Восьма вечора в Києві. Восьма вечора в листопаді. Темна і затишна година. Я лежу на ліжку у своїй квартирі. Ні, треба розуміти, що я лежу на ліжку у своїй власній квартирі. Я є законною власницею цих розпланованих для моїх потреб 89 квадратних метрів у житловому комплексі на лівому березі Дніпра.
Уперше за майже тридцять дев’ять років у мене є власне житло. Це підтверджує аркуш формату А4 з підписом нотаріуса та печаткою. Три роки виплат, прогулянки вздовж зеленого будівельного паркану, ключі, цегляні стіни і ремонт. Він чомусь увійшов до фази краси саме на початку війни. Наш довгий ремонт з історією став історичним ремонтом.
За дев’ятнадцять років шлюбу ми з Максом встигли пожити в літній кухні із червня по грудень. Улітку там було «ще нічого», а от зимою, коли конденсат починав капати вночі нам на ліжко, ми зрозуміли — час з’їжджати. Потім ми пожили з рік у крихітній однокімнатній квартирі на третьому поверсі «гостінки».
Там була сидяча ванна, коробка зі старими совєцькими кедами, диван, що стояв на цеглинах і ламповий телевізор із дротом замість антени. Наша хазяйка Алла Федорівна вперто не бажала прощатися зі всіма багатствами, нажитими «нєпосільним трудом». За це ми називали її Аллочка.
Вона приходила раз на кілька днів, щоб перевірити чи не користуємось ми часом червоним дитячим диваном із гонкою Формула-1. Він займав чверть нашої єдиної кімнати. Схожий на накриту білим простирадлом скульптуру перед презентацією, цей диван чекав коли кронпринц, а за сумісництвом Аллочкін онук, зійде з дитячого ліжечка на продавлене ложе цього беушного чуда.
Прямуючи до дивану, Аллочка зазвичай робила інспекцію п’ятиметрової кухні, двометрового санвузла і півтораметрового коридору. А ще заглядала до ліжечка нашої піврічної доньки. Урешті-решт за нею міцно закріпилося прізвисько «Людоєдка».
Коли в нас народився син, ми втекли від Аллочки-Людоєдкі до сусіднього будинку. Квартира на першому поверсі, крім переваг швидкого виходу на вулицю з колясками-велосипедами-самокатами, мала дві кімнати, совєцькі шпалери, нуль меблів і кущ жасмину під дитячою. А ще — рампу для розвантаження продуктів під іншим вікном. Тому щоранку ми прокидалися під крики:
— Давай, давай, давай!
Зате знали, що привезли свіжий хліб.
Навпроти нас жило дивне сімейство: баба, дід, їхня донька, їхній син і онуки від доньки — хлопчик і дівчинка. Чоловік доньки постійно пропадав на заробітках. Дід пиячив, баба його сварила. Інколи навіть била.
— Заїбали вже на бабину пенсію жити! — кричала вона, висунувшись із вікна.
Їхня донька — худа, висока, коротко підстрижена, була схожа на мужчину. В її курток завжди були закороткі рукави. Вона не працювала. Часто подовгу бродила у дворі, заклавши руки в кишені. Її діти чимчикували слідом за нею, наче підрослі гусенята. Дівчинка — худа і довгов’яза. Їй було років десять. І шестирічний хлопчина в перекошених окулярах. Йому рукави курточок завжди були задовгі.
Але «найзагадковішим» із них усіх був бабин син. Низенький, із нахмуреними кошлатими бровами, кошлатим волоссям рудого вицвілого кольору, він зимою і літом, вдень і вночі збирав склотару. Одягнений у незмінну чорну шкіряну куртку і чорні порепані туфлі з гострими носаками, він тягнув за собою невелику платформу на колесах від дитячого візочка, наче сани. Постійно мовчав, опускав голову і стабільно раз на місяць кидався з кухонним ножем на все сімейство. Ми називали його «Благородний».
У тій квартирі лишилися наші вісім років життя і найкращі спогади. Про «Кіся, а-а» — бідолашного сірого кота. Син щойно навчився ходити, а донька, якій уже було десь два з половиною, навчилася звільняти його з дитячого манежу. Вони стояли обоє в туалеті, одягнені задовгі «чоловічки» (так називали одяг на все тіло на кнопочках) і намагалися запхнути кота в унітаз. «Кіся, а-а» — повторювали вони коту.
— Що ви робите?! — скрикнула я.
— Кіся, а-а, — пояснили вони мені в один голос.
Про сріблясті сліди ельфів, які я малювала маркером на письмових столах дітей поки вони спали, а надворі йшов перший сніг.
Про перші кроки, перші збори в дитячий садочок, перший синець під оком і перші завиті кучері. Про перші вимовлені слова, перші прочитані слова і перші написані. Все це я зібрала у два абзаци, три альбоми і переносний диск на один терабайт. І поїхала. Квартиру продали чоловіку з гумовим тілом і жінці з пір’яним волосся. Мені часто сниться сон, що я не встигаю зібрати речі в тій квартирі, а вони вже йдуть.
Житло в новобудові ми орендували в жовтні. Три кімнати. Без меблів. Без запаху. І без кедів. Як я люблю.
— Скільки років ви жили в минулій квартирі? — запитала нова хазяйка.
— Вісім, — відповіла я.
— За цей час уже й власну можна було б купити, — промовила вона.
Купили. Через десять років. Ми мали робота і три штучних ялинки, картини, які малювала моя донька, посуд для літа, осені, весни, зими, на Різдво, Новий рік і Великдень. Двадцять вісім погонних метрів книжок, полицю з альбомами, ведмедиків, постери, гігантський дерев’яний мольберт, меблі й іще купу всього до десяти новорічних ночей, шкільного атестату доньки і вибору університету сина. Ми завели собаку, поховали одного кота і підібрали іншого.
— Блін, як ми це все перевозитимемо?! — часто говорив ти.
Я навіть не відповідала.
Ми з’їхали з тієї квартири 24 лютого 2022 року о п’ятій ранку під час першого ракетного обстрілу. Швидко і з мінімумом речей. Вирвані з корінням.
І ось тепер я тут. Повернулася додому. Свого нового дому, який, насправді, й досі не став моїм. Я сама розпланувала тут кожен сантиметр для зберігання, підібрала за палітрами кольори, вибудувала сценарії проживання, вистраждала з Німеччини торшер у формі золотого кроля, що ховається під чорним абажуром. Я вирахувала довжину стільниці, щоб її можна було занести до кухні через вузький коридор, яким я пожертвувала задля великої ванної кімнати в нашій спальні. Я передбачила все. Навіть висувну поличку з мисками для кота і собаки, щоб кіт міг вільно лапкою відкрити її. І що?
А нічого. Тепер я найбільше радію, що моя власна квартира знаходиться не на 26 поверсі, а лише на 14. Що в коридорі є тепла підлога. А ще я радію, що під нашим будинком є велосипедна — розсадник герпесу і основна надія магазину «Коло», із якого розкуповують усю гидотну каву під час ракетних обстрілів. Я живу у власній квартирі як гостя.
Окрім того, що в моїй квартирі й досі немає кухні, тут тепер часто вимикають світло, інколи воду, інколи одне і друге одночасно. Тому на естетику кранів Пафоні можна тільки дивитися, а торшер у формі кроля бажано оминати в темряві. Та найгірше, що в моїй квартирі немає спогадів. Вона — порожня і такою лишатиметься доти, доки не закінчиться війна. Діти — студенти у Варшаві. Так і було заплановано. Але не зовсім так. Тут, у моїй квартирі, немає минулого, тут туманне майбутнє. Тут є я, Макс, пес Вольф, кіт Марсель і сьогодні.
І взагалі я дуже втомилася. Нема ні сил, ні бажання навіть розповідати від чого я втомилася. Від бомб чи від погоди, від неправильно вирізаних деталей на кухні чи від постійних квестів зі світлом. Я втомилася сама від себе, я втомилася від своєї втоми, від сну, від безсоння, від туману, я втомилася підійматися на чотирнадцятий поверх і з ліжка зранку. Я хочу випити якусь срану пігулку і заснути не в режимі очікування.
— Зараз буде тривога, зараз буде тривога, зараз буде тривога, — звучить у моїй голові, коли я заплющую очі ввечері. Я імітую вечірнє приготування до сну. Імітую сон. Імітую життя.
— Хай буде, — продовжується бубоніння. — Ти встанеш, знімеш піжаму, вдягнеш спортивний костюм, годинник, сумку з документами через плече, покладеш у кишеню штанів ліфчик. Не забудь ліфчик! Він — на комоді, поряд із годинником і сережками. Бо без ліфчика в укритті незручно. А без сережок теж якось негарно. Потім ти посадиш кота в переноску. Дістанеш із кімнати матрац, розкладеш його в коридорі (дякую, Боже, за теплу підлогу!), постелиш простирадло, покладеш подушки та ковдру, подивишся в телеграмі ракети це чи шахіди і вляжешся поряд із Максом на підлогу (на теплу підлогу, ха-ха). А там уже по ситуації… Головне, «Герпевір» не забудь… Спи, давай.
— А якщо…
— Ану спи давай, поки тривоги немає…
— Бу-бу-бу-бу, — голос Арестовича у вусі. — Бу-бу-бу … Бу-бу…Бу-у-у…
— Увага! Повітряна тривога! Пройдіть, будь ласка, в укриття! — голос Арестовича вєщає з телефона на тумбочці. Сука, й півгодини не пройшло. Навушник випав із вуха і прилип до щоки.
Навушник у коробочку, коробочка під подушкою, спортивний костюм, сумка, ліфчик-годинник-телефон — у кишеню. Сережки — у вуха. Кіт уже під ногами — у переноску, собака цокає кігтями по паркету позаду. Арестович — дресирувальник похлєщє Куклачьова. Почистити зуби, бо раптом до обіду знов.
Матрац уже в коридорі (тепла підлога — це топчик!), простирадло, подушки, ковдра. Треба вже поміняти постіль, бо два тижні на ній шорхаємось. Світло. Телефон. Шахіди. Рюкзаки-кіт-собака в ногах. Тепла підлога, тепла спина Макса. Так тепло…
— Відбій повітряної тривоги! — голос Арестовича з кишені моїх штанів.
Пес підскакує, кіт підскакує. Макс спить. Бляха, чотири, чотири, бляха, хвилини! Ну що за сором? Що це за тривога така позорна?
Випускаю кота, знімаю сумку, спортивний костюм. Одягаю піжаму. Видряпуюсь на своє новесеньке високе, як у готелі, ліжко. Кіт із собакою вже тут. Макс у коридорі.
— Макс… — кволенько пищу я, впадаючи у сон у режимі очікування. З почищеними зубами і в сережках.
— О! Сьогодні лише одна тривога була, — будить мене Макс зранку.
— Угу, — бубню я.
— Ти зазвичай після другої в піжаму вже не перевдягаєшся, — сміється.
— Смішно, — бурчу я.
Встаю, заходжу в ванну. Тепла підлога… ммм. Із дзеркала на мене дивиться хтось зі скуйовдженим волоссям (ну, бо не можна з вологою головою лягати спати) і в смугастій піжамній сорочці навиворіт.
— От курка, — посміююсь я.
— Ти чого смієшся? — питає Макс із кімнати.
— Та ну його нафіг, — говорю я. І починаю реготати.
Виходжу з ванної.
— Вау! – говорить він. — Кави? — І теж сміється.
Після кількох місяців розлуки я люблю його сміх як ніколи досі.
Літературне редагування: Ната Коваль
Jack Grapes’ Method Writing — практичний курс, що вчить писати у власному унікальному стилі, створювати потужні правдоподібні тексти та працювати з тональною динамікою.
Джек Ґрейпс викладає в Голівуді 50 років. Спочатку це був суто професійний курс для письменників, сценаристів, акторів та піарників у Лос-Анджелесі. Але згодом його почали вивчати люди різних професій. Програма «Методу» містить 9 рівнів, і вже на першому рівні студенти опановують базові концепти, які роблять текст сильнішим.
Наталі Скорикова, викладачка «Письменницького Методу» в Україні, адаптувала програму курсу для українців і має на меті не лише вчити працювати з текстами, а й популяризувати сучасну українську літературу.
