— Ай лайк салмон.
— You like what?
— Салмон, — голосно повторюю. Я не те що закохана в лосося, бо полюбляю якусь просту карпатську форель. Але він є в меню більш-менш пристойних ресторанів, де мені коли-небудь доводилося їсти. Це як вічно закоханий у тебе однокласник — якщо особливого вибору немає, ти дзвониш йому.
— What? What do you like?
Моя любов до салмона починає танути. А що не так? Джон посміхається. Чи насміхається… Ми на старій просторій кухні мого нового англійського дому. Дім серед поля. Чи полів. Землі так багато, що я не можу зрозуміти — це одне гігантське поле чи сто дрібніших? На деяких особливо зелених ділянках хтось вранці розсипає пухнастих білих овець. У цій ідилії лише один будинок. І в ньому живемо ми.
Будинок тетті. І кухня тетті. Я вчора вичитала це нове англійське слово із синового зошита з домашкою. Тетті — пошарпаний. Або шеббі. Тільки шеббі — гарніше звучить. Ніби коли потертість дорога і зроблена на замовлення. А тетті — коли в тебе просто стара англійська кухня, яка пережила шістьох дітей. І всі поверхні у великих колах від гарячих каструль. До речі, мені ставити гарячі каструлі на поверхні заборонено — щоб не наробити кіл.
Я стою біля посудомийки в чорних лосинах і оверсайз кофті «Найк». Моє волосся зібране. Велике чоло, яке має видавати розум — так переконувала моя мама — наморщене. Всередині цього скрученого, як баян, механізму вже все тріщить. «Зе салмон. Е салмон. Зе селмон. Мабуть, треба вимовляти не салмон, а селмон і з артиклем», — видає варіант відповіді мій нештучний інтелект.
— Зе селмон, — «блять» уже про себе додаю я.
Джон все ще у своєму смугастому халаті, сидить на чільному місці за столом, закинувши ногу на ногу.
— Самон, — артистично артикулює він.
— Вот? Самон? — я подумки викликаю духів своїх попередніх учителів англійської. Я ніколи не чула, щоб вони так говорили про лосося. Але вони вже перекреслюють червоними жирними лініями мій неправильний варіант.
— Енд aмонд, — з легкістю нейтів спікера забиває ще один цвях у труну моєї англійської Джон. Самон енд амонд — саме ці два слова одразу видають у тобі іноземку.
Він похитує босою ногою. Джон ніколи не носить капці. Я їх теж не маю. Але навіть це не робить нас схожими одне на одного людськими істотами. Бо людські істоти не «ковтають» слова. Не «з’їдають» половину речення. Не пишуть шість букв, щоб вимовити лише три.
— А я думала, що мене видає презент перфект, — намагаюся віджартуватися я. Презент перфект, який придумали спеціально, щоб я завжди почувалася другим сортом.
Я вчу англійську 10 років і 7 місяців. Ми записалися на перший інтенсивний курс вдвох: я і мій майбутній син. Мені було тридцять, йому — нуль. Про його існування я дізналася, коли мене вперше знудило прямо на список нових слів на тему бізнес-мітінґс. Ми так і пройшли всі рівні разом із ним. До останнього спікінґ клаба, на якому вчитель підозріло запитав мене: ти сьогодні як, до кінця клубу досидиш? А ю ґоїнґ то делівер йор бой райт гір?
Я народила Марка того самого дня увечері о 7.40, так і не встигнувши отримати свій останній, едванст, сертифікат з англійської. У моїй сумці для породіллі, яку я збирала нашвидкуруч, не виявилося шапочки для немовляти. Зате на самому дні були акуратно складені конспекти і підручники з англійської. Й окремо роздруківка з англійськими колисковими, кожне слово з яких я навчилася чітко і ясно вимовляти ще задовго до народження Марка.
Я кидаю Джону «окей» і відчиняю холодильник, щоб чесно подивитися англійському самону в очі. У прозорому пластиковому контейнері з логотипом супермаркету «Вейтроуз» тільки акуратно нарізані філе. Парочка рожевих однакових філе без обличчя й очей. «Вейтроуз» — це супермаркет для пош-піпл. Я не пош, але хочу навчитися говорити англійською.
Розриваю плівку і виймаю одне філе. Задумливо дивлюся на його пару. У цій країні не заведено вимовляти вголос усі букви і висловлювати вголос усі почуття. Я хотіла б приготувати лосося на двох. Або хоча би про це поплакати. Дивлюсь на філе, а потім повертаюся, щоб глянути на Джона. Сьогодні я навчилася ковтати букви в назві червоної риби. І я так само зараз проковтну свій сум. Свою самотність. Свою неможливість приготувати філе лосося на двох. Я сама собі приготую лосося. Сама собі зроблю манікюр. Сама із собою вип’ю кави. Сама собі наллю вина. Я так напилася своєї самостійності й самотності, тож боюся, що цей вид алкоголізму уже невиліковний…
Літературне редагування: Ната Коваль
Jack Grapes’ Method Writing — практичний курс, що вчить писати у власному унікальному стилі, створювати потужні правдоподібні тексти та працювати з тональною динамікою.
Джек Ґрейпс викладає в Голівуді 50 років. Спочатку це був суто професійний курс для письменників, сценаристів, акторів та піарників у Лос-Анджелесі. Але згодом його почали вивчати люди різних професій. Програма «Методу» містить 9 рівнів, і вже на першому рівні студенти опановують базові концепти, які роблять текст сильнішим.
Наталі Скорикова, викладачка «Письменницького Методу» в Україні, адаптувала програму курсу для українців і має на меті не лише вчити працювати з текстами, а й популяризувати сучасну українську літературу.
