— Ти знаєш, я не тікатиму, — Ярослав спокійно і трохи навіть байдуже дивився в очі Британцю.
Більшість людей спробували б скористатися хоч маленьким, але шансом на порятунок. Ярослав стояв у кайданках у чагарнику на околиці Троєщини і з кожним подихом відчував поломані ребра. Дуже гостро нив правий зап’ясток, у якому ще з Авдіївки нагадував про себе защемлений нерв. У повітрі починало пахнути світанком. Запалений край неба, здавалося, розкривався тільки Ярославу, надаючи сил тримати поставу. Чи то від усвідомлення цього, чи від того, що нарешті вийшло позбутися важкого тягаря кінцевого змісту сказаних слів, кутик Ярославових губ кілька разів смикнувся й зафіксував гірку напівпосмішку над легкою неголеністю вольового підборіддя.
Навпроти нього стояло чотири озброєні братки — люди Михалича, якого Ярік так розлютив учора на пресконференції. Він давно підбирався до цього недоолігарха, який звик розв’язувати всі свої питання у стилі 90-х.
Можливо, все могло скластися інакше, якби йому передали флешку на день раніше, якби він потрапив на зустріч до мера ще в позаминулому місяці, якби, якби, якби…
Його відмовляли робити це так у наглу, принижувати нувориша на очах у всіх. Безпосередньо на пресконференції передавати теку Михаличу з ультиматумом, що в того є лише 10 секунд після прочитання, щоб завершити пресконференцію — це було його власне рішення. Тому ніхто з команди Яріка не здивувався, коли той став якраз навпроти Михалича, одразу за кореспонденткою 1+1. Коли Михалич підняв очі від теки, яку йому підсунув помічник, Ярік підняв обидвіруки вгору й почав зі спокійною посмішкою зворотний відлік на пальцях: 10, 9, 8, 7…
Він пригадав свій 11 клас і поїздку в 43-тю школу в Протасовому Яру зі своєю баскетбольною командою, та недобрі очі рудого товстуна, який шипів у кінці матчу, що їм тепер «вафлі будуть», а йому, Яріку, після матчу персонально зламає руку. Того разу вони вздрючили «ярових» по повній. Вхлам. Після матчу фізрук затримався з директором про щось там домовлятися, а його із хлопцями на виході чекало десь під сотню шкільних гопничків. Тоді їм пощастило втекти. Але не всім. Макс, його друг підвернув ногу і впав. Коли Ярік обернувся, Макс кульгав двориком школи, махав руками і кричав услід: «Тікайте!».
Цей крик роками стояв у Ярикових вухах. Він так і не зміг провідати Макса в лікарні. Поговорили тільки на випускному. Макс його пробачив. Але Ярік себе — ні. Саме після цієї розмови Ярік сказав собі, що більше не побіжить. Ніколи. Це була його непромовлена обіцянка Максу.
І він більше й справді не тікав: коли в парку на третьому курсі билися втрьох проти двадцяти, і знав, що перемогти немає шансів; коли під Авдіївкою стояли взводом проти роти, і знав, що не можуть вижити, але вгризався в ту землю зубами; коли лікарі цокали у палаті стурбовано язиком і казали так, наче його вже тут не було: «Шкода пацана, але, мабуть, уже відбігав своє».
Ярік втупив погляд Британцю в очі. Британець уже з неприхованою злістю обпікся об спокійний погляд хлопця. В очах Яріка виднілося, що він не буде тікати й нині, коли йому дають ті самі 10 секунд, на які так зухвало привселюдно було підважено Михалича.
— Шкода, — Британець різко підняв пістолет і вистріляв обойму в цього нарваного.
Полювання не вийшло. Боров перевернув ногою тіло активіста, присів навпочіпки:
— Готовенький!
— Ну, тоді по домах? Що завтра, йдемо на футбол?..
Голоси віддалялися все далі й далі, Ярослав на кілька секунд виплив із напівдрімоти й здивувався — ребра більше не боліли. За чагарником край неба впускав у себе світанок. Ярік зміг йому посміхнутися і небо, здається, привітно замружилося у відповідь.
Літературне редагування: Ната Коваль
