МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА

Нікакіх свєтлих тонов. Оповідання Анастасії Овчарової

Ілюстрація: Дарія Луцишина

— Усі ці люди в Маріуполі — вони грішники! Вони перейшли на бік Сатани. Господь дав їм шанс очиститись!

— Жінки й діти, яких ґвалтують і вбивають, — очищаються? Або немовлята? Вони, по-твоєму, очищаються?

—  Ніхто їх там не ґвалтує. Це все фейки. А діти помирають, бо народжені у гріху! Усе це ваша Америка — Вавилонська блудниця! 

— А як щодо тих дітей, яких росіяни вкрали й вивезли в росію. Чому ж їх Господь не «очищає»? 

— Не нам критикувати його вибір. Він знає — тих дітей ще можна врятувати тут, на землі. Але тільки якщо вони будуть молитися до нього в храмі божому, православному. А не в тих, сатанинських, на Україні! 

Оленка слухала розмову мами й тьоті Оксани та намагалась уявити собі місто повне сатаністів. Вона ніколи не бувала в Маріуполі. Проте, дивлячись на фото, які зараз ширились у каналах новин, вона не розуміла, чим усі ті люди заслуговують на таке «очищення».

Тьотя Оксана дуже віруюча жінка. На всі свята та кожної неділі вона ходить до церкви. А на Великдень і Різдво вони разом із мамою Оленки печуть баранчиків. Тих самих, у товаристві яких народився Ісус. Оленка й сама з релігійної родини. Вона так само часто ходить до церкви. Але коли дівчина чула про «очищення», їй здавалося, ніби вони слухають різні проповіді. 

— Мам, чому так сталось? Чому нам шкода тих людей, що вмирають, а росіянам і тим, хто підтримує росію, — ні? — спитала Оленка маму дорогою від сім’ї, з якою їх, здавалось, пов’язувала дружба.

— Не знаю, доню. Я і сама постійно ставлю собі це питання. Ми ніби вірили в одного Бога. Але як сталося так, що Бог Оксани хоче вбивати людей, — я не розумію. 

— Настя теж так вважає, як тьотя Оксана, як думаєш?

— Можливо, їй же всього дванадцять. Вона вірить у те, що їй кажуть батьки. 

— Я з нею поговорю.

— Не треба, Оленко, —  мама зупинилась і уважно подивилась на доньку. — Доню, віднині не можна говорити про це ні з ким.

— Чому? 

— Тому що, сонечко, зараз хто завгодно може здати тебе. Навіть найліпші друзі. Пам’ятаєш, тато тобі розповідав про «людей у чорному» з радянського союзу? Про те, як на сусідів і друзів доповідали навіть за саму думку про неправильні дії «совка»? Зараз у нас іще гірше, доню. Тому дуже прошу тебе бути обережною. Ти чула, що сьогодні Оксана говорила? Що Господь очищає тих людей. Боюсь, як би вона не вирішила, що і нас треба очистити.

Ірина, мама Оленки, потоваришувала з Оксаною сім років тому, коли вони втекли від війни зі Стаханова — того, що зараз має назву Кадіївка. Усіх, хто тікав тоді з окупованих територій, вона сприймала як своїх, адже якщо не хочуть жити в «лнр» — не підтримують той режим. 

Та вона помилилася. Із часом вони почали сперечатись на цю тему, особливо з чоловіком Оксани. Він ненавидів українців. Називав їх «бандерівцями» й казав, що чекає, коли ж і їхнє село увійде до складу «лнр». Але Оксана не була такою ці роки. Вони майже ніколи не говорили «про політіку». Якщо Ірина порушувала тему війни, та лиш ухильно відповідала, мовляв, хоче, щоб усе скінчилось і щоб не гинули мирні люди. Тому вона завжди вірила, що, якщо росія перестане грати в «іхтамнєт» і її подруга побачить, хто насправді вбиває людей, — усе зрозуміє. Проте вона недооцінила вперту неспроможність людей визнавати помилки. 

—  Я не піду в цю тупу школу.

—  Підеш.

—  Ні. Я не буду вчитись за тією тупою програмою!

—  А ніхто тебе не змушує вчитись. Ба більше, я тобі забороняю вчити їхню історію. І мову. Але ходити доведеться. Тут до кінця року трохи залишилось. Після твого дня народження навчальний рік закінчиться. А восени вже наші прийдуть.

За чотири дні до свого дня народження Оленка поверталася зі школи, куди росіяни ще не встигли привезти свої підручники, тож вірні республіці вчителі змушували дітей перекладати тексти російською. Вона сміялася зі щойно придуманого нею ж самою жарту: уявила, як було б добре, якби вчителі-зрадники загорялись від української мови так само, як демони від молитви. Але за мить Оленка побачила біля свого дому чорну машину з латинськими літерами Z, і усмішка надовго зійшла з обличчя дівчинки. Вона почула постріл і побігла додому. «Дивно, чому не гавкає Бой?» — встигла подумати, перш ніж відчинити браму.

У дворі стояли мама, старший брат Оленки і четверо невідомих у військовій формі. Один із них тримав автомат, направлений на батька дівчинки, що лежав на землі. 

— Тато! — закричала Оленка і кинулася до батька, але один із чоловіків у формі її зупинив.

— Всьо нармальна будєт с твоім папой, єслі он больше нє будєт дєлать рєзкіх двіженій.

Ірину «заарештували», а точніше, просто викрали за те, що вона зберігала вдома жовто-блакитний стяг і документи військових,  які жінка тихцем забрала з прикордонної застави після відступу військ. Вона мріяла повернути їх, коли українська армія вижене окупантів з її землі. Окупанти, що видавали себе за «міліцію», висунули їй звинувачення у зраді батьківщині, адже побачили у приватному листуванні Ірини зі старшою донькою висловлювання, що свідчили про її ненависть до «лнр» і, що геть неприпустимо, до росії. 

 Через два дні після «арешту» до Оленки додому прийшли тьотя Оксана з Настею. 

— Ми принесли вам вареничків і млинців, — звернулась тьотя Оксана до Андрія, тата Оленки, який, здавалося, тримався тільки тому, що вірив — дружина жива. — Як ви тут?

Коли Ірину забрали, Андрій зайшов на кухню, випив таблетки від серця і подзвонив другу, якому довіряв.

— Іру забрали. Нас із сином допитували, але вона одразу сказала, що ми не знали про ці документи. Ми ж і справді не знали, Ром. Я почав кричати на нього, коли побачив ті папери й прапори, що то вони підкинули все це. Один вистрілив так, що куля пролетіла біля мого вуха, а тоді вдарив.

— А як знайшли? 

— Знали, де шукати. Зайшли у двір, навіть пес не дзявкнув, і одразу пішли до того місця, де вона заховала. 

— Сьогодні п’ятьох у селі забрали. І їздили вони тільки по домівках тих, хто не приховував проукраїнської позиції. Це все Танька, сусідка ваша. Вона ж чекала їх ще з 2014-го та одразу почала з ними співпрацювати.

Тож дивлячись зараз в очі подрузі дружини, яка раділа приходу росії, Андрій знав, що вона не причетна до того, що в нього забрали жінку, проте не розумів, для чого вона прийшла. Настя, донька Оксани, пішла в кімнату до Оленки — спитати, як почувається її подруга.

— Нормально. 

— Бачила тебе в школі сьогодні.

— Тато сказав, що треба менше уваги до нашої сім’ї привертати. Віка весь день називала мене зрадницею.

Настя мовчала. Насправді її мама теж сказала, що Ірина сама винна, адже не хоче бути вірною росії. Настя погоджувалась, але тьотю Іру їй було шкода. 

— Чим займаєшся? 

— Читаю.

— Що читаєш?

— «Таємницю суперкрутих».

— Цікаво?

Оленка коротко розповіла про книжку. Вона обожнювала серію книжок про суперкрутих і перечитувала її вже не вперше.  

— Ух ти, даси почитати?

Оленка дістала з полиці першу книжку «Хто проти суперкрутих» і простягнула подрузі. 

— Ой, вона українською?

— Так, а що? Хіба ти не вмієш читати українською?

— Вмію, але… не знаю, що мама скаже. 

— У мене багато українських книжок. Я навіть ті, що із сільської та шкільної бібліотек ще до війни взяла, не повернула. Та вони й не вимагають. То ти будеш брати книжку чи ні?

— Візьму. Ти ж кажеш, що вона цікава.

Маму Оленки відпустили. Проте евакуюватись вони не змогли, тому що на Ірину завели справу і не віддали документи. Сказали: «Паспорт тобі вже не знадобиться. Йди роби паспорт “лнр”». На жаль, до осені наші не прийшли, й Оленці треба було знову йти у школу. Мама прийшла з батьківських зборів перед першим вересня.

— Я не піду.

— Олено, не починай. 

— Мам, ну всі й так знають, що ми чекаємо наших. Нащо мені щось вдавати?

— Тому що дітей, які не будуть ходити у школу, забере служба опіки.

Оленка дивилась на маму переляканими очима.

— Як?

— Отак. Сказали, республіка турбується про молоде покоління. Он навіть підручники привезли нові. А ще тепер нова форма: дівчатка мусять ходити лише у спідницях — білий верх і чорний низ. У туфлях. Волосся прибране, і, звісно ж, без косметики. Хлопці — у штанях і сорочках. Спортивні костюми тільки на фізкультуру. І, цитую директрису: «Нікакіх свєтлих тонов».

— Ти жартуєш? — спитала чотирнадцятирічна Оленка, яка тільки-но почала наряджатися.

— На жаль, доню, ні. Повернення в «совок». Вибач, сонечко, але тобі доведеться через це пройти.

 

Оленка саме ховала щоденник, який почала писати в той день, коли забрали маму. Вона записувала в нього все, що відбувалось у селі, що чула про сусідні селища і міста, і про те, що відбувалося з її сім’єю. А також розповідала невідомому читачу, як вона сама проживала війну. У дівчинки не було подруг, з якими вона могла б поділитися переживаннями. Багато хто боявся з нею навіть говорити, бо ж вона — «донька зрадниці». 

У кімнату зайшла Настя.

— Привіт! Ми з мамою їхали з церкви та й вирішили зайти до вас.

Оленка різко обернулась, сподіваючись, що подруга не побачила, куди вона заховала свою таємницю.

— Ой, а що це в тебе? — не дочекавшись відповіді, Настя потягнула на себе пакунок, що стирчав з-під килима на стіні біля письмового стола Оленки.

— Не можна, не чіпай! — крикнула хазяйка кімнати, але було пізно. Настя вже дістала з теки зошит і почала читати вголос.

— «Коли я побачила тата на землі, подумала, що його вбили», — дівчина замовкла, а Оленка вихопила зошит у неї з рук. 

— Не можна так робити!

— Що це в тебе? Щоденник?

— Не твоє діло. 

— Ти пишеш щоденник українською?

— Ну так, і що? 

— Ну, говориш же ти російською.

— Не завжди. А писала я українською, поки рускіє не прийшли. І взагалі, це не щоденник. Точніше, щоденник, але не зовсім.

— Як це? 

— Ось так. Я пишу про війну. Про наше село, сім’ю і про себе.

— Ти що, журналістка? 

— Ні.

— А для чого тоді?

— Не знаю. А що, як нас усіх уб’ють? Потім, коли сюди повернеться Україна, мої записи знайдуть і знатимуть, що ми не зрадники.

Настя з подивом дивилась на подругу.

— Чого б це вас убили? Фашистів тут нема.

— Мою маму викрали й тримали в полоні не фашисти! Де ти взагалі фашистів бачила?

Настя опустила погляд у підлогу і сказала:

— Вибач. А ти ще щось пишеш?

— Пишу.

— Що?

— Казки, оповідання різні. Перед війною хотіла на конкурс відправити оповідання.

— І що, теж українською?

— Звісно. Ми ж в Україні живемо.

— Уже ні, — впевнено сказала Настя.

— Тим більше мені хочеться писати українською. 

— Чому?

— Тому. 

Оленка відвернулась і сіла за стіл.

— Ну і ладно. Я тобі книжку принесла.

— Ого, ти цього разу швидше прочитала. Як тобі?

— Сподобалось. Навіть шкода, що закінчилась. Але читати українською незручно. Я думаю російською.

Оленка стиснула плечима. 

— А мені зручно. 

Після вдалого контрнаступу українських Збройних Сил, окупанти почали зривати злість на населенні. Знову почались обшуки у «зрадників республіки» і арешти. У сільську раду прийшло «замовлення» на точну кількість мобілізованих. Ірина сховала жовто-блакитні браслети, які вони з Оленкою зробили на перемогу. Заховала якомога далі українські книжки. Не знала тільки, куди сховати сина призовного віку, який відмовився їхати, коли ще була можливість, а тепер чоловіків уже й не випускали.

Оленка верталась додому зі школи й повторювала про себе все, що збиралася записати в щоденник, щоб не забути. 

«Останнім часом фізрук перестав чіплятися за українську. Хоча, якщо чесно, вже майже ніхто й не говорить нею, навіть випадково. Завучка дивна: більше за всіх була за росію, а зараз на уроках говорить українською. А може, вона так хоче вирахувати тих, хто любить Україну? Віку ненавиджу. Подивлюсь я на неї після перемоги, якщо вона не втече. Але як вона біситься коли мене, а не її із Сашею садять. Настя сьогодні не привіталася зі мною. Дивна. Не треба було вчора їй усе це казати про мову і взагалі…»

Оленка зупинилась, побачивши машину біля свого дому. Знову. Побігла щодуху. У дворі нікого, тож одразу забігла в хату. Почула голос із її спальні:

— Ви понімаєтє, Іріна, нам пріходітся. 

У грудях завмерло, ніби хтось поклав туди крижану глибу.

— Ну а в спальні доньки ви що шукаєте? 

«Ще не знайшли», — видихнула Оленка і рушила до кімнати.

— А вдруґ ви за спіной дочєрі прячєтєсь. Кто вас, прєдатєлєй, знаєт?

Дівчинка зайшла до спальні й не привіталась. Військові з яскравим російським акцентом шукали докази «зради»: один — в ящику з іграшками, інший — на письмовому столі. Килим висів на місці.

Той, що стояв біля стола, пильно подивився Оленці в очі.

— Ладно, пайдьом, — звернувся до товариша. А тоді сказав Ірині: — Может ви й одумалісь, Іріна Алєксандровна. Но ми за вамі наблюдаєм. — І, знову подивившись на Оленку, додав: — За всємі вамі.

 

Читайте також: «Культурна ширма, створена “добрими росіянами”, не дозволяє європейцям бачити, що відбувається насправді»: Галина Крук у проєкті «Антитеза»
Рубрика: Fiction
Facebook
Telegram
Twitter