Комендантську годину «пересунули» ще на годину пізніше. Погуляю, хай уже й без посвідчення. Цього разу в маршрут «метро “Дарниця” — через парк “Кіото” — метро “Лісова”» внесла корективи війна. Парк «Кіото» наполовину перекопаний, на ту ж половину — перекритий. Із крайнього бліндажа паркових укріплень на мене визирають практично хрестоматійні два солдати: один високий і тонкий, інший — товстуватий і низенький. Вони втомлено посміхаються і їхній вицвілий зеленкувато-сірий піксель пече мене вогнем. Хай там як, а доводиться обходити якимись чагарями. Байдуже.
Я люблю ходити. Спостерігати за людьми, деревами, машинами, котами і собаками. Саме ходити, бо для бігання я заважкий, та й бігати — то геть не про це. Ноги карбують крок за кроком, а в голову лізуть думки, спогади й алгоритми. Більша частина моїх програм, у сенсі ідей, а не коду, була вигадана як не під кронами парку КПІ, так у зажопних хащах Гідропарку, як не в очеретах Голосіївських озер, так у липкій твані вічновологих Сирецьких ярів. Знав би про це Жорж… Знав би про це Жорж – нічого би не змінилося, бо для нього робітник працює тоді, коли сидить жопою на робочому місці, з 9-ї до 18-ї й ніяк інакше.
Та пішов він. Сім років. Сім років роботи і нових знань. Фрактальна геометрія Мальдерброта і ряди Фур’є, комплексні числа та диференційні рівняння в часткових похідних. Який насправді цікавий цей світ… Я прийшов на ту контору джуном, доріс до мідла і був би сеніором, якби не Жорж.
Розумнішати треба. Терміново. 40 років, права скроня вже геть сива, а розуму, як казав мій шкільний приятель Антон, як у ракушки. Прямо медичний феномен.
До речі, про медицину. Вмикаю QChat.
Я: Привіт, як ти там?
Lina_med: Привіт, котику. Та нічо, нормас.
Я: Ти зараз де?
Lina_med: Під Миколаєвом.
Я: Передок?
Lina_med: Якби ж то. Полігон. Знову розказую про турнікети. Задовбало.
Я: Бережи себе.
Lina_med: Буду-буду. Шо ти?
Я: Кинув ТрОшку. З роботи звільнили. Коротше, шо не день, то восьмемарта.
У вас нема вакантів на санітарів?
Останнє питання трохи несподіване для мене самого. А що? Коли все летить кхуям, піти на війну, врешті-решт, не така вже й погана ідея. Навіть якщо від неї вже відмовився на якомусь там давньому, аж два тижні тому, життєвому етапі. Етапи-хуєтапи, слово дав, слово взяв, мої слова, як хочу, так і розпоряджаюся.
Lena_med: Та наче нє. Я попитаю.
Я: Попитай. І бережи себе.
Lena_med: Ок.
Рішення завжди плавають на поверхні лінивими кольоровими рибами, найпотрібніші думки — часто найочевидніші. В армію — то й в армію.
До маршрутки лишилося кілометри два. Крок за кроком. Нормально. Є задача. Є про що подумати.
***
«Нашим захисникам знову потрібні тепловізори. Два. Реквізити картки…».
«Пошук квартири в Берліні — це якась люта срака. І ось чому…».
«Сьогодні ми з Софійкою малювали їжачка. Вийшов дикобраз. Назвали Семеном».
«Не пишіть мені сьогодні. І завтра не пишіть. Взагалі».
«Сьогодні Софійка ридала посеред Potsdamer Platz Arkaden через вредну маму, що не схотіла купити їй великого рожевого заєбатого єдинорога. Вредна мама ридала рядом. За компанію. Чого б двом женщінам і не поридать, як єсть через шо».
«Мочіть єбанатів! Мочіть, шоб аж шапка заверталась! Слава ЗСУ!».
Я читаю її сторіс уже рік і якби не знав Ташку Чорноух особисто, то думав би, що її сторінку ведуть по черзі щонайменше три жінки. Але це все була вона одна — Ташка, Таїсія Петрівна за паспортом, вибухова суміш темпераментних веснянково-рудих скандинавських генів, щасливого дитинства, військового досвіду та третього розміру, нехай буде очей, у глибині якого ховалося величезне, повне любові до своїх і ненависті до чужих, серце. Ташку було неможливо не любити як стихію та явище, нею було неможливо не захоплюватися, від неї йшла обертом голова, але зовсім не в романтичному сенсі.
– Шось ти мені зуби забалакуєш, – зупинила нашу розмову Ташка, – останній раз мене так забалакували, коли хотіли на мені одружитися.
Її кухня, плетені меблі, жовте світло полотняних торшерів, у химерних порцелянових чашках – зелений чай із жасмином, на блюдечку, привезеному з Туреччини – свіжі еклери. Чай приготувала Ташка, еклери приніс я. На задньому плані Софійка зображує блискавичний напад принцес на єдинорожків.
– Здавайтеся, сепарюги! – дитячим басом кажуть принцеси.
– Нет, – дитячим дискантом заперечують єдиноріжки, і в той же мент отримують від принцес по повній.
– А я і не хочу, – цілком щиро відповів я, – я тебе не вивезу. Емоційно.
– Ну, хоч чесно признався. Ти знаєш, це навіть викликає повагу, – промовила Ташка і посміхнулася.
Ми допили чай і попрощалися, а за чотири місяці вона вже їхала і летіла на захід, далі, ще далі, а я отримував автомат і плюс три ріжки патронів у черзі на якомусь безіменному складі за рукописним списком і ксероксом паспорта.
– Як ти? – написав я їй за місяць і перерахував трохи грошей. На тепловізори. Чи турнікети. Чи коліматори. Неважливо.
– Дякую за гроші. Да так, більш-менш. Он у Берлін збираємось переїздити. Збираю речі – відповіла вона, – я пізніше напишу, ок?
І не написала.
Бо тепловізори, коліматори, турнікети, а, може, і той, хто викликає щось більше, ніж повагу та посмішку. Хтозна.
– Привіт, – я знову пишу першим. Видно, карма в мене така – задовбувати чужих жінок. От тільки не вірю я в карму. – Як ти? Що там Берлін?
– Та шо тому Берліну. Стоїть собі, як і стояв. А ти шо? – відповідає Ташка.
– Та в армію зібрався, – мені вже трохи ніяково.
– Шо? Ап’ять? Ти ж передумав? То йди, – відповідає вона. Навіть через текст я відчуваю, як вона посміхається і на вкритому ластовинням обличчі з’являються дві чарівні ямочки. Та, що справа, трохи мілкіша.
– Та в нас довбоєбічний військомат. У піхоту не хочу. Ти можеш набрати Арні, він же в арті?
– О! – пише вона. – А я йому недавно тоже одного кадра засватала. Нічо, служить десь під Лисичанськом. У них, правда, там срака, але не жалується. Ти точно до них хочеш?
– Та срака, то срака. Набирай Арні.
– Добре. Напиши мені через пару днів. Давай.
– Бувай. Софійці привіт.
Два дні.
Я повертаюсь на бік і засинаю. І сняться мені рубані квадрати самохідної артилерійської установки 2С3, що зветься гарним словом «Акація», абстрактна, але грізна, срака під Лисичанськом і Ташчині «очі» третього розміру.
Літературне редагування: Ната Коваль
Jack Grapes’ Method Writing — практичний курс, що вчить писати у власному унікальному стилі, створювати потужні правдоподібні тексти та працювати з тональною динамікою.
Джек Ґрейпс викладає в Голівуді 50 років. Спочатку це був суто професійний курс для письменників, сценаристів, акторів та піарників у Лос-Анджелесі. Але згодом його почали вивчати люди різних професій. Програма «Методу» містить 9 рівнів, і вже на першому рівні студенти опановують базові концепти, які роблять текст сильнішим.
Наталі Скорикова, викладачка «Письменницького Методу» в Україні, адаптувала програму курсу для українців і має на меті не лише вчити працювати з текстами, а й популяризувати сучасну українську літературу.
