Після зимної, майже по-зимовому холодної ночі, за вікном уже розвидняється. Ранок, але ще темно. Закінчилася комендантська година. На кухні прохолодно. На столі лежить мобілка. Лежить і мовчить. Ані пари з динаміків-вуст. На душі в мене сутужно. Мій коханий Одеса мовчить. Уже четверта доба закінчується, а він все мовчить. Руки самі хапають ножа й починають нарізати хліб. Учора вночі спекла. Як же холодно! А ще ж не зима. Я — не боюсь! Просто очікую дзвінка! Знаю, все буде добре!
Небо затягло сизими хмарами. Дощ. Знову така люща, уже третю добу. Вересень 2022-го досить дощовий. Новини додають позитиву: наші пішли в наступ. По всіх фронтах! Русня біжить. Втрачає все: нікчемне життя, зброю, мешти і трусню.
Птахів не видно. На лінії фронту, де Одеса, — гаряче, і то дуже! Південь палає! І Північ! І Схід! Звільняють! Хлопці б’ють, вибивають клятого ворога. Надія, віра й любов завжди зі мною.
На землю жодного промінця не пробилося.
Зателефонуй, благаю! Аліска дрібоче по підлозі. А звук такий, наче тупотить бегемот.
Стоп-стоп, бо їсти так і не зготую. Дістаю гречку. Значить, буде гречка. Аби не суперечка.
За новинами –– розпочато контрнаступ. Я тішуся і водночас серце завмирає, бо там же пекло! Знаю, як воно буває. Але віра моя непохитна. Вірю, бо знаю, — Перемога скоро.
— Одесо, любий, подзвони, молю, — шепочу я.
Дивлюся у вікно. І прислухаюся, — не дай Боже, ще пропущу дзвінок! Напружилась наче струна. Четверта доба пішла. Перекладаю мобілку, тягаю її по столу, наче це, хоч якось посприяє дзвінку. День, за вікном усе такий же волого-сивий день. Волого і в моїй душі. Зателефонувала Віра. Питаю її:
— Дзвонив?!
Кричу у слухавку. Ні, репетую.
— Ні, ще не дзвонив! Чекаю! — каже вона.
— І мені ні!
— Знаєш, а я нутром чую, що скоро він приїде! — каже Віра.
— Авжеж приїде!
— Бо по-іншому ніяк!
— Так-так, ніяк!
— Четверта доба пішла… — каже Віра.
— Все буде добре. Чуєш?! — кричу я.
— Чую!
— Який капосний зв’язок…
— Так, на жаль, дуже капосний!
— Вірунчик, я обов’язково маякну, коли подзвонить!
— Ок! Домовились! Чекаємо і віримо! Чуєш? — тепер кричить Віра.
— Чую, серце, чую!
Порпаюсь на кухні, ріжу пальці. Краплі кап, кап, кап. Коли, коли, ну коли ж ти зателефонуєш? Знаю, що зробиш це, коли зможеш. А ти зможи, благаю, зможи, зможи! Ти, тільки ти! Молюся і ріжу пальці. Шалена буде каша… Швиргонула зопалу мобілку. Розлетілися друзки. Збираю. Наче зібрала всі.
Іду коридором. Якій же він довгий і темний! Заходжу до кімнати. Дзвінок! Телефон! У кухні! На столі! Лежить!
Біжу! Падаю! Підіймаюся! Знову падаю! І повзу до кухні. Ноги, кляті ноги! Кляте ураження! Клята війна! Швидше! Бо обірветься і не додзвонюся!
— Ти! О, нарешті! — каже він.
— Привіт! Сонечко моє рідне! Олеже!
Дихання переривчасте, важке.
Чую, як скрегоче його запальничка, чую, як затягнувся.
— Вы как там? — каже він.
— В нас усе добре!
— А ты? — каже він.
— Норм!
Його голос сумний і глухий, дихання важке, чути як дрижить.
Значить, знову були втрати. Страшні, тяжкі, непоправні втрати.
Ще минулого тижня він забирав із «М» нове поповнення.
Тривога! Знову тривога! Так голосно і безперервно! Одеса мовчить і слухає. Чую, як сильно затягується цигаркою. Я виплескую на нього всі новини. Усе, що йому цікаво. І слухаю його важке переривчасте дихання! Ніс забитий порохом. Тяжко.
— Дихай, чуєш?! — кажу я. — Дихай, мій Одесо! Дихай! Все буде добре!
— Да, — каже він. — Всё будет хорошо, я знаю. Ну чего ты? Я дышу, дышу…
— Ти спав? Поспи хоча б трохи!
— Не сейчас, потом. Я занят, мы только вернулись. И… Так, ну всё, покедова. До связи!
— Добре, дякую, що зміг додзвонитися. Тримайся! Я дуже кохаю тебе і чекаю, чуєш? Ти нам потрібен, дуже!
Горло ціпеніє від сухого ридання.
— Тримайся! — кричу. — Хлопцям твоїм вітання від невідомої їм Самури!
— Когда смогу, позвоню, — каже він хриплим голосом. — А сейчас я занят… Потом, всё потом!
І знову тиша…
Літературне редагування: Ната Коваль
Jack Grapes’ Method Writing — практичний курс, що вчить писати у власному унікальному стилі, створювати потужні правдоподібні тексти та працювати з тональною динамікою.
Джек Ґрейпс викладає в Голівуді 50 років. Спочатку це був суто професійний курс для письменників, сценаристів, акторів та піарників у Лос-Анджелесі. Але згодом його почали вивчати люди різних професій. Програма «Методу» містить 9 рівнів, і вже на першому рівні студенти опановують базові концепти, які роблять текст сильнішим.
Наталі Скорикова, викладачка «Письменницького Методу» в Україні, адаптувала програму курсу для українців і має на меті не лише вчити працювати з текстами, а й популяризувати сучасну українську літературу.
