки немовчання — відомої лише їм часової комірки, яка відмикається абсолютно випадковим ключем. Мій зараз — телефонна розмова із Дарою, її розповідь про те, як вона, стоячи на порозі свого дому у Белейові, вітається із вранішнім сонцем, що шле проміння просто їй до дверей. А моє, обідішнє вже, облизує кострубаті ноги кладки. І я дуже реалістично можу собі уявити, як відкриваю коробку зі своїм абрикосовим фермером, який залишився у львівській квартирі, й він мені усміхається. Тому що важливі розмови завжди мають продовження. Тому що слова приходять саме тоді, коли ми до них готові. Тому що Олегова абрикосова людина росте, навіть якщо ми її поки не бачимо.