24.02
08:05
— Чого в тебе очі на мокрому місці?
— Подивися новини, — коротко відказала вона й хутко вийшла з кімнати. Вона не любить, коли я бачу, як вона плаче.
Я схопив телефон, хоча підсвідомо вже все й так зрозумів. Усі готувалися до цього: обговорювали план дій і наповнення тривожних валіз, купували квитки, заправляли автівки. І всі виявилися неготовими.
26.02
16:45
Моя сестра з дитиною не встигли виїхати. Тепер вони «живуть» у підвалі. Кажуть, що артилерійська канонада не вщухає. Повітряна тривога лунає майже постійно. Добре, що є зав’язок.
Усе до цього моменту здавалося лише симуляцією. Матрицею, що почала давати збій. Нині ми прокинулися в реальності. В реальності, у якій ішла війна.
02.03
19:15
Я провів добу в дорозі з Берліну до Перемишля. Маленьке містечко було загачене людьми, транспортом, сиренами поліції та легким туманом, що просочувався крізь вулиці.
Я закинув голову догори й дивився на залите оловом небо. Воно сипало на землю пухнасті чорні пластівці. Дощ? Чи сніг із брудом? Чи, можливо, це попіл зі згарища того минулого життя, що проковтнув вогонь війни? Життя, яке ще місяць тому здавалося легким і безтурботним.
21:20
— Нарешті ти вийшла на зв’язок! — прокричав я у слухавку.
— Так. Усе добре. Ми в потязі. Я з малим і з нами ще подруга. Ми зможемо її взяти із собою до Берліну? Там вона зможе поїхати потягом далі до своїх.
— Так, звісно! Коли ви будете?
— Я не знаю. Ми стоїмо вже кілька годин.
— А де ви?
— Я не знаю. Десь.
21:40
Залізничний вокзал скидався на вулик, у якому царювала плодовита, втім, не дуже хазяйновита бджола. Маленьке місто, з його вузькими вуличками та старими будівлями, мало б лопнути від такої кількості рятівників, медиків, поліціянтів, журналістів, водіїв… Місце знайшлося навіть для вуличних музик, що грали Imagine Джона Леннона на привокзальній площі. Проте найбільше тут було волонтерів і, звісно, біженців. Українці нескінченним потоком виливалися із приміщення вокзалу й далі розсипалися на дрібніші струмки вулицями міста. Здебільшого жінки та діти.
Я глянув на свій смартфон. Нічого. Зупинився біля вокзального входу, ширина якого давала змогу пройти лише двом за раз. Пробитися через людський потік всередину було неможливо.
Раптом чиясь рука схопила мене за лямку наплічника і потягнула на себе. Я встояв і за мить побачив перед собою біляву жінку з маленькою дівчинкою на руках. Вони вислизнули з натовпу й жінка без жодних зайвих церемоній запитала:
— Тут безпечно? Що це за місто?
— Перемишль, — відповів я.
Жінка дивилася на мене переляканими й заплаканими очима.
— Дякувати Богу!
— Звідки ви? — тільки й зміг запитати. Хотілося заповнити незручну паузу.
— З Київщини.
— А я…
Я зам’явся. Скажу, що із Запоріжжя, то буду зрадником, що втік з України через війну. Але ж я багато років живу закордоном…
— …З Берліну.
— О, ви так добре розмовляєте українською!
— Я українець… Це складна історія.
Її маленька донька не зважала на материнські сльози, що не переставали сипатися з очей. Дівчисько тихо й нерухомо сиділо в мами на руках і не виказувало жодних емоцій. Аж раптом вона повернулася обличчям до матері й запитала:
— Мамочко, а чому тато так і не вийшов із машини й не поїхав із нами?
Жінка не відповіла. Лише щокою покотилася чергова сльоза, яку вона хутко змахнула рукою. Я ніяково опустив очі долу. Мати з донькою зникли так само стрімко, як і з’явилися.
— Пробачте… — пробубонів я невідомо кому, — Вибачте, дозвольте… Дозвольте пройти…
Висунувши вперед руки я нарешті просунувся всередину вокзалу. У ніс ударив запах людського поту, брудних речей, вокзальної вогкості й задухи.
— Мамочка, а куда мы теперь? — промайнув повз дзвінкий дитячий голос.
— Теперь попробуем добраться к твоему дяде в Париж. Теперь уже не страшно, солнышко.
— Скоро вже відпочинемо, кохана, скоро… — пролунало з іншого боку. — Сядемо в автобус, а там і Варшава.
— Алло! Ти живий там? Гатять по вам, своло́та?
— Бабуся не бере слухавку. Вона вже другий день не бере…
— Ой, подруго, не знаю, куди далі їхати… Спробую попитати когось. У мене ж нікого немає закордоном.
До коктейлю зі смороду та хаосу людських голосів додавався ще і страх. Він просочував кожного й лунав у всіх словах, що сипалися зусібіч. Він відчувався в поглядах, у заплаканих очах, у тремтінні тіл і метушливих рухах, у дитячому плачі.
Я вкотре зиркнув на смартфон. Нових сповіщень не було.
21:55
Протиснувшись ближче до наступних дверей, що вели до залізничих колій, я примудрився доволі швидко продертися далі на вулицю і жадібно вдихнув повітря.
Я рушив до залізничних колій. Потік людей згасав, а потяг, що стояв на першій платформі, уже рушив назад — до кордону.
Двоє волонтерів чергували біля коробок з одягом, ковдрами та дитячими іграшками, і я мимоволі почув їхню коротку розмову:
— Курити будеш? — запропонував один із них іншому.
— Ага, у нас хвилин десять-п’ятнадцять, поки не приїхав новий.
— Ковдр малувато, — сказав перший, запалюючи цигарку й оглядаючи коробки. — Ощадніше треба. Давай тільки, якщо бачиш, що дійсно потрібна.
Я зупинився недалеко від них і сперся на невисокий паркан. Кілька хвилин тому серед безлічі людей, гомону і плачу, раптових криків та писклявих мелодій смартфонів було навіть спокійніше. Бо зараз, коли все завмерло, надто гучно лунали думки.
«Я не повертаюся, бо я?.. Виходить, зрадник? Мені треба їхати? Я буду корисніший тут. Це самообман?»
— Усе це не вкладається в моїй голові, — донеслося від хлопців поруч.
— Угу, двадцять перше століття, а на тобі — війна в Європі. Навіть від московитів не очікував такого…
— Може, народ там повстане і скине цього придурка?
— Пусті надії, друже. Як хотіли б, то давно скинули. Вони там у суцільному лайні живуть, а царя люблять. Не скинуть вони нікого.
«Пусті надії». Ще кілька місяців тому я жив розміреним життям: працював у великій і стабільній IT-компанії, планував відпустки та подорожі, думав попросити підвищення зарплати. Навіть встигав навсправжки обдумувати питання: а чи дійсно людство живе за часів «кінця історії», як стверджує Фукуяма? Невже нічого більше не буде відбуватися, лише нескінчена гонитва за матеріальними благами? Я жив надіями побачити світ, дістати визнання, створити краще майбутнє для своєї дитини, заробити купу грошей і піти на пенсію в сорок.
Історія, очевидно, рухалася далі, змінюючи реальність, і не зважала на Фукуяму.
22:02
— Przepraszam, ma pan może ogień? — раптом почув я зовсім поруч і аж сіпнувся від неочікуваності.
Від роздумів мене відірвав літний чоловік із сивою бородою та у військовому одязі.
— Немає вогню, вибачте, — відповів я українською.
Чоловік голосно зареготав.
— Ви ж щойно стояли палили!
— Це вейп, — я показав свій девайс і знизав плечима.
Чоловік знов зареготав і цього разу ще голосніше. Я ж знов здригнувся від раптового спалаху гучності. Незнайомець підійшов до волонтерів поруч, підкурив свою цигарку та чомусь вирішив повернутися до мене.
— Додому? — запитав він усміхаючись.
Я не знав, що відповісти. Мені було соромно казати «ні». Поки я розмірковував над відповіддю, чоловік продовжив:
— Ти ж не військовий. Тож, певно, ні.
— Ні, я дизайнер.
— Хто?
— Я створюю цифрові застосунки.
— А-а! Комп’ютерник значить!
— Комп’ютерник, — зітхнув я.
— А-а! Так і нащо їдеш тоді?
— Слухайте, я чекаю на важливій дзвінок… — я глянув на смартфон, але той не показував нічого з очікуваного. — І я зараз не шукаю нових знайомств.
— Добре, синку, добре. Чекай на дзвінок тоді… А я тобі ось, що скажу… — не вгамовувався незнайомець. — Якщо ти цей… Ну, комп’ютерник, то тобі треба тут лишатися. Армії не тільки воїни потрібні, але і гроші. От що б ми робили без волонтерів і вас, наприклад, айтішників оцих? Заробляй гроші — допомагай армії, от тоді зможеш користь принести. Ну, а як війну виграємо, то й повернешся вже, як захочеш.
Я сподівався, що на цьому моралізаторство незнайомця закінчаться, як і наша розмова. Але той зробив паузу лише на кілька затяжок і продовжив:
— Тим більше, що ти без військового досвіду. Тебе зараз нікуди не візьмуть. Черги з добровольців величезні, але ж кожному треба дати зброю, вдягти й нагодувати…
— Ну, добре. А ви чого повертаєтеся? Невже не могли залишитися? Ви точно не призовного віку, — я вирішив, що як припинити розмову не вдається, то хоча б перекладу її із себе на незнайомця.
Чоловік усміхнувся і прикурив другу цигарку від недопалка першої.
— Я на Майдан пішов одразу, як наших діток побили. Потім воював із кацапами. І тепер поїду. Ну, бо люблю своїх дітей… — раптом незнайомець знов вибухнув сміхом. — Треба ж захищати вас, молодих айтішників!
Я натягнуто посміхнувся чоловіку. Пролунав гудок потяга. Я підвівся і підійшов ближче до колії, аби розгледіти, звідки він йде. Потяг йшов зі сходу — з України. Я повернувся до незнайомця, аби попрощатися. Проте сивобородий зник так само раптово, як і з’явився.
Читайте також: Для тебе, діду. Оповідання Марії Олекси
22:17
— Chłopcy! — почув я тонкий жіночий голос позаду.
— Біля входу фура під’їхала, — тендітна дівчина волонтерка давала інструкції хлопцям із намету. — Там багато ковдр і теплого одягу. Але, будь ласка, швиденько, бо наступний потяг уже от-от прибуде.
Дівчина рушила далі пероном, обмінюючись фразами з колегами. Я рушив за нею і дізнався, що в іншому наметі волонтери надавали безоплатно сім-карти для мобільного зв’язку, ще далі стояв великий намет із ліками та медичною допомогою, а в кінці чергувала велика група волонтерів, готових усіляко допомагати новоприбулим.
Дівчина зупинилася біля невеличкого столу, за яким сидів худий і хворобливий на вигляд хлопець. Він вправно виставляв купу термосів на свій стіл.
— Мацюш! — звернулася дівчина до нього. — Ти встиг поповнити запаси?
— Так, бо скінчилося все, — відгукнувся волонтер. — Чаю вже не було в мене взагалі. Зганяв додому, приніс гаряченького.
— Супер! Добре, що ти поруч живеш!
— А ще в мене лише п’ятдесят кілограмів і є візок із колесами, тож я швидкий як вітер! Справжній супергерой! — юнак усміхнувся.
22:25
Потяг прибув. На пероні враз скупчилися люди. До волонтерів додалися журналісти, поліціянти та, вочевидь, армія тих, хто зустрічав своїх.
Почулися звуки важелів на дверях вагонів, залізний брязкіт сходинок. Люди почали вивалюватися з вагонів до рук волонтерів.
— Зробіть коридор! — закричала волонтерка. — Потрібен коридор!
Проте її слабкий голос потонув у гомоні натовпу.
— Коридор! — раптом твердим командним голосом закричав той самий хлопець на візку. — Звільніть прохід для прибулих!
Стрімкий потік із людей вільно побіг із потяга до вокзалу. Вони все виходили з вагонів і не було тому кінця. Я споглядав роботу волонтерів і відчув, як у горлі став клубок, а всередині знов збиралася буря. Проте цього разу не від злості від новин, не від відчуття власного безсилля, а від вдячності всім тим, хто примчався за покликом серця у це дивне місто, де з неба падають чорні пластівці.
— Оксано! Оксано! — почув я зовсім поруч і озирнувся.
— Господи! — прокричала жінка у відповідь, — Любий!
Жінка разом із двома дітьми, яких вона тримала за руки, кинулися в обійми чоловіка.
Я бачив навкруги сотні обіймів і поцілунків, чув слова кохання, бачив радість цих зустрічей, споглядав, як люди відігрівалися в обіймах.
Яскравий прожектор вдарив світлом в обличчя заплаканій жінці.
— Давай крупний план, — почув я команду репортера до його напарника оператора.
Раптом, сам до кінця не усвідомлюючи, що роблю, я поклав йому руку на плече й різко розвернув до себе.
— Що ви у біса робите? — прошипів я.
Оператор обурено відсмикнув плече.
— Приберіть свої руки! Ми робимо свою роботу!
— Навіщо? — питав я розлючено. — Подобається знімати горе людей? Дайте їм спокій!
— Світ має побачити! — відповів мені репортер.
— Це не реаліті-шоу! Навіщо світові сльози цих людей?
— Бо світ має повірити!
Я сторопів. Тим часом репортер та оператор полишили місце і хутко розчинилися в натовпі.
Я поглянув на небо. Бляшана завіса нарешті розвіялася відкриваючи очам зірки. Здавалося, що навіть вони прийшли на допомогу — розтопити злість і осяяти шлях до нових надій.
22:30
Я повернувся до потяга, що вже почав плавно рухатися на схід. Подумки лунало лише одне питання: «Де ж мої?». Я розвернувся з наміром піти назад до вокзалу і спробувати зв’язатися із сестрою. Аж раптом мене самого охопило тепло рідних обіймів.
