Нарешті вдома. Заходжу до квартири й у коридорі підриваюсь на маленькій протипіхотній міні (такі наші сусіди знаходили у своїх домашніх капцях). Очі затуляє туман, що вже за якусь мить розвіюється. Я бачу, що втратив ногу. Серце пришвидшено б’ється. Думаю, як мені зупинити кров. Але розумію, що крові чомусь ніде немає, кукса вже зажила. Полегко спираюся спиною на стіну й починаю шукати в телефоні протез. Відчуваю таке піднесення, наче купуватиму якийсь велосипед. Урешті обираю, як мені здається, найкращу модель протеза і все знову огортає туман.
Розплющую очі. Втрачена нога віднаходить моє тіло. Трохи розчаровано рухаю м’язами й відчуваю її присутність. Ще довго лежу і думаю про сон.
Після усвідомлення, що мені більше не страшно, що більше не боюся власного каліцтва або смерті, стає жахливо легко.
Цього ж дня купую квитки додому.
***
Виходжу на зупинці й не можу повірити, що я справді тут. Здається, що потрапив у невдалу копію міста. Все на своїх місцях, тільки майже без людей, таке недоладне, поламане, діряве. А дороги всіяні клинописами танкових гусениць. Примітивна писемність. Саме танкові сліди ще довго не даватимуть забувати про те, що сталося в Бучі. Можна буде не дивитися на поруйновані та погорілі будинки, розстріляні дерева, стовпи, світлофори й дорожні знаки, можна буде не роззиратися навкруги, йти, опустивши голову, а під ногами завжди будуть ці сліди. Навіть на пішохідних вуличках. Так, усе поступово відновиться. Проте сліди ще довго шепотітимуть: «Агов, не відволікайся, ти вже кілька секунд не думаєш про війну!».
Повагом проходжу нашим районом. Нагадує листок, поїдений шкідниками. Цього разу знаю їхню назву — російські солдати. Розглядаю наш будинок, наче зоряне небо із сяйливими дірками. Космічно й гірко. На першому поверсі біля ліфта намальована латинська літера, ліфт не працює (закиданий до третього поверху краденим). Коли ми заселялися, ліфт так само не працював, і ми носили цілу ніч наші речі сходами на восьмий поверх. Тепер зноситиму донизу сміття. Можу спокійно йти вгору, бо знаю, що на сходових майданчиках уже немає російських розтяжок. Хоча ще якісь «подарунки» від окупантів можуть бути у квартирі. Маю із собою кілька номерів саперів, що працюють у Бучі. Пообіцяв рідним, що зателефоную, утім, щиро кажучи, нікому телефонувати не збираюся. Не хочу, щоб через мій дзвінок хтось залишився без ноги, або й узагалі помер. Як виявилося потім, сапери в Бучі, як мінімум ті, що приходили до моїх друзів, шукали небезпечні предмети голими руками, без жодного обладнання, просто торсали речі, наче пестили пса посеред квартири, не втримавшись від спокуси торкнутися такого славного пиріжечка.
Перше, що роблю, коли піднімаюсь на поверх, це встановлюю за допомогою монтажної піни виламані двері. Зачинені. Звісно. Це ж ми їх і зачинили 24 лютого. Відчиняю і заходжу всередину. Перший час намагаюсь бути обережним, переступаю купи одягу, книжок, уламків стін, дверей, скла, електроніки, перераховувати можна довго, словом, увесь цей безлад на підлозі переступаю, як ті калюжі, боячись набрати повний черевик води. А потім випадково щось зачіпаю ногою. Ну, значить тепер ця частина безладу розмінована.
Торую собі шлях до вікна. Панорамне, майже від самої підлоги до стелі, до половини вибите і зламане. Крізь нього видно розтрощені коробочки магазинів, вигорілі скелети автомобілів та місце, де лежало одне з тіл. Востаннє з цього вікна я дивився на винищувач, що пролітав так низько, наче ластівка на дощ. Тут бувають жахливі зливи, тож треба заклеїти всі дірки плівкою.
Не можу. Трохи пізніше.
Сиджу на стільці і довго дивлюся на весь цей погром. Здається, що квартиру зґвалтували, що все наше попереднє життя, мрії і плани розкидані тут по підлозі.
Що більше прибиратиму, то легше ставатиме, та поки про це не знаю. Зараз можу радіти лише тому, що наші книжки пережили окупацію (трохи брудні й покручені, однак живі). Та й платівки уціліли. Ще лишилося багато одягу, хоч на початку 2022-го ми занесли кілька десятків кілограмів у благодійний магазин. Пам’ятаю, як 24 лютого, коли за вікном уже горів Гостомельський аеропорт, ти сказала: «Ми інтелігентні люди, маємо прибрати і поскладати речі». Навіть встигли щось тоді попрати і розвішати, щоб сушилося. Зараз цей спогад викликає усмішку. Наш одяг, нехай і зі слідами російських черевиків, досі зберігає свій попередній запах. І постійні протяги не змогли його вивітрити. Отак і ми тримаємось.
У квартирі досить багато пташиного пуху й посліду. Я повернувся у гніздо? Ще не знаю, що на шафі ховається голуб, який оселився тут, поки нас не було. Що довго виганятиму його, що вилетить у вікно неймовірно красиво, так, як, напевно, вилітав голуб із ковчега. Коли він повернеться із гілочкою?
На кухонному столі, серед іншого, лежить старий «Зеніт» із вирваним об’єктивом. Ми так і не проявили ту плівку з нашого весілля. Тепер вона засвічена (навіть спогади вкрали). Під уламками скла проглядається подарунок від твого учня з бучанської школи — папірець у формі серця, на якому написано: «Щастя, натхнення, кохання».
Чомусь усе таке символічне сьогодні. Гірке й космічне.
Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:
