— А я говорила, що треба було купувати «мінібус», тоді б усі влізли!
Її нервовий голос і його безсиле зітхання.
— Ну Ань…
— Ти залишаєш моїх батьків на вірну смерть!
Навіть зараз, коли вона була на межі, а то й за межею, вона не матюкалася. Сашко відмітив це про себе. Молодець.
— Хіба ти не розумієш, що ми не вліземо всі! Тим більше в них Ельза!
— То хай вони гинуть під бомбами чи від кадировців!
— Ань, не істери. Я спробую повернутися.
— Та ти скажеш, що обстріли і це ризиковано! Вони залишаться помирати!
— Ми не вмістимося всі й ти це знаєш!
— Якби ти купив «мінібус», то вмістилися б!
— Але в нас немає «мінібуса», в нас тільки ця «фабія»!
— Я ж говорила…
— Ань, заїбала!
Сашко не крикнув — прошепотів. Сильний поштовх у плече.
— Не матюкайся при дитині!
— Вибач, Мишку.
— Та нічого, я і так все знаю.
— Не смій це знати! Не смій!
Аня обернулася до сина, який сидів на задньому сидінні з планшетом у руках. Планшет вдалося підзарядити, хоч інтернету так і не було.
— Добре, не буду.
Мишко відчував, коли мамі не треба перечити. Аня подивилася на Сашка із презирством. Останнім часом вона часто так на нього дивилася.
— І я знаю, чому ти не купив мінібус!
— Ну от знову!
— Бо ти дав гроші тій сучці!
— Не дав, а позичив! І це було вже після!
Сашко хотів ще додати «вона не сучка», але не став.
— Що, Санечко, не тягнеш дві родини?
В її голосі було стільки отрути, що Сашко не витримав.
— Бля, Ань!
— Не матюкайся при дитині!
Сашко різко пригальмував. Водії, не те щоб численні, наче забули про правила і їздили як хотіли: нервово та непередбачувано. Їм уже в’їхали в задні праві двері, Сашко вискочив, інший водій попросив вибачення і сунув йому кілька тисяч гривень. Цього було недостатньо для ремонту, але Сашко взяв, бо розумів, що краще це, аніж нічого. Вони не стали чекати поліцію чи страхову, бо не було ані тої, ані другої, було лише бажання виїхати із цього колись спокійного хвойного передмістя, яке спочатку потрапило під обстріли, а потім і зовсім стало ареною боїв.
— Чорт!
Сашко, який уже встиг рушити, прихилився до керма, бо попереду, метрів за сто п’ятдесят, стався вибух. Ударив по гальмах. Машина попереду зупинилася. Сашко подумав, що їхав би на кілька секунд раніше і потрапив би під вибух. Але пощастило.
— Ти залишаєш моїх батьків у пеклі!
Аня більше не кричала, приголомшена вибухом. Сказала тихо і хрипко.
— Ань, ми кинули монету.
— І ти виграв, бо тобі завжди щастить! Завжди!
— Хіба я в цьому винен?
— Ти знав, чим закінчиться кидання монети!
— Ні, не знав.
Звісно знав. Сашку завжди щастило в киданні монети. Просто феноменально, у дев’яти з десяти випадків.
— Я спробую повернутися за ними завтра.
— Ти сам у це не віриш!
— Якби вони залишили Ельзу…
— Твоїм можна взяти котів, а моїм не можна взяти Ельзу!
— Ань, двоє котів на руках — зовсім не те, що здоровезна вівчарка!
— То нехай гинуть? Тобі начхати на моїх батьків!
Сашко щось хотів відповісти, але не став. Глибоко дихав, щоб заспокоїтися. Він страшенно втомився за ці дні. Геть виснажився. Волів би залізти в якесь темне і тепле місце, запхати у вуха беруші й відключитися на добу. Але про це можна було тільки мріяти. Із самого початку війни він ще жодного разу нормально не виспався. Спершу нервував, а потім почалися вибухи і бої, — який там уже сон!
— Що ти там сопеш! Сказати нічого!
— Аню, ми кинули монетку…
— Ти знав, що випаде, бо тобі завжди щастить!
— Не завжди.
— Завжди! Ти ж любиш хвалитися, як тобі щастить! Завжди! Ти знав, що виграєш і залишиш моїх батьків помирати!
— Ань, будь ласка…
— Твої могли б самі спробувати вибратися, пішки!
— Твої теж.
— Тато накульгує! Він і кілометра не пройде!
— А в мого діабет! І підвищений тиск! Ти це добре знаєш!
— То нехай мої помирають?
Сашко вдарив по гальмах, Аня аж смикнулася на паску безпеки, а планшет Мишка полетів уперед. Сашко кинув планшет назад, різко розвернувся до Ані.
— Що ти, йоб твою мать, пропонуєш?
Сашка аж трясло від гніву. Він не помітив, що машина, яка їхала за ними, ледь у них не врізалась. Водій дивом встиг пригальмувати. У мирний час він би вже сигналив, вискочив із машини розбиратися, а зараз тихенько сидів і втирав піт із чола.
— Йоб твою мать, твою! Не смій чіпати мою матір, якщо вже залишаєш її помирати під обстрілами!
— Що, по-твоєму, я маю зробити? Що? Залишити моїх і взяти твоїх?
— Так!
— Але це буде несправедливо! Ми кинули монетку!
— Та начхати, що ти кидав! Ти знав, що тобі пощастить. Тобі завжди щастить!
— То ти хочеш, щоб я просто залишив своїх батьків і взяв твоїх?
— У тебе є брат, а в моїх лише я!
— Брат у Харкові воює і ти це знаєш!
Машина, що стояла за ними, здала назад і поїхала. Гриміла канонада. Вона гриміла постійно, всіі дні, крім першого. Сашко тоді прокинувся рано, зробив собі каву, приготував омлет для всіх, сів у машину і поїхав на роботу. Здивувався якоїсь метушні на вулицях: люди вибігали з будинків, кидали в багажники валізи та наплічники. Сашко не зрозумів, що відбувається, узяв телефон, побачив, що той вимкнутий. Час від часу сам вимикався, бо акумулятор міг скидати заряд. Сашко збирався купувати новий, але не встиг. Уже на в’їзді до Києва побачив небувалі корки, здогадався увімкнути радіо і тоді вже дізнався про війну. Згадав про якесь відлуння, схоже на далекі вибухи. Одразу не звернув уваги. Сашко не міг повірити, що почнеться війна.
— Міг би приїхати, твій брат!
— У Харкові пиздець і ти це знаєш! Він захищає своє місто!
— А мої батьки нехай гинуть?!
Сашко махнув рукою і рушив. Об’їхав посічену осколками машину. Біля дверей водія — темна пляма. Мабуть, кров. Сашко досі не вірив, що може померти. Навіть коли в сусідній будинок влучив снаряд і вилетіли вікна в їхній вітальні. Сашко злякався, але подумав, що ні, померти він не може. Допоміг гасити пожежу в сусідів, вибиті вікна частково забив дошками, частково заклеїв плівкою.
— Ми могли ще в перший день виїхати! Якби ти вчасно повернувся!
— Я не міг повернутися! Там корок був, не висмикнешся!
— Ти відвозив ту сучку!
— Ну що за маячня!
— І вона вже в Норвегії, а ти залишаєш моїх батьків помирати!
Сашко махнув рукою, мовляв, патякай далі. Подивився у вікно. Зробив це, щоб Аня не помітила, як він почервонів. Бо він дійсно допоміг Олені. Це була його колега, до якої Аня його вже довгенько ревнувала. Тоді Сашко таки доїхав на роботу, в офісі була лише третина колективу. Керівництво сказало, що фірма поки призупиняє діяльність, пообіцяли, що платитимуть зарплатню ще місяць і сказали триматися. Усі стали розходитися, Сашко почув розмову, що керівництво автобусом збиралося їхати до Львова, «бо в Києві залишатися небезпечно». Підійшла Олена, попросила відвезти її на вокзал. Та спершу заїхали додому забрати малого. Вона вже купила онлайн квитки на поїзд до Чернівців. Малого звали Іван, у нього був ДЦП, тож він погано ходив. Але розумний хлопчик, увесь час сидів біля комп’ютера, робив якісь успіхи.
Довго їхали до квартири Олени, потім так само в корках тягнулися до вокзалу. Найважче було пробиватися в натовпі до поїзда з Іваном на руках. Квитки вже нічого не значили, бо люди просто лізли у вагони і займали місця. Сашкові довелося гримнути на якихось людей, що зайняли місце Олени, аби посунулись і пустили її з Іваном присісти. Люди лаялися, але посунулись. Олена подякувала і поцілувала його. Сашко тоді ледь на ногах встояв. Її запах! Він збожеволів. Пробирався в натовпі й відчував просто таки скажену ерекцію. Якісь дурні мрії про те, аби поїхати з Оленою і кохатися, кохатися, кохатися.
Зараз аж сам на себе сердився через ту маячню. Ідіот! Що його так роз’ятрило? Криза середнього віку? Чому він визирався на Олену, як кіт на сметану? Зараз Сашко вже розумів, що був неправий.
— Мовчиш? Про ту сучку думаєш?
— Не лайся при дитині!
Сашко зітхнув. Він розумів, чому Аня дратується: вони справді могли втекти ще в перший день, якби він одразу повернувся. Але Сашко зміг доїхати додому лише ввечері. Вранці збиралися виїздити, але не встигли — почалися бої. Окупанти зайшли в їхнє селище, колона русні рушила на Київ, була розбита, потім зайшла ще колона, її знову розбили, врешті селище опинилося в сірій зоні, де не було ані наших, ані окупантів, але стріляли сюди всі.
Сашко з родиною сидів у ванній. Єдиному приміщенні у квартирі, у якому не було вікон. Полізли були в підвал, але в їхньому таунхаусі підвалів не було. Балкончик був, веранда була, клумба і сарайчик для велосипедів і садового начиння теж були, а підвал — ні. Сучасне європейське житло, геть не пристосоване до війни. Тож сиділи у ванні, Сашко притягнув до її стін шафи з одягом і книжками, щоб хоч якось укріпити. Мишку стелили у ванні, на жаль, не чавунній, але хоча б металевій. Самі спали на підлозі поруч. Опалення вже не працювало, бо не було ні газу, ні електрики. Затягли до ванни всі ковдри і зимовий одяг, куталися, гріли малого, якого відправляли до ванни лише під час обстрілів. Пекло та й годі.
Але це пекло несподівано допомогло Сашкові все зрозуміти. Зокрема те, що він кохав Аню як і раніше. Коли вони лежали вдвох і слухали вибухи, коли стіни їхнього таунхауса тремтіли над ними, Сашкові дуже хотілося обійняти дружину і розповісти їй про свої почуття. Він кохав її, по-справжньому кохав і готовий був волосся на голові рвати за ті уявні стрибки в гречку з Оленою. Він готовий був стати на коліна і просити вибачення, але Аня не дала йому жодного шансу, натомість відгородилася від нього холодом і презирством. Сашко сподівався, що ті дні під обстрілами зблизять їх, але ні. Навіть тоді, коли він вийшов до вітру.
Був обстріл, а Сашка притиснуло. Унітаз працював, було відро з водою, талим снігом, набраним у дворі. Але Сашко спочатку терпів, та врешті пішов на вулицю. Присів за руїнами сусідської альтанки, колись такої гарної, де вони любили в теплу пору робити пікніки з барбекю. Розгорнув книжку. Це був «Хаджи-Мурат» Толстого, серія «Класики і Сучасники», м’яка обкладинка. Туалетний папір закінчився швидко і Сашко згадав дитинство в буремні 90-ті, коли кілька років підтиралися підшивками журналу «Наука і життя», які залишилися після діда. Тепер у хід пішла «велика» російська література. Це був свідомий вибір. Вирвав кілька аркушів, читати не став, просто пожмакав, щоб були трохи м’якші. Сашко звик до біде після туалету, але яке там зараз біде…
А потім у повітрі щось зашелестіло. Сашко вже мав досвід, тож зрозумів, що це були ракети «Града». Стрибнув у грязюку, до стовбура яблуні, поваленої вибухом. Пролунали вибухи і засвистіли осколки. Сашко лежав зі спущеними штанами і обличчям у Толстому. Десь за хвилину наважився підвестися. Все навколо було посічене осколками, геть усе! А його навіть не подряпало! Підтерся і пішов забивати вікна дошками, щоб хоч трохи захистити таунхаус від морозу. Коли повернувся і розповів, як осколки його оминули, Аня навіть не посміхнулася. Сиділа біля маленької свічки і гріла руки.
Сашко пригальмував біля будинку своїх батьків. Однокімнатна на третьому поверсі. Це ж, здавалося, так зручно, коли і вони з Анею, і їхні батьки жили в одному селищі, п’ять хвилин машиною. Тепер те рішення видавалося помилковим — треба було розкладати яйця в різні кошики. Було бі добре, якби батьки, її чи його, жили десь на півдні від Києва, у місцях, куди війна ще не дійшла. Тоді б можна було втекти туди. А так їм доводилося тікати в невідомість. Але краще невідомість, аніж відомо що: сидіння в темній і холодній ванні з постійним очікування, що ось-ось снаряд влучить у будинок і поховає їх усіх.
— Я зараз!
— Та можеш не повертатися!
Аня кинула йому ці слова наче ніж у спину. Сашко не реагував, побіг до батьків. Вони чекали вже на виході з підвалу. Спочатку в підвалі було до пів сотні людей, зараз залишилося менше половини.
— Сань, може обійдеться?
Сашко знав, чому батько питає. Він дуже любив цю квартиру, ремонт у якій зробив власними руками. Не хотів полишати.
— Їдьмо!
— Квартиру шкода!
— Життя дорожче! Їдьмо!
Схопив дві валізи і поніс. Батько і матір несли котів, Аркашу і Вульфа. Останнього звали Беовульф, але повним ім’я його майже ніколи не називали. Підійшли до машини. Аня з кам’яним обличчям сиділа на передньому сидінні. Сашко спробував запхати хоча б одну валізу батьків у багажник, але той був забитий по вінця.
— Доведеться на руках. Сідайте, я подам.
— Аню, може ти візьми одну валізу під ноги?
Аня аж зашипіла у відповідь, валізи не взяла. Батьки сіли, узяли на руки валізи, Мишко між ними. Котів теж тримали на руках. Сашко швидко скочив за кермо і рушив. Спорожнілі останніми днями вулиці трохи наповнилися машинами. Люди під час затишшя намагалися втекти подалі від боїв. На «зелені» коридори вже не сподівалися. Сашко обігнав червону «копійку», у якої до багажника на даху було прив’язане тіло, замотане в килимок.
— О Господи!
Мама заплакала. Вона тільки й робила, що плакала. Батько кріпився, разом із сусідами облаштовували підвал під сховище, йому було чим зайнятися, а мама лише дивилася новини і плакала. Сашко теж часто плакав. І надивився вже на багато тіл. Усі ці трупи видавалися йому нереальними, бо він же не міг померти.
— Та не плачте ви, і так херово!
— Аню, припини!
Мама зіщулилася і закрила собі рот рукою, щоб не плакати. Сховала обличчя у Вульфі, батько ображено засопів. Сашко в цей момент ненавидів Аню. От нахуя вона так? Нахуя! Хотів щось сказати, але розумів, що буде тільки гірше. Не сказав, схопився за кермо, крутив, бо доводилося об’їздити збиті гілки, шматки стін і дахів, одного разу навіть тіло. Окупант, якого вбили тут. Червона пов’язка.
— Сволота! Що наробили!
Батько дивився на зруйнований садовий центр, у якому купував саджанці для дачі. Дача була в покинутому селі, там зараз стояли окупанти. Тобто можна було вважати, що більше немає в них дачі.
— А поїдьмо до Чехії? У Чехії Льоша.
Льоша був найкращим товаришем Мишка, виїхав зі своєю мамою до Чехії.
— Подивимося.
Сашко не знав, куди відправити родину. Але вирішив, що як влаштує все, піде до військкомату. Час від часу хотів убивати руських, а час від часу ставало страшно. Сашко пригальмував. Попереду було перехрестя. Можна було поїхати прямо, а можна було узяти праворуч. У селищі було два виїзди на Київ, у мирні часи він би дивився, де менше машин, але зараз хотів поїхати туди, куди їде більшість. Але машини роз’їжджалися майже точно навпіл: половина туди, половина сюди.
— Подивися чати в телеграмі, що пишуть?
— Сам дивися!
Аня відвернулася, опустила скло у вікні й закурила. Раніше ніколи не курила при Мишку. Та і при ньому теж, хоч Сашко і знав, що час від часу вона курить. Сашко взяв свій телефон. Усього кілька відсотків заряду. Нічого, виїде звідси і купить щось нормальне, із хорошою батареєю. Сашко вже знав, що найголовніше в телефоні не якийсь там понти на кшталт камер чи процесорів, а батарея. Чим довше може тримати, тим краще.
У чатах писали, що обидва виїзди стрьомні, бо обстрілюють і там, і там. Сашко сховав телефон і спитав у себе, куди їхати. Він же справді був щасливцем, завжди вгадував, як треба. Праворуч, звісно, праворуч! Рушив.
— Куди ти! Їдь прямо!
— Але…
— Праворуч дорога і так була херова, а зараз так зовсім! Їдь прямо!
Сашко поїхав прямо. Не хотів сваритися. Іі яка ж різниця? В Ані задзеленчав телефон.
— Мама дзвонить. І що мені сказати?
Аня дивилася на Сашка водночас із гнівом і презирством, той знітився.
— Скажи, щоб речі були готові, я завтра…
— У них із першого дня речі готові! З першого! І якби в них була своя машина, вони б вже давно виїхали! Але вони не купили, дали гроші нам!
— Вони дали третину.
— І ось так ти їм віддячив!
— Аню…
Мама хотіла втрутитися, але батько взяв її за руку і закрутив головою. Мама замовкла, телефон дзеленчав.
— Так, мамочка. Зараз виїжджаємо. Небезпечно? Слухай, ну під снарядами сидіти теж небезпечно. Все буде добре, не хвилюйся.
Скажи, що я завтра спробую за ними заїхати.
Аня з презирством махнула рукою.
— Люблю тебе, мамочка. Бережіть себе.
Її голос трохи затремтів. Сховала телефон. Сашко різко пригальмував, бо за поворотом була свіжа вирва, досить глибока. Одним колесом довелося проїхати по її краю. Знову натиснув на газ. Попереду був жовтий «фольксваґен-кадді», Сашко не хотів його відпускати. Чомусь не хотілося їхати одному — хоча б мінімальна, але колона. Попереду було згоріле і з численними кульовими отворами авто. Об’їхали.
— Там хтось був? Тату, там хтось був?
— Не знаю, Мишку, не знаю.
Сашко не хотів про це думати. Ще кілька кілометрів лісом, потім відкрита дорога полем, знову ліс і за ним уже більш-менш безпечно. Проїхати б швидше. Сашко хвилювався, а потім подумав, що не може померти. Прямо зараз не може. Йому щастило і щаститиме. Колись у Криму Сашко, нетверезий і закоханий, підійшов до циганки, яка віщувала по руці. Вона схопила його долоню, закрутила головою і сказала: «Та ти щасливець! Я такого ще не бачила!». За два дні вони їхали з друзями на таксі з Морського в Судак, на повороті «деу» вискочило на їхню смугу і вдарило в лоб. Водій «деу» помер на місці, ще троє друзів Сашка поїхали в лікарню з різноманітними травмами, а йому лише розсікло щоку скалкою. Трохи крові, ото й усе. Він справді був щасливцем.
Додав газу, щоб не відпускати «фольксваґен», подивився, що за ним прилаштувалися ще два легковики. Чотири авто — колона. На всіх машинах були наклеєні аркуші з написом «ДЕТИ». Такий самий був і в нього. Спочатку Сашко зробив «ДІТИ», але Аня вилаяла його, мовляв, це ж потрібно для кацапів, то треба по-рускі. Переклеїла на «ДЕТИ». Може, і правильно. Хоча могла б бути і ввічливішою. Ну, от для чого вона визвірялася на нього? Війна ж, треба підтримувати одне одного, а не гризти!
— То ми поїдемо до Чехії?
— Слухай, треба спочатку добратися до Києва. А там вже подивимося.
Сашко відчув лоскотання потилиці. То Вульфик своїм хвостом. Сашко посміхнувся, любив цих пухнастих засранців, тоді як Аня вважала котів кінченими егоїстами і поважала лише собак, особливо Ельзу своїх батьків.
— Ух ти!
Син аж поліз до вікна, щоб краще роздивитися колону російської техніки, розбомблену прямо посеред лісу. Панцерники, вантажівки, кілька танків, усе давно згоріле і вже іржаве. Спочатку тут були і тіла, потім кудись ділися. Сашко не знав, хто забрав: наші чи кацапня. У тих місцях, де спалена техніка геть перегороджувала дорогу, зробили об’їзди узбіччям. Там уже накатали досить глибокі колії, Сашко їхав на мінімальній швидкості, але кілька разів дряпнувся пузом.
— Клас! Оце їм навалили! Супер!
— Так, добряче вжарили!
— А дядя Володя говорив, щоб ми здавалися.
— Дядя Володя скацапився у своєму Волгограді, от і маячню несе.
Дядя Володя був двоюрідним братом Сашка, обов’язковим родичем із Росії, який радив не опиратися і наполягав, що путін хоче, як краще. Був відправлений під три чорти наприкінці першого тижня. Сашко був терплячий, тож не послав одразу. Сука, от як можна бути російським довбойобом із прізвищем Палієнко? Сашко не розумів.
Нарешті виїхали з лісу, «фольксваґен» попереду пришвидшився, Сашко теж додав газу, але їх обігнав «лексус». Сашко здивувався, думав, що таких машин у селищі вже не залишилося, поїхали в перший день. Люди на дорогих машинах, як завжди, все встигали першими.
— Блять!
Сашко, наче в кіно, побачив, як той «лексус», що тільки-но обігнав його, покотився з дороги на узбіччя. От просто покотився, зробив кілька обертів і став на колеса! «Фольксваґен» різко загальмував, Сашко теж загальмував, вивернув кермо, щоб уникнути зіткнення, але «фольксваґен» став швидко здавати назад. Удар. Щось тріснуло, звуки пострілів, у салон посипалося лобове скло, Аня закричала. «Фольксваґен» розвернув машину Сашка боком, вона заглохла. Крики позаду, волання котів, постріли. Потім тиша.
— Блять.
Сашко прошепотів це ледь чутно. Подивився на Аню, побачив, що вона відкинулася у кріслі й сиділа з якимось дивним виразом обличчя. І чомусь у крові. Мабуть, друзки скла.
— Аню…
Сашко торкнувся дружини, вона завалилася вперед. Побачив на спинці крісла дві дірки і кров. І на спині кров. Багато крові.
— Блять! Блять!
Сашко спробував вибратися з машини, смикнувся, рвонув пасок безпеки. Одразу не зумів. Нарешті вибрався з машини. Побачив російський панцерник із кулеметом на даху, що їхав від дороги полем.
— Мамо! Мамо! Малий! Малий! Малий!
Сашко витягнув матір. Мертва. Кілька поранень. У малого здається одне, але в голову. У батька знову кілька, він ще хрипів і притискав до себе мертвого Аркашу. Машини, які їхали за ним, уже розвернулися і чкурнули геть. Десь за пів години приїхав якийсь волонтер на «фольксваґен-транспортері». Обдивився «фолькваґен-кадді» (два трупи) і «лексус» (один убитий і двоє поранених).
Волонтер повіз поранених до лікарні. Батько Сашка вже не дихав. Лежав на холодному, вкритому дрібними друзками скла, асфальті. Поруч лежала мама, коти, малий і Аня. Час від часу поруч проїздили машини. Спочатку пригальмовували, потім додавали швидкості. Матері закривали дітям очі.
Потім зупинився мужик на велосипеді. Перелякано дивився то на розстріляні машини, то на Сашка. «Фабія» закривала від мужика тіла.
— Це твоя машина? Мужик! Це твоя машина?
Сашко подивився на велосипедиста. Чи то не чув, чи то не розумів, про що той питає.
— Кажу, це твоя машина? Ну, «фабія»?
— Моя.
— Пиздець! Ну ти й щасливець!
Мужик перелякано посміхнувся, а Сашко страшно заволав, упав на асфальт і почав битися об нього головою.
Гортайте також нашу книжкову онлайн-поличку з безкоштовними книжками і сервісами для дітей і підлітків
та онлайн-полицю з електронними книжками для дорослих
Якщо вам сподобалося це оповідання і ви хочете віддячити автору, підтримайте сумську (і не тільки) артилерію: 4731 1856 0216 5711 Павло Нарожний, картка ПриватБанку
