Черговий старенький Lanos проїхав повз. Тільки здалося, що водій зупиниться, автівка стала скидати швидкість, як за мить машина майже зрівнялася, аби розгледіти обличчя і знову заревіла на вищу передачу та зникла на об’їзній дорозі. Антон уже так із годину тупцював біля дорожнього знаку з піднятою рукою, але ніхто не хотів його підвозити до найближчого населеного пункту.
На автостанції, звідки їхав Антон, касирка його двічі перепитала про місце призначення. Уже тут варто було замислитися над тим, а чи не послать нахєр весь цей задум зі збиранням матеріалу для газети.
— Справа в тім, — каже касирка, — що до смт Беллеки маршрутки й автобуси майже не їздять, особливо звідси, але їздять до Баликів.
Розглядаючи разом із працівницею автостанції величезну, розміром на всю стіну, мапу району, а тоді на смартфоні її меншу копію, що містечка розташовуються одне від одного в десяти з лишком кілометрах. У Беллеки ходить одна-єдина маршрутка, розкладу якої ніхто й ніколи, здається, не складав. Бо навіщо? Нову дорогу кладуть тільки повз її сусідку, адже звідти багато людей їздять на заробітки на «велику землю», так би мовити, і передають кошти до місцевої громади, яка має змогу платити, тоді як ця налічує кілька старих церков, майстерню з виготовлення меблів та інший малий бізнес, решта живе, як у старі часи. Цю інформацію він вичитав із якогось місцевого медіа, що заперечувало необхідність двох доріг, хоч нова влада й обіцяла: «будувати будемо багато й гарно», а насправді — як завжди.
Осіння дрібна мряка дочекалася, коли автівок не буде зовсім і накрила розвилку, що змусило кинути спроби дійти до Беллеків на своїх двох. До сутінок ще досить довго, але око далі як за метр нічого не могло вихопити: жодних фар автівок, жодного зустрічного світла. Антон перекинув наплічник на інший бік і йшов узбіччям, другою рукою голосував. Розвилка якийсь час уже не виднілася, попереду, крім високих стовбурів, поруч не чулося, щоб хоч одна пташка щось цвіркнула, чутно було лиш порипування хвойних.
Світло перед очима стало розсіюватися та ніби збільшуватися. З висоти свого майже двометрового зросту хлопець почув звук автівки попереду. Хтось їде, усе нормально, містечко принаймні не закинуте. Він став розмахувати руками, намагаючись привернути увагу водія, який їхав кудись у справах, але навряд хтось інший найближчим часом зможе підвести Антона.
— Чого тобі? — спитав з опущеного вікна сивий на голові й вусах, але не старий чоловік.
— Мне надо в Баллековку, я заплачу, закинь меня до отеля или автостанции вашей.
— Мені в інший бік.
— Та шо вам, срочно? Підвезіть, докину на пиво.
— Сідай, срочно йому.
Зігнувшись утроє та підібравши куртку, щоб не защемити у дверях, Тоха заліз на переднє сидіння поруч із водієм і поставив заплічник на коліна. Автівка розвернулася туди, звідки прямувала. У салоні витав запах старих, але доглянутих «жигулів» третьої моделі з парами бензину всередині, та стиха грало «Тріо Маренич».
— Ти звідки тут такий? Зі століци?
— Ага, а як ви взнали?
— Ну, поперши виглядиш як піжон, чорні вузькі штани й оливовий дощовик-балахон, і говориш не українською. Стидно, чи шо?
— Та ні, якось усі на роботі російською та суржиком, батьки вдома російською, от тільки коли на інтерв’ю їжджу й у місті тусуюся, тоді говорю українською.
— Роботу не думав помінять?
— Та думав, але… не знаю…
На програвачі заграла наступна пісня, яка дядькові, судячи з усього, дуже подобається. Він зробив її голосніше, став мугикати собі під ніс і дорогою до містечка більше не займав пасажира. Лише з наближенням стало чути, як голосно і вперто вдалині б’є й розноситься луною дзвін.
— Звідки це?
— Із церкви, звісно. Це ж майже єдине, заради чого сюди хтось потрапляє. А ти маєш родичів тут, чи що?
— Навіщо? Я тут швидко все подивлюся й поїду.
— Не раніше понеділка, у вихідні наш єдиний водій не виїздить, та й загалом мало хто може звідси виїхати, тому попитай у магазині, де тобі сьогодні переночувати.
Автівка заревла і рушила у зворотному напрямку. Натягуючи каптур на голову однією рукою, другою Тоха намагався знайти в навігаторі мапу містечка. З максимальним збільшенням воно однаково залишилося білою плямою із краями неправильної форми. Водій розповів, що як іти прямо, то дійдеш до центрального продуктового, а біля нього й пошта, а трохи далі — бібліотека і школа.
До центру цього населеного пункту вела низка невеличких доглянутих будинків, по обидва боки яких здебільшого ріс виноград, доглянутий і майже зрілий як на ранню осінь. Поряд вибивалися з ряду, як гнилі зуби, покинуті будинки. По обіді, здається, ніхто містечком не ходив просто так. Вдалині нерозбірливо світила вивіска над будівлею, яку крізь дрібний невпинний дощ хіба що можна було намалювати у своїй уяві. Не доходячи до магазину, один із будинків запрошував до себе відчиненими дверима та написом «КВІТКОВІ оранжереї».
«Дивина як для маленького містечка», — було подумав.
Хлопець зазнимкував будинок на телефон і попрямував далі. Важко щось було сказати про головну дорогу в сутінках, але центральний магазин усе ще працював. Усередині світилися лише старі горизонтальні холодильники з їжею, яку він трохи роздивився й подумки скривився.
— Та ти на то не дивися.
З дальшої кімнати, яка була завішена довгими дерев’яними нитками, вийшов високий чоловік у светрі та з черевцем і усміхнувся.
— Бачу, не місцевий. Жінка мене вб’є, якщо взнає, але їжу з холодильників не беріть — там майже все не годиться.
— Ем, я тут ищу… — почав було й побачив трохи підозрілий погляд. — Шукаю, де оддихнуть наніч, бо бачу, що звідси сьогодні ніяк не поїхати.
— Готелю нема, якщо хочеш спати — йди до Сайде, вона в сусідньому біля квітника будинку, скажи, що треба заночувати. Тільки не барися, у неї режим, вона рано лягає.
Придбавши мінеральної води, пачку печива і гречку, Антон потягнувся взяти хліба, але продавець тільки застережливо усміхався:
— Ранкового пожди, свіжий буде.
На що не пристати було важко.
Дорогою до будинку, у якому мав сьогодні переночувати, він вслухався та вдивлявся в місцеве життя. Миготіло у вікнах будинків світло і звучали вечірні телепрограми та готування їжі. Ім’я власниці, його він ледь зрозумів, за що себе постукав долонею по лобі, що не записав, бо це важливо — ім’я людини, від якої ти трохи, але вже залежиш.
Він постукав у металеві двері хвіртки. Тільки-но відгукнувся луною третій металевий гуп, як голосно забаркав пес із будинку навпроти, а за ним підключилися й почали перебріхувати посеред сутінків решта домашніх охоронців. Певно, уже на краю містечка всі повідомлені, що комусь не сидиться вдома.
Попри гавкіт, за хвилину з будинку хтось вийшов у парці кольору нещодавно прийнятого на військову службу пікселю. У відчинену хвіртку висунулася жінка із чорними бровами й чорними майже смолянистими очима:
— Хто такий?
— Прієхал із ґазєти… — було почав, але обличчя в жінки насупилося, тому продовжив як міг українською. — Чоловік у магазині сказав, що ви маєте де переночувати, дім на здачу, что-то такоє казав.
— Надовго?
— Пару, два-трі дня, я б скоріше хотів, бо про шо тут розказувать, про что тут пісать не ясно.
— Заходь.
Запустивши у двір прибульця, який, судячи з усього, був за межами області хіба раз чи двічі, а так далеко, мабуть, і зовсім не виїжджав, вона зупинилася. Двір, як і ті, що він бачив дорогою сюди, був затягнутий витким виноградом, та в тіні пилився чорний позашляховик-міцубіші, забитий до самого даху речами. Сайде стала копирсатися в численних кишенях куртки в намаганні знайти щось. Виймала з кишень сірники, старі чеки, листок із записами, у яких щось та розглядала під світлом тьмяної вуличної лампи, що стирчала у дворі майже схована в густому листі.
Зашпортнулась на носовичку, Антон же мовчки дивився на засмучене обличчя й виловлені ключі, та мовчки рушив за помахом її руки. Обоє просувалися крізь двір до бічних дверей між домом власниці й сусіднім, охопленим темрявою й тишею. Підійшовши і зі скрипом повернувши кілька разів щось над дверима, лампочка враз охопила світлом подвір’я.
Вона відчинила двері й плечем штовхнула їх всередину. У приміщенні за кілька митей знехотя запалився світильник. Дім був старий, доглянутий, де-не-де пил і пакети з куртками та коробки із харчами розставлені чи не попід усіма стінами й накриті старими простирадлами. Відкинувши зайве з ліжка в малій кімнаті поруч із передпокоєм вона нарешті озвалася голосно.
— Ліжко тут, вода на задньому дворі. Бери тут що треба. Рушники, — показала в шафі, разом із простирадлом і ковдрами. — Зайвого не чіпай.
— Теж ваш дім?
— Ні, чоловіків. Був, — повідомила вона, у намаганні проскочити до виходу. — Залишиш двісті гривень на столі біля виходу.
— За ніч?
— Та хоч за дві, якщо будеш лишатися. Буде щось треба, то стукай.
Залишивши за собою мовчанку, яку не хотілося розвіяти, Антон скинув речі та сів перекусити. Будинок грів, хоч і стояла вже жовтнева прохолода. Чи топилася хата не зрозуміло. Здалеку знов чулися дзвони, наполегливо відбиваючі кожні кільканадцять секунд. Поки жінка, з якою він розмовляв, була поруч він їх не помічав.
Уже готовий до сну він походжав будинком, де місцями було багато фото, однак не в спальні, — звідтам їх прибрали. — Та ото голова болить постійно. Гупають вони й гупають, не знаю вже, як справлятися, лиш знеболювальне помагає.
Роздивлявся їх поки чистив зуби і приглядався, часто на знімках зображені чоловіки у формі й зі зброєю, що обіймають одне одного немов старі знайомі. Жінки теж були, теж у формі. Збройний конфлікт, від якого Тоху вже вивертало. Ніби нічим їм усім зайнятися, втягнули у проблеми країну, роїлося в його голові на рівні з металевим звуком зі дзвонарні в межах містечка. Він читав про красиву місцеву старовинну будівлю церкви. Ну, нехай собі стоять і грають церковну службу, але щоб аж так постійно нагнітати, як тут люди живуть?
Улігшись у ліжко, довколишні шуми навалилися та й жінка по сусідству шось майструвала чи чимось гриміла у своєму будинку. Телевізора в неї, здається, не було, хоча зазвичай усі тут його вмикають ввечері знічев’я. Попри те, що один такий запилений у кімнаті стояв, Антон не скористався цією можливістю.
Розбудив хлопця настирний звук дзвону. На сусідньому подвір’ї близько восьмої ранку вже не було машини. Будинок поруч застиг у тиші, решта ж містечка займалася буденними справами: автівки підняли гуркіт шинами, проїжджаючи повз, люди перегукувалися, із сусідніх дворів ґелґотіли гуси.
Аби взяти хліба й кави перед інтерв’ю, хоча яка тут могла бути кава, хлопець дістав диктофон із записником і вирушив до магазина.
Біля будівлі сільмагу кілька чоловіків цмулили із пластикових стаканчиків розчинне вариво й голосно обговорювали заробітчанство. Кожен із трійці намагався звідси вже кілька місяців виїхати, хто в Польщу, хто в Чехію, а хто до Італії, але побивалися, що не випускають. Один казав: «Як дізнаються, звідки я, то щось їх як перемикає, документи далі не йдуть». Інший поруч підтакнув схожості ситуації з його.
— Привіт, підкажете немісцевому, де у вас тут гарна стара бібліотека?
Ті, як один, відволіклися, почали щиро посміхатися, не зрозуміло чому, але дорогу показали. Вони ж і сказали про місцеву каву — аби вдаряла в голову та можна було працювати. Розпитуючи їх про можливості виїхати звідси всі троє порснули сміхом, посилаючись на його молодість та недосвідченість, і повернулися до своєї розмови.
— А про колокол, дзвін… Він у вас постійно так?
— Буває голосніше, для кого як, — вирішив поставити крапку в розмові наймовчазніший із трьох, який усе не міг поїхати до Італії.
Учорашнього продавця за прилавком не було, на його місці, спершись на поверхню столу, стояла повнотіла жінка з короткою фарбованою зачіскою в халаті. «Добре, що не в домашньому», — подумав було Антон, побачивши, як та видушує з блістера чотири пігулки й запиває їх, відкрутивши пляшку з водою і промовляючи: «Клятий головний біль».
— Вітаю.
— Ага, ти той, що з міста приїхав. Про тебе Владік мій казав.
— Що ж це ви самолікуванням займаєтесь?
— А чого вони постійно б’ють, так же жить нізя?
— Кому як. От мой племінник служить за повстанцев і що, мені відмовитись від нього? Торгую тут, а тоді через блокпости ото доводиться продиратися, везти продукти, закрутки, різне всяке. Байдуже, що в городі скажуть. Так, ти цей, брать шось будеш, чо шляєшся?
— Кофе можна, і вафлі.
— Маккава п’ять пятьдесят.
Поки він кладе гроші на прилавок, жінка з термоса з помпою надушує в заготовлений пластиковий стаканчик із коричневим порошком окріп, вставляє пластикову мішалку й віддає, поклавши поруч пачку Артеківських вафель.
За межами сільмагу Тоха перемішав коричневометалеву каву й сьорбнув. Солодкаво-огидний смак підбадьорення пішов горлом. Серед ранкового містечка він фізично відчув, як розчинна кава знову стає його опертям. Так само, як є стовпом країни, посеред якої він стоїть.
Розчинна кава, яку ранкові таксисти заливають мов пальне, і як нічні працівники обмінників завдяки їй тримаються за свідомість; як п’ють її продавчині на базарі та як розводять її для бездомних під час безкоштовних обідів; Тоха згадує, як приносив пачки такої кави другу в частину, який ще тоді не був на цій війні, а лиш відсижувався у військовій частині й чекав зимових речей, мерз, бо холоди наступили без наказу командування, так само, як потім ці накази були віддані про виїзд на передову.
Хлопець згадував, як передавав пакети й речі, банки й запчастини для автівок, тому що там був хтось «свій», а тепер немає, лише кава є, з якою прокидається й засинає ця країна. Як без неї можна було вижити — незрозуміло. Дзвін у голові бив із силою молота, легше було б не згадувати тих, хто вже не живий, але немає в житті речей, які би про них не нагадували.
Зробивши ковток і виливши на траву за магазином решту, він вирушив подалі від нього в напрямку, куди ще вчора порекомендували оті чоловіки.
Вулиця порожня, як у вихідний день, лише здалеку йшов, тримаючи навантажений прив’язаними до рами вудками та інструментами для роботи в полі, сивий дядько. Чоловік міцно збитий у шортах попри прохолодну погоду.
— Вітаю, мене звати Антон, я тут пишу про ваше містечко. Маєте кілька хвиль розповісти?
Той крізь зморшкувате засмагле лице посміхнувся і простягнув руку.
— Слава.
Потиснувши простягнуту долоню Антон побачив, що дід притулив до найближчого паркану транспорт і сам сів на траву.
— Сідай, коли познайомилися.
— Останні… — замислився він, — двадцять дев’ять років живу тут. Чотири роки тому лишився сам, дружина померла вже. Родичі, всі, хто був близький, також. Син, перепивши, убив людину, потрапив у тюрму, а як відсидів і вийшов, то повісився. Та найсумніше, що він виявився мені не кровним рідним. Вийшло так, що я довго служив на Далекому Сході, дружина зі мною була ці дванадцять із половиною років, а тоді повернулися на підвищення вже до столиці.
Ти ж зі столиці?.. — Тоха кивнув, — От, поки перші роки там були, дітей у нас не виходило зробити довго, бо стреси, важкі умови праці. Думали вже розводитися, але, повернувшись із відрядження на навчання округу, вона прислала мені листа, що буде дитина. Приїжджаю, а в неї вже малий на руках, та я й не думав нічого тоді, ми ж кохалися. Порадів, хорошою стали сім’єю, підвищення отримав. Десь у школі з ним і почалися проблеми, став гуляти, пити й битися, кілька років після того й учинив п’яним на якійсь вечірці оте зле з людиною. Тоді вже моя Ліна і сказала, що син прийомний.
…Повз проїхав чоловік на велосипеді, Слава й велосипедист помахали руками один одному, і він продовжив…
— Дружина моя, коли вже хворіла, розповіла: якась налякана школярка прийшла робити кесарів розтин, подруга Ліни працювала у відділенні для вагітних, спитала в дівчини, чи знає вона, що далі робити — а та з переляку сказала, що треба повертатися до батьків, бо останні місяці ховалася в подруги, поки жила в місті після навчання, а тепер треба вертатися у село. Тож ніхто нічого не допитувався, знайшли годувальницю й оформили все. Якось оформили загалом, викрали з лікарні.
І головне зараз не це, а те, що їх обох уже немає. Ти, бачу, теж мружиш очі, бо тобі дзвін той муляє, як і багато кому. Я їх чую голосно, добре чую, але вони мені вже не заважають. Я вже стара людина, яка зробила у своєму житті багато недобрих і добрих вчинків, але зараз, коли все ближче до кінця і я вже старий, щоби воювати, то хоча б мені подобається бік, на якому я опинився, — на боці тих, хто сам обирає, як їм жити і як померти. Та й село, у якому ми зараз, звідси була та дівчина, чийого сина ми ростили, тому мені тут непогано.
— А ким ви все ж служили? Десь воювали?
— Та ні, це мене оминуло. Не знаю, чи дякувати за це комусь, та тепер уже не важливо.
Старий Славко після цих слів замовкнув і поринув у щось своє.
— Слухай, поїду я у справах, а ти дійди до кладовища й до церкви дійди.
Він піднявся із землі, відхилив від паркану двоколісний транспорт і пішов, куди й до того. На кермі висіло цебро з інструментами, що гриміло все тихше від того, як віддалявся дідусь. Кілька речей за ним журналіст усе ж вирішив записати, згадавши, для чого сюди приїхав. Після чого сховав телефон із набраною чернеткою, та вирішив дійти до бібліотеки, що мала бути на цій же вулиці.
Читайте також: Астрід Ліндґрен і її «щоденник надії»
Спершу по обидва боки дороги з’явилися високі доглянуті хвойні. Вони ж закривали собою вихід до двоповерхового будинку із сірої цегли та вапняних блоків, виконану в типовій стилістиці пізніх радянських часів. Антон сфотографував її на смартфон, а по інший бік від бібліотеки, на спеціальній доріжці, викладеній нішею з чавунним на перший погляд солдатом, враженим пострілом, стояв пам’ятник.
Бібліотека привернула більше уваги, аніж нежива істота, тож у прочинені навстіж двері він і зайшов. Всередині будівлі дзвони чутно гірше, їх забивав голосно увімкнений телевізор, що кричав із полички навпроти стола рецепції. По телевізору йшов серіал про поліцію, детективів і собаку. Жінка за столом повернула голову для того, щоб оглянути новоприбулого і з подивом та голосом на підйомі перебиваючи крик із динаміків:
— Маладой человек, вам чего? У нас тут бібліотека для молоді.
— Я в якості журналіста к вам, роспитать про історію. Де, як не тут?
Бібліотекарка вскочила, підійшла до Антона впритул і поглянула крізь окуляри, задираючи голову до обличчя.
— А ви красівий, як для журналіста. Чо це вас сюда отправили?
— Написать про ваш городок, про известных людєй і чєм славітєсь… — і додав, — Не тільки останніми роками.
— О, розумію, — зауважила вона.
Бібліотекарка повела хлопця до скляних дверей біля входу в бібліотеку, і продовжила:
— Бачили, як занедбали пам’ятник, оце історія, тут точились бої в Другу світову, вічний вогонь тут тепер відключили, неподобство, правда? Крізь наше містечко проходив фронт, місцеві жителі допомагали доблєсной совецькій армії прориватися далі. Аа знаєте, що далі там Одеса за кількасот кілометрів.
— А ви сама місцева? Маєте родичів, які тут відзначилися?
— Та нє, мене сюда назначили спершу в школу після інституту в Таганрозі, тогда я і партсобраниями заниматься стала, і представляла школу, єздила в саму Москву. Аа потім оце все розвалили.
Працівниця бібліотеки, занурена у свої спогади, вийшла раптово з трансу й потягла хлопця за собою, смикнувши за рукав парки. Вдвох проминувши на диво працюючу читальну залу, Антон тільки і встиг, що поглянути крізь скляну частину дверей (тут можна взяти картинку цих дверей із радянських панелей із металу), вони зайшли до кімнати з табличкою «Архів».
— Ти хотів історію, покажу тобі історію, — понизивиши голос і ставши навіть трохи вищою, промовила жінка.
Кімната архіву збивала з пантелику, а після того, як жінка розправила плечі та додала світла до приміщення, то червоний колір став литися з усіх боків. У глибині підсвічені виставлені в рядок бюсти: лєнін, лєнін, лєнін, лєнін, купа різних бюстів усіх можливих розмірів та купа партійних і червоних вождів, або й не тільки. Вона просто зібрала їх тут, можливо, навіть і не сама.
Позад них прапори радянського союзу різних років із написами, що зроблені часто темним кольором, навіть не чорнилами й точно не кетчупом. Хоча, перевівши подих, Антон запевнив себе, що нічого такого тут немає, ну багато символіки минулого, десь же це має все зберігатися?
— Ти не питав, але мене звати Роза, знаєш, на чию честь? Це ім’я має значення, скільки відомих жінок із ним ходять. А ще тому що прапори червоні — кольору троянд.
Поблизу з постаментами найбільше освітлювалася величезна книжка, яку жінка розкрила охайно й повільно, майже тремтливо. Пошарпана і стара, сторінка під поглядом Антона перетворилася на список імен та звіти з номерами.
— Це наша книжка зборів. О, це історія, колишні герої війни, що зникли й повернулися ніби нічого не сталося й виявилися ворогами Союзу: голова колгоспу, який свого часу занижав у звітностях результати щоби залишити місцевим більше й відібрати у величної держави і простих працівників пролетарів зерно; а ось визначна дата — перегортаючи сторінки зупинилася суха й від того більш загрозлива постать.
Микола, мій покійний чоловік, як зараз пам’ятаю, застала його вдома за переховуванням антисовітської літератури, виявляється, розповсюджував агітки антидержавницькі. Уяви, якби його викрив хтось інший?
— Ви здали чоловіка?
— І зажила щасливо. Молода, недосвідчена, я писала для зборів протоколи, вчителька знає, як краще! Він, бідолаха, так викручувався, а тоді його відправили «на шахти», відтоді наші шляхи розходяться. Усе зіпсували такі, як ви, і пам’ятник великій перемозі занедбали, вічний вогонь тепер там не горить, і квіти нікому класти. Раніше нам партія щороку давала на це гроші.
Та нічого, невдовзі ви ще побачите, союз будєт, єщьо лучше, чєм был і такие, как вы, і тє, кто сєйчас убиваєт наших мальчіков в етом гражданском конфликтє, свое получат. Мєня по достоінству оценят і я єщьо возьмусь за каждого в этом городкє і верну сюда настоящую силу. Я почти снесла эту чьортову церковь, с єйьо колоколами.
Вона перевела подих.
— Мені майже вистачило часу, аби їх знесли, усе було готово, ось остання постанова! Та тоді влаштували переворот і вийшли з радянського союзу — і все ніби розвалилося. Усі перестали чомусь хотіти знищити церкву, залишатися комуністами. Люди палили і викидали партійні квитки, дехто кидав їх мені в обличчя, я це добре запам’ятала.
Голос, який це все говорив, зривався під кінець майже на крик, неприємно розрізаючи слух. Відступати до дверей довелося поспіхом, тому не прощаючись він повільно став сунути до виходу, наплювавши на потребу «записати зі слів очевидців історію про видатних людей». Жінка занурилася знову вивчати книжку і відволіклася від нього.
З бібліотеки Антон майже вибіг. Звісно, йому йшлося, що жінка не при клепці, раз вона накинулася на нього з радянською пропагандою. Він ріс під час розвалу союзу й початку Незалежності, теж бачив, як ті самі комуністи при владі раптом ні з чого стали продавати і красти все, що тільки можна, лишаючи по собі випалену землю підприємств і людей без роботи та здоров’я. Люди, які вийшли із совка, аж ніяк не святі, ніхто не святий.
«Тьху», — вилаявся він подумки. Пройшов повз пам’ятника радянським воїнам визволителям. «Про що тепер сюжет писати? Про сектантку з алтарем серсеру в бібліотеці? Цікава вийде джинса, але мені вона ні до чого».
А про що ж тоді, власне?
Він постояв ще хвилини дві й пішов до центру. Був ще день, біля магазину якраз побільшало людей, підтягнулася й молодь. Антон вирішив ще раз розпитати за транспорт, яким можна було б вибратися звідси.
— Так хто ж у вихідний звідси їде? — перепитав гигикаючи хлопець зі стаканчиком пива в одній руці та дволітровкою під пахвою. — Оно мій старий точно вже нікуди, бач, це вже друга, — вказуючи на пляшку.
— А батько в тебе хто?
— Наш водій автобуса.
Скептично глянувши на дійство, «так собі журналіст» зайшов знову до магазину по їжу для вечері. Всередині продавчиня зі своєю подругою перехилила якраз щось прозоре із чарок разом із нецивільно одягнутим молодиком. Усі присутні повернулися до розмови, яку, либонь, вирішила продовжити продавчиня.
— Це щоби не слишать клятих дзвонів. Да, Тарасик?
— Да, тьоть, так ви ето, поможетє нам? Чуть продуктов подкинєтє может.
— Конєчно, дай только продам молодому (журналисту)… чого тобі?
— Гречки, масла та яєць.
Продавчиня мовчки все спакувала й видала, поки родич ще разок приклався й налив у стаканчик прозорої, перехилив, запив лимонадом і знову звернувся до родички.
‒ Тьоть, ви же тоже хотітє как раньше, нужно поддєржать рєспублікі, ми ж і к вам дойдьом і тогда всє заживут.
Що було далі він уже не слухав, як може обходити те, на що наплювати? Самі їбіться зі своїми кордонами і зрадниками, думав собі Антон, після бібліотеки голова розболілася ще дужче. Сприймав ці розмови він з огидою, думав над тим, що у статтю може піти із прапорами та бюстами, схиблена бібліотекарка, яка поклоняється мертвим вождям, чоловік на велосипеді без сім’ї, продавчиня і її родич з окупованої території.
Так він і дійшов до будинку, поруч із яким жінка цього разу завантажувала щось до свого й так уже вщерть заповненого автомобіля. Здається, голова гула від усього, що відбувалося з людьми навколо.
— Ну як, сходив подивитися на героїв? Як тобі наша бібліотека?
— Заледве втік від тої навіженої, ще й продавчиня ця теж зі племінником своїм.
Сайде лишила речі та подмухала зігріваюче на долоні в рукавицях без пальців, і засунула їх до кишені.
— Так всюди. От водій автобуса і продавчиня, і ті люди, що намагаються втекти й не розуміють, від чого чи для чого.
— А ви чому тут?
— Це чоловікове рідне містечко, я тут постійно, після того, як його вбили при виконанні, та і фронт поруч. Мені звідси близько на позицію вертатися. Хто може із сусідів допомагає, хто — не заважає. Везу на ротацію допомогу і відчуваю, що Мій десь усе ще тут, зі мною на чергуванні. Хоча б так зі мною.
— Люди постійно помирають, що змінить те, що ви оце робите, щось намагаєтесь довести. Кому? Бібліотекарка зміниться чи хтось інший?
— Людей кожного дня не вбивають лише за те, що вони інакші. Принаймні в нас удома раніше не вбивали, чи не вбивали дорогих мені. Сподіваюся, ти зрозумієш. Та й не для бабів я це роблю, тут є молодь, вони дивляться на нас і роблять за нами. Хтось хоче відстоювати свій дім, своє право називатися українками, киримли, вірменами, але бути вільними в цьому виборі. Тут це є, а за сімдесят кілометрів звідси за це руйнують будинки й життя людей, не хочу, аби й тут так сталося.
Жінка замовкла і зайшла в дім після того, як закінчила навантажувати машину, і більше не поверталася. Попри те, що її вже кілька хвилин не було, Антон усе ще чекав, аби сказати їй, що гріш ціна її ось цим намаганням, та почув знову заклики для віруючих, мабуть, на вечірню службу.
Антон зайшов до будинку, де лишив речі та став готувати вечерю, проговорюючи в голос, а часом подумки, як почати статтю. На мобілці світилося повідомлення з пошти від головного редактора про те, що здати треба статтю на прийдешньому тижні.
— Містечко, крім своєї відірваності, повниться тими, хто насолоджується погодою…
От брєд. «Санаторій для старих» теж так собі назва. «Край цивілізації», може, і краще. Тут закінчуються дороги, маршрути далі не їдуть. Кінець географії ніби вихід до океану. Було б непогано мати далі океан, а не обстріли.
Стоячи зі сковорідкою, знайденою в шухляді, й підсмажуючи гречку, він усе менше міг чути думки, церковна служба, здається, голосно відбивалася дзвонами в містечку, збиваючи плин думок.
Може, тут є якийсь телеканал? Змахнувши зі старого телевізора пилюку, він увімкнув телевізор, якого не дивився вже кілька років. Картинка наближалася довго, ніби здаля розігрівають лампу й підсвічують її крізь екран. Чудово, один канал сепаратистів, один телемагазин і телеканал Збройних сил України.
Перемикаючи канали ще кілька разів, він по колу натрапив на ті три самі знову і знову. Та лишив спершу на Луганському національному каналові, стало цікаво, що тут кажуть. Викрутив на максимум, аби з вулиці не було нічого чути, так само перестав чути і свою голову:
«…Сегодня укры снова обстреляли позиции бравых войск народной республики».
«Близится капитуляция Киева, в очередной раз глава полиции народной республики озвучил полную уверенность в провале мирного урегулирования конфликта».
«Всех русских в расход! Так бандеровцы грозятся уничтожить мирных жителей которые хотят получить законные пенсии на территории подконтрольной киевской хунте».
Перемикнув на телемагазин.
«Эти ножи настолько острые, что могут резать не только ваши овощи, но и металические прутья, всего четыреста девяносто девять рублей – и они ваши…».
Перемкнув на телеканал Збройних сил України.
«”Якщо не буде української культури, то воювати нема для чого”, – озвучив свої думки один із лідерів музичного гурту “Трояндова весна”».
«Попри російську пропаганду, люди із захоплених Ровеньок продовжують ділитися інформацією зі збройними силами та підтримувати зв’язок із вільною Україною».
«Потенціал українського війська вимірюється не лише зброєю, а й щирістю серця та добротою нашої душі, — коментує головокомандувач Збройних сил».
Не вимикаючи телевізора, повечерявши прямо зі сковорідки, Антон ліг, сподіваючись, що колись це закінчиться і він повернеться додому.
Читайте також: Зібрати якомога більше людських історій про війну: PEN Ukraine на Сумщині
Дзвін, здається, вбивав. Голова вже не могла його витримати. Його розбудив цей високий гуркіт і бив та товк, немов звук знаходилися прямісінько над його головою в самому будинку. Натягнувши куртку, вискочив із дому й думав уже сваритися з тими, хто цим займається. Тут неможливо жити, не дивно, що люди кожен по-своєму сходять із розуму, — ніяке заняття не відволіче від цього.
Постійний бемкіт, куди б у містечку ти не віддалявся, куди б не йшов. Вулиці ще спали і світла дня досі не було, тільки ліхтарі поодиноко направляли до білої будівлі десь на краєчку містечка. Спершу Антон зупинився в генделику, що вночі, виявляється, працював. Усередині голосно грала їбуча попса упереміш із російським роком і шансоном, лився голос Кобзона й така само паскудна дешева горілка.
Сидять троє чоловіків, які зранку з пивом обговорювали, як їм звалити звідси. За іншим столиком сиділа вже добряче набрана продавчиня зі своїм молодшим родичем і дружно підвивали музиці. За прилавком, здається, нікого не було, та Тоха там і не волів залишатися.
Якось він дійшов до цієї будівлі, стояв неподалік і дивився на одну з церков, здається, греко-католицьку, підійшов ближче. А голос дзвону ревів гучніше, розмірено, мов перешкоди, що глушать радіоефір думок, заглушаючи саму лише можливість думати.
Увірвавшись у службове приміщення церкви, піднімався сходами до третього поверху і сходів на дзвіницю, звідки лунав грім дзвонаря, дзвонарів, чи кого б там не було.
Антон піднявся останніми сходинками до дзвіниці, яка була…
Порожня.
Площадка порожня.
На місці дзвону, як гулька на піднебінні, місце кріплення й усе, але звук дзвонів не затихав.
Оглядаючи площадку, він заплутався остаточно. Має ж бути десь заховані колонки чи інша техніка, але ні проводів, ні електрики поруч не було. Антон спустився на перший поверх, вийшов і сів на лаву біля входу.
Один зі служителів із дровами в руках якраз йшов повз у напрямку будинку, з якого піднімається дим із труби, побачивши хлопця підійшов:
— Візьміть води, попийте, стане трохи легше, — дістає пляшку води з кишені куртки, накинутої на ризи.
— Спасібо.
— Ви тут новенький, ще ніяк не розберетеся у всьому?
— Ага, як то может бути, ніяк не зрозумію.
— Сходіть, знаєте, на наш цвинтар. Там дзвін, може, не так голосно чути.
— Чего єто мне на кладовище? Я не сильно вірю в це все.
— Я вам раджу, а ви як хочете. Тут за церквою метрів триста до лісу, поховання.
Робити було нічого, Антон почалапав до кладовища і зайшов у ряди могил померлих, та нещодавно побудовану зі свіжими, без надгробків, частину із хрестами, що пахли деревом, з іменами військовослужбовців, які загинули при виконанні обов’язку.
Біля могил голос дзвону трохи відступив, гупання все ще було чутно, але не нав’язливе з відлунням, що видає метал усіма частинами тіла, а звук, ніби годинник на міський площі з гучним механізмом.
Матеріал, по який його відправили, був не готовий.
Решта могил за датами збігалися з довгим життям, хіба був період ще з 1932–1933 роки багато тих, хто мало прожив і військові. Антон читав їхні імена, та якісь куці цифри, просте віднімання яких давало 40 років життя, 27, 18, 22, 22, 24, 55… Зовсім різні, але страшні.
Одна з могил привернула увагу, назовні було достатньо темно, тому довелося наблизити обличчя. Прізвище й дата збігалися. Так, дійсно, похорон був і Антон не був там. Не був — бо боліло, бо це була чи не єдина близька й адекватна людина, з ким можна було ділитися і проживати все. Жити в холодному гуртожитку й радіти на весіллях друзів, шкодувати за минулим і радіти всьому новому. Ось усього й не стало разом із тобою.
— Шкода, що ми так і не попрощалися. Я не хотів тебе відпускати.
Помовчавши ще трохи, він струсив запилюжені штани та попросився до церкви. Вона була маленька, обшита деревом і дбайливо натоплена. Ранок стояв ранній, нікого, тільки шарудіння роботи служителів за стінкою. Узявши свічку й лишивши за неї гроші, Антон помолився. Не як віруюча людина, а як засмучений самотній друг, про товариша та пішов збирати речі. У голові було про що написати статтю, матеріал був, був про те, чого так довго уникав.
Беллеки починали новий день, закрився нічний гендель. Автівки у дворі Сайде, як і її самої, не було. Він оплатив ночівлю та прибрав у будинку, який залишився від чоловіка.
Крокуючи узбіччям в інший від містечка бік він розумів, що доведеться довго йти пішки, якраз записуючи голосові повідомлення собі ж про те, що сталося з ним. Голова тепер не боліла.
Тепер він чув їх і далі, віддаляючись, вони йому лунали із середини. Він не забуде, завдяки кому ці дзвони можуть лунати, — вони лунають за кожним, хто захищає нас від війни.
