fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Квіти для біженців

Квіти для біженців

gerbish flowers cover - Квіти для біженців
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Літня пані, що стояла за мною в церкві, кашляла безперестанку. Разом із сином вона приїхала з Маріуполя. Росіяни зруйнували їхній дім.

У нашій машині якраз стояла коробка з ліками, які мій друг, португальський видавець, прислав для наших воїнів і переселенців — я саме захопила її вранці, щоб передати волонтерам. Серед ліків були сиропи від кашлю і всілякі льодяники.

Візьміть це, прошу, — усміхнулася я до пані, коли вона вийшла з церкви і зупинилася погрітися на сонці.

Спочатку вона розгубилася, потім подякувала, тоді розгубилася знову. Я запитала, чи потрібно ще щось, і вона сказала, що все основне наче є, тільки нема холодильника, а без нього складно, літо ж іде. Я пообіцяла про це подбати.

Нам з чоловіком хотілося доставити його якомога швидше, тож він взявся переглядати місцеві оголошення на сайті. Холодильника на продаж не знайшов, натомість зауважив оголошення від ще однієї переселенки, мами трьох дітей, із таким самим запитом. Отже, холодильників уже треба було два.

У той самий час на рахунок нашого благодійного фонду на підтримку України, який заснувала моя керівниця, президентка американської компанії з міжнародних літературних прав Riggins Rights Management, і який регулярно наповнюють насамперед видавці з усього світу, від ще одного видавництва прийшла рівно та сума, за яку можна було придбати два нові холодильники (скажіть мені тепер, що див не буває!). Тож мій чоловік замовив обидва.

 

Як виявилося, пані з Маріуполя разом із сином поселилися в сирому напівпідвальному приміщенні. Їм вдалося вирватися пізніше, аніж іншим, і вільних квартир чи будинків у місті вже було катма. Оглядаючись, я подумки відзначала потреби, але на моє питання, що можна привезти їй ще, пані відповіла, що душу я їй однаково нічим не полікую. Того ж вечора я привезла їй книжки — і тоді вперше побачила її усмішку.

Мама з трьома дітьми приїхала із Запорізької області. Їм виділили кімнату й окрему кухню в домі, де живуть кілька інших сімей. Додому в ближчі роки вони повернутися не можуть. Їхнє село під окупацією. З мешканцями окупанти наразі відносно ввічливі. Але село заміноване. Поки що там є попереджувальні таблички. Але при контрнаступі таблички заберуть. Ми говоримо про дітей, молодша дівчинка співає нам «Червону калину».

Жінка розповідає про колишню роботу і колишнє життя. Їхнє село захопили ще в лютому. Вона дивиться на старшу доньку й каже: «Вона так любить малювати. Лишила вдома недомальовану картину, тепер сумує». Спостерігаю за очима мами, поки вона говорить — втомленими, розгубленими.

Ми дістаємо з сумки новий одяг для дітей, їжу, щось з іграшок, але її очі не усміхаються. Їй незручно приймати допомогу, вона не звикла так. Ми прощаємося, але я не можу перестати думати про смуток в її очах. Ідемо з донечкою до квіткової крамниці й повертаємося з великою орхідеєю в горщику. «Мені здалося, що Вам вже надто довго не дарували квітів, вирішила то виправити», — сміюся. І вона сміється теж. Не просто усміхається, а сміється щиро, вільно, так, ніби я принесла їй не квітку, а трохи колишнього життя. Каже, що дуже любить орхідеї, залишила свої вдома, і що коли я запитала, що їм ще привезти, подумала саме про них, але посоромилася говорити про дрібниці в такий час.

І я думаю про те, що ніколи б, може, не здогадалася, як багато важать квіти, коли ти не маєш дому, якби не мій власний короткий досвід біженства.

 

gerbish flowers 4 - Квіти для біженців

 

Ми не цілком вірили, коли нас попереджали, що буде велика війна. І моя американська шефова, і польське керівництво чоловіка говорили з нами про план потенційної евакуації, але я відмовлялася навіть скласти тривожну валізку. На щастя, вони спланували все замість нас.

І коли 24 лютого моя мама, яка служить у на місії у дитячому притулку в Африці, розбудила нас дзвінком зі словами «почалася війна», ми покладалися на план, який розробили вони. Зібрали життя (кілька улюблених книжок, теплий одяг, паперові листи: від мого прадіда, народженого у позаминулому столітті, до мого дідуся; від мого чоловіка — мені, коли ми ще тільки зустрічалися дев’ятнадцять років тому; від моєї мами — моїй доньці, з Кенії) у валізу, взяли собаку й сіли на потяг. Чоловік залишився. За кілька днів до нашої квартири перебралися також наші київські друзі.

Потяг інтерсіті, яким ми їхали, був переповнений: поруч із нами сидів британець, міжнародний юрист і публіцист, президент британсько-української торгово-промислової палати. Він висловлював сподівання, що світ нарешті розкриє очі на правду. У проходах лежали собаки. У пасажирів на колінах сиділи коти, менші песики і білий кролик. Плакали немовлята. Старші діти просили попити і мультиків.

Коли ми щойно зайшли, молодий чоловік поступився місцем моїй дитині. Я відмовилася: у доньки був легкий нежить, а там сиділа жінка з кількамісячною дитиною на руках. Чоловік подякував за свідоме ставлення, але вже у Львові його попросили вийти: у дію вступив закон воєнного часу, і він не міг супроводжувати дружину з малюком за кордон.

Ще за кілька годин виснажена мама вже не давала ради із заплаканою дитиною, і я запропонувала допомогу. Вона радо погодилася, тож тепер я тримала малятко на руках, а моя донька розважала його, як могла. Ніхто вже не зважав на нежить. За трохи часу Європа почне скидати маски і забуде про ковід. Навіть чума не видаватиметься більше такою страшною, як російська жорстокість.

 

У Перемишлі нас зустрічав співробітник мого чоловіка («забрав твоїх коштовностей, — повідомив йому телефоном, коли ми вже сиділи в машині, — тримайся і ти там»), але на вокзалі склалося враження, що всі маркетологи світу перетворилися на волонтерів і тепер б’ються за свою таргетовану аудиторію навкулачки: до нас з усіх боків підбігали люди, пропонуючи воду, їжу, місце у квартирі, місце в автобусі куди завгодно, іграшки, теплий одяг, і все це безкоштовно, все — заради України.

Була ніч, ми засинали і прокидалися дорогою, аж поки не приїхали в гори, де нас завели в красивий дім, який стане нам воєнним прихистком на найближчі місяці. Господарі жили у віллі на подвір’ї поруч, і крім безпеки, затишку й приватності, у цьому домі ми отримали також простір, щоби допомагати й служити іншим.

 

gerbish flowers 1 - Квіти для біженців

 

Читайте також колонку Надійки Гербіш «У дні, коли бракує світла»

 

Подвір’я межувало з гірським національним парком. Люди були далеко, натомість у гості навідувалися сарни, зайці, вивірки і стільки різних пташок, як мені ще ніколи й ніде не доводилося бачити. Небо в горах було глибоким і чистим, зірки — напрочуд яскравими. Під вікном нашої спальні дзвенів гірський струмок, а вікна кухні виходили на ліс, у якому гуляли козулі.

На пошту тим часом приходили листи від європейських, американських, австралійських видавців, а також запрошення з мистецьких резиденцій приїхати й зупинитися в них. Саме тоді я довідалася, що означає Ісусове «прийміть їх в ім’я моє». Люди, що запрошували нас, приймали наших друзів.

У перші ж дні на базі нашої компанії з’явився благодійний фонд, і розмови, листи й написані тексти конвертувалися в підтримку України. Ми купували бронежилети, їжу, засоби гігієни, ліки, одяг, техніку, пальне для тих, хто евакуював людей із гарячих точок. Французькі та португальські видавці відсилали буси з ліками до українського кордону.

Робота й волонтерство тривали цілодобово, на сон залишалося дуже мало, та й він був неспокійний. Я була на третьому місяці вагітності, і рідні, особливо свекруха, просили мене хоч трохи зупинитися і подбати про себе. Я намагалася. Але виходило так собі.

 

Коли на вісімнадцятий день війни я втратила вагітність, волонтерство перестало бути допомогою іншим, натомість стало чи не єдиним способом допомогти собі вийти з чорноти болю. Ми чекали цієї вагітності й дуже любили це маленьке дитятко, з яким так і не змогли познайомитися.

Було страшно подумати, що скаже свекруха, жінка, яка всі ці роки любила мене так сильно, як рідну, яка дарувала мені квіти, передавала смачну їжу, обіймала міцно і не давала в себе вдома навіть стіл накрити — приносила плед, вкривала і казала відпочивати. Вона вже давно нагадувала нам, що нашій донечці потрібні братик чи сестричка, і звістка про вагітність була її персональним святом. Але вона не сказала нічого осудливого, тільки лагідно попросила сильно себе берегти.

Тільки берегти себе у час війни виявилося не таким уже й легким завданням.

Коли я написала про те, що сталося, на своїй сторінці, отримала листи від інших жінок, які пережили те саме. Я запитувала себе, чи загоїться нам колись той невидимий для світу біль, чи наважимося ми ближчими роками мріяти про вагітність знову? Мені хотілося обійняти кожну з цих жінок, але фізична прірва відстаней між нами була надто великою.

Я раптом зрозуміла, що, служачи іншим, забувала про найближчих. Попросила пробачення в донечки і почала знову читати їй уголос. Ми багато говорили, співали, гуляли, тримаючись за руки. Із тим я зауважила, настільки спокійнішим став її сон.

 

gerbish flowers 5 - Квіти для біженців

 

Читайте також історії трьох біженок

 

Моїм маленьким якорем у надію став також бінокль, який чоловік передав мені з дому. Я розглядала пташок і диких тварин, зірки і гори довкола. Натомість моя донечка потоваришувала з літніми господарями вілли, і вчилася коло них садівництву. Це був її маленький якір у радість.

Я також чула гостру потребу мати свою квітку в горщику (і весь час згадувала при цьому Леона-кілера), але мій дім був не там, і чомусь здавалося, що купити собі квітку у воєнному прихистку буде зрадою дому. Але на Пасху нам подарували квіти у горщику, а тоді ще два, і від того раптом з’явилося стільки простої радості. А радість переростає в силу.

Книжкова індустрія виявилася міцною і добре організованою спільнотою людей, які одразу ж включилися у нашу боротьбу за свободу. Донька супроводжувала мене у відрядженні, знайомлячись з авторами й видавцями, здебільшого слухаючи, але часом долучаючись до розмов.

Про Україну ми говорили у публічних виступах, але також за усіма сніданками, обідами й вечерями. Майже всі ці розмови конвертувалися в реальну й негайну підтримку, але забирали стільки внутрішніх сил, що замість ходити поміж ними на робочі воркшопи, я піднімалася в номер плакати.

Дружина американського видавця, колумбійка, і чоловік мексиканської письменниці, по черзі забирали мою дитину до басейну в готелі, поки я працювала чи збиралася з силами. І в тих малих виявах турботи теж були виразні солідарність і підтримка.

 

Із відрядження ми повернулися не додому. Поки в містах вже починали розцвітати перші квіти, гори засипало снігом. До нас у прихисток приїхала донька його господарів, привезла солодощі, подарунки для собаки й орігамі для дитини. Ми сиділи за столом утрьох, пили чай, дивилися на сніг, складали орігамі — і в той самий час обговорювали поставку бронежилетів, із якою наша нова, але уже така близька подруга активно допомагала. Коли вона поїхала, до наших вікон спустилися сарни, а я сіла писати черговий текст про війну.

Польський видавець, який докладався до підтримки України з першого дня великої війни і навіть ще задовго до того, перевидав десять тисяч примірників моєї книжки про біженців «Мене звати Мар’ям» («Віват»), щоби безкоштовно роздавати дітям, що приїхали з України до Польщі, Румунії та Угорщини. Він із дружиною і дуже старенькою собакою приїжджали відвідати нас у горах.

Не знаю, як би я трималася тоді, якби не його виважені поради, постійна присутність поруч через листи і дзвінки, а також можливість спостерігати за його невтомною роботою заради нас усіх. Усе, що я змогла зробити тоді у відповідь — зварити їм доброго борщу.

 

gerbish flowers 2 - Квіти для біженців

 

Усі історії допомоги, підтримки й турботи годі переповісти, хоча я сподіваюсь колись таки спробувати. І все ж душевний спокій, як стверджує популярний мем, виявився для мене контентом, доступним для завантаження виключно в Україні.

Я не вірю, що війна може принести хоч щось добре. Восени 2019 року, під час книжкової виставки у Франкфурті, я почула розмову Олега Сенцова та Андрія Куркова. Андрій сказав, що тюрма дала можливість Олегу написати важливі тексти, на що Олег заперечив, що тюрма нічого не дає, тільки забирає. Війна — теж. Вона забирає і руйнує, і нові сенси дає не війна, а те, що ми робимо, щоб її зупинити.

Із трагедією війни увиразнюється сила взаємної турботи, і в мене з’явилося відчуття, ніби вся Україна зараз мироточить неземною любов’ю. Ловлю себе на думці, що саме тут, із людьми, яким можна служити руками, купуючи одяг і їжу, обіймаючи й вислуховуючи, чуюся (нарешті) наснаженою і сповненою віри.

Повернувшись додому, я посіяла квіти в саду. І навіть кабачки. Вони проросли і нагадують маленьких інопланетян — із пелехатою головою і великими, задертими догори, руками.

Горщики з квітами, які подарували нам, я залишила в нашому воєнному прихистку, але саме зараз і саме тут, в Україні, я точно знаю, що даруючи такі ж горщики іншим, я наближаю нашу перемогу. Бо щоразу, коли в моїх співвітчизників загорається усміх в очах і з’являється надія, міцнішає сила нашої єдності. Саме заради цього спокійного світла ми й не дозволяємо собі втомитися.

 

Усі фото авторки

 

Читайте також колонку Романа Малиновського «Порахувати війни»
Надійка Гербіш

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
gerbish flowers cover 150x150 - Квіти для біженців
Квіти для біженців
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter