Рюкзак тривоги. Оповідання Катерини Андрійчук

У мене в рюкзаку завжди лежали:
усі мої документи
рибні консерви про всяк випадок
блокнот
олівець
гумка
аптечка
почуття провини

Мені соромно писати будь-що про війну, бо я постраждала не так сильно, як інші. 

Перші три дні в мене постійно була паніка. У якийсь момент я думала, що помру від виснаження через неї. А так постійно думала, що помру від бомби. І за це теж почуваюся винною, бо дарма панікувала: у ті дні в нашому районі нічого не впало. Жодні заклики «не панікуй» не допомагали. Я просто не могла думати, що можуть померти мої близькі. Мій мозок казав мені лише, що помру я. І я почувалася жахливою егоїсткою. 

Змушую себе згадувати ту паніку, сирени, страх сидіти біля вікон, сіпання, коли хтось голосно копнув м’яча чи зачинив двері, замкнені всередині сльози від страху дорогою до метро. Я знаю, що можу забути щось травматичне на роки, і не хочу забувати. 

Голос у голові постійно каже, що іншим було гірше. Що не час писати про почуття, нікого це не хвилює. Всім було страшно, не мені одній. Але не знаю, як хтось інший міг пережити стільки страху. Я й до війни постійно була тривожною, а іншим, мабуть, важко. 

Пам’ятаю, як ледь не плакала в потязі до Відня, коли слухала «Дітей інженерів» та «Жадана і Собак». Через чужу мову навколо, через те, що почувалася втікачкою. Я досі не уявляю, що колись зможу собі пробачити. Не уявляю, що колись переживу це. Досі не можу усвідомити, що я зараз не в Україні. 

Таке відчуття, ніби просто десь поза часом і простором, у сні, десь дуже глибоко у своїх думках, але не в реальності. 

Учора, коли йшла вулицею, почала панікувати, бо мені здалося, що я знову в Києві, і знову може впасти бомба. Було точнісінько те саме відчуття. Страшно щоразу, коли поряд проїжджає потяг метро. Коли летить літак. 

Я зможу зібрати свої речі за пів години. Як у Києві зібрала. Досі не вірю, що в безпеці. Завжди готова до того, що почую сирену і треба буде ховатися в підвал. Або знову їхати в інше місто. Біля вікон досі страшно сидіти.

Я бачу, як інші люди живуть далі. Вони не повертаються щовечора думками до Києва.

Учора мама сказала: «Ти ніби не дозволяєш собі жити далі, йди погуляй хоч трохи». А я навіть не уявляю, що зможу жити далі. Я ніби щодня проживаю час із початку війни. Гойдаюся між істерикою та повною відсутністю емоцій.

Дивлюся на людей у метро і розумію, що вони все життя прожили мирно. І я більшу частину життя прожила мирно. І могла ніколи не знати того шаленого страху смерті. 

Завжди думала, що гарно маскую свою тривогу. Зараз згадую людей у Києві — по них узагалі не було видно, що їм страшно: ходять вулицями, гуляють із собаками, повертаються з бомбосховищ. Мені здається, у мене на обличчі постійно читалося: «Захистіть мене, благаю». 

Коли йшли з дому до метро, мені почулися постріли. Мама сказала, що нічого не чула. Тоді я теж була впевнена, що помру. Не можу згадати точно той звук, пам’ятаю лише, що зовсім не схожий на постріли в кіно. Мабуть, тепер узагалі не зможу дивитися фільми з вибухами чи пострілами. Щовечора згадую все по-черзі: як спала в одязі, як усіх підганяла під час однієї з перших сирен, постріли, як ледь не плакала від страху дорогою до метро, військових уже біля станції, які підганяли швидше заходити. Всі з автоматами, направленими в одну точку. І так по колу.

Моє тіло ніби вкрите захисним ковпаком. Заніміле, виснажене, тривожне, напружене, ніби не моє. Я йду, а воно десь плентається позаду. Воно гарне, ціле, захищене, але чуже. Ніби домашня тваринка, яку треба годувати. Ти наче розумієш, що вона говорить, а потім згадуєш, що то лише гавкіт. Так і з тілом. Воно хороше, просто не моє. 

У потязі до Чопа їхала жіночка із чорним котом Амуром. Казала, він дванадцять днів у підвалі сидів із двома собаками. Нас одинадцятеро всього в купе було, десь восьмеро —  студенти-іноземці, але всі радісні. Їли по-черзі з однієї миски розбавлену холодною водою кукурудзяну крупу і всі сміялися. Спали сидячи, бо місця лягти не було. Але всі спиралися одне на одного. 

Поки заряджала телефон, познайомилася з одним студентом. Йому взагалі місця в купе не вистачило, тож сидів у проході. Розказував, як його однокурсники зробили собі штаб у підвалі й клали російські сайти. Він відмовив друга йти в тероборону, сказав, що боїться його втратити. А мама нещодавно втратила друга з Ірпеня, він таки пішов у тероборону. Ми з братом її весь вечір заспокоювали. Вона казала, що в неї в голові досі лунає його голос, обіцяв допомогти вивезти її сестру звідти. Мабуть, тільки це зараз і тримає: люди в гуманітарних центрах просто так підходять, розказують, як їхали, звідки, — і від цього якось легше. Ніби вдома на кухні сидиш із родичами, чай п’єш. 

Звичайно, спілкуюся з друзями, але то ніби якийсь інший світ. Жартуємо, сміємося, але коли вимикаю телефон, навколо ніби зовсім інша реальність. Бо вони всі далеко. 

Іноді я малюю Київ, яким його пам’ятаю. У перший день війни боялася дивитися на свій будинок, бо думала, що завтра його може вже не бути. І магазину під домом може не бути. Хочу, щоб вони хоч десь лишилися. Але Київ хочу побачити якнайшвидше, нехай і не таким як раніше. За нього насправді взагалі не страшно, він точно вистоїть. Придумала собі сьогодні малювати будинки з пластирами на них і зі швами. Можна ще підмазані зеленкою десь. Київ точно відбудуємо. І Київ, і Харків, й усі інші міста. Отак і розумієш, що ніколи не змогла б жити в іншому місці. Піду покладу рибні консерви назад у рюкзак — нагадуватимуть про Київ.