МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
Точка відліку — птах. Есей Мирослава Лаюка

Точка відліку — птах. Есей Мирослава Лаюка

Гніздо з диким голубеням знаходжу на спаленому балконі. Поряд обгорілий газовий лічильник, обвуглені балясини, плавлене скло із дверей. Мати пташеняти — сизокрила — на сусідньому дубі. Половина гілок надламані, внизу стовбура слід від осколка, а навколо — купи сміття. Чоловік, який не перший день допомагає тут усе розчистити, показує дірку в стіні: «Лупили он звідти». Удалині вулиці був танк, чий снаряд у цей п’ятиповерховий будинок і влучив. 

Тут, в Ірпені, кожна третя будівля пошкоджена. Але ще — тут багато птахів. Загалом у цих місцях завжди було безліч пернатих. Колись я жив у Ворзелі, й у квітні-травні доводилося прокидатися о четвертій ранку, бо вони влаштовували в лісах і гаях такий звуковий хаос, що просто-таки боліли вуха. 

Цієї весни тут було майже безлюдно, тож коли догорали вогнища, а мешканці тільки вилазили з підвалів і починали вертатися з евакуації, дикі голуби, сойки й сороки вільно звили собі гнізда у спалених будівлях. І ось — наше голубеня. Воно все в оранжевих патичках — несформованому пір’ї, наче вилізло з копиці сіна. Великий непропорційний дзьоб, незграбна постава: некрасиве й таке беззахисне, що думаєш про нього, а не про все оце навкруги. Коли хтось із нас виходить на балкон, щоби з п’ятого поверху висипати відро з недогарками, голубеня вже не боїться. Воно не лякається гучного на раз-два-три скидання великого мішка з будівельним сміттям. Біля гнізда складають знайдені залізні детальки. І коли я притягую туди обгорілу скобу, доросла голубка, яка, очевидно, принесла малому їсти, схарапуджено зривається і втікає на краєчок дуба з розтрощеною деревиною. Нарешті ми розчищаємо балкон із протилежного боку будинку й переносимо гніздо. Боюся, що доросла пташка загубить малого, але вона легко перелітає на інший розтрощений дуб і жде, коли ми заберемося. 

Одне слово, тепер досить важко говорити упорядковано, «об’єктивно», вибудовувати так звані філософські ідеї, представляти системи. І тому, аби розказати, що таке війна, я обираю цей образ, це збільшувальне скло, цю одиницю виміру. Точка відліку — птах.  

Київ уже котрий день атакують дрони. Зранку прокидаєшся від вибухів, потім п’єш каву під завивання сирен, далі йдеш у магазин і зазираєш у небо: що це за звуки? Дрон? Ракета? Увечері думаєш, чи не заночувати цю ніч у коридорі. І знову оцінюєш світ через пташок: вони шалено літають над містом, шалено кричать. 

Скільки їх убито? Читаю про птиць Маріуполя у професійного орнітолога. Осколки, вогонь, вибухові хвилі, отрута — усе це призвело до майже повного винищення пернатих у місті. Ластівки, вівсянки, синиці, голуби — десятками тисяч загинули ті, що символізували мир.

Іду Володимирською. Кілька днів тому сюди прилетіли ракети, через які постраждали люди, дитячий майданчик, будівлі кількох музеїв. Пам’ятник Грушевському закритий риштуванням. Поряд розтрощена лавочка, з обох боків забиті фанерою вікна. У захисній конструкції навколо пам’ятника теж дрібненькі дірочки. А на вершку сидить ворона, каркає. 

Ще одна пташка залетіла до мене в дім зо три місяці тому — і зникла. Два дні її шукав, аж доки побачив у ванній. Мало що є краще за момент, коли випускаєш птицю на свободу.

І ще один птах — на суперобкладинці книжки Поля Елюара. Чи не дурість під час війни — поповнювати домашню бібліотеку? Але мені це приносить задоволення. Нещодавно дістав першу «Божественну комедію» українською, першу «Іліаду», «реабілітованого» Зерова 1966 року (де датою смерті називають 1941-й, хоча насправді його вбили в Сандармоху в 37-му). Ну і знайшов том уже згаданого Елюара 1975-го, що, як мені казали поети того покоління, був однією з небагатьох книжок, які в гнило-брежнєвський час дозволяли дихати вільніше. Отож на суперобкладинці — голубка Пікассо. Він намалював її для І Всесвітнього конгресу прихильників миру, що відбувся в 1949-му — як реакція на Другу світову. Тут утвердили маніфест, що закликав народи боротися за мир.

Відтоді ця біла голубка встигла стати найбільш упізнаваною емблемою миру. Але як же непереконливо вона виглядає сьогодні. Як непереконливо звучить саме слово «мир». Що вони з ним зробили? Умовою «миру», який сьогодні задовольнив би велику частину світу, може стати попросту поневолення і геноцид українців. У нових словниках його не вдасться визначати так само, як до нашої війни. Думаю, під ідею декомунізації мають потрапити вулиці й парки Миру, бо той «мир», на честь якого радянські функціонери називали ділянки простору, не має жодного стосунку до миру справжнього.

Ще одна пташка — на цей текст остання — «Птах душі». Книжка Василя Стуса, яку він писав у таборі. Про неї ми знаємо небагато — хіба те, що там було близько ста оригінальних віршів і декілька перекладів елегій Рільке. А також те, що зошит із записами забрали наглядачі після смерті поета. Ото буде подія, якщо десь у московських архівах знайдуть і повернуть нам цього «птаха», який своїм летом — попри ув’язнення — символізує свободу. 

…І ось знову пташині крики над містом. Як писав Стус: «незграбно ворон кружеля». З вороном у тій поезії кружляють «безголоса крижана земля» і «галактик зірна круговерть». У місті час від часу вимикають світло. Стус же завершує вірш так: «Саме кружляння вікове!  // …папір, перо і філіжанка. / А свічка тріпотить світанком, / котрий наш правнук днем назве». 

20 жовтня 2022

Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:

Рубрика: Fiction
Facebook
Telegram
Twitter