МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
Чи існує любов після смерті. Есей Христини Козловської

Чи існує любов після смерті. Есей Христини Козловської

Я добре пам’ятаю ту ніч тридцять першого грудня багато років тому. Я до останнього сумнівалася, чи залишатися вдома, чи їхати на новорічну вечірку. «Може б, ти не їхала, дідусь погано почувається», — казав тато. «Їдь, усе минеться», — казала мама. Я поїхала. Вечірка видалася не дуже, я постійно думала, що там удома. А коли під ранок повернулася, то дідуся вже не було. Ми так і не попрощалися.

Я не знаю, що таке вибухи, я не бачила війни на власні очі. Війна для мене — це страх, це готовність, це швидкість, це холоднокровність. Саме такими були для мене перші дні війни. Все довкола я бачила ніби бічним зором, центральний же зір сфокусувався на моїй дитині. Я швидко спакувала два наших рюкзаки, обійнялася зі всіма рідними, так жодного разу й не заплакавши, і ми покинули наш дім. 

Мого дідуся звали Гриць. Пам’ятаю, ще коли була малою, мені здавалося, що це ім’я найбільш підходить для будь-якого дідуся. Ім’я Гриць було жовтогарячого кольору, пахло літом, соломою, грою в м’яча, звучало дідовим акордеоном і тужливим завиванням корови, яка рвалася на пасовисько. «Добре все вміти, але нічого не робити», — казав дід. Тоді я не розуміла тих слів, зараз часто їх пригадую, коли роблю те, чого від мене хочуть, але в чому не сильно розбираюся. Коли дідусь казав ту фразу, то вже, мабуть, давно пройшов етап стажувань, незрозумілих проєктних робіт, пошуків себе, він знав усього настільки багато і настільки все вмів робити, що залишалося йому лише забити на всі ті знання і нарешті зайнятися направду важливими справами: вчити онуків писати, гострити косу, перебирати квасолю. 

У Німеччину я приїхала вже після своєї «маленької смерті». Старе життя закінчилося, починалося нове, невідоме. Відчуття небезпеки нависало наді мною, витало в німецькому повітрі над безтурботною галасливою студентською юрбою, над спокійним плесом озера, над дитячими майданчиками, над миготливими торговими центрами. Я дивувалася, що ніхто його не помічає. Хотілося зупинити всіх і сказати: «Подивіться вгору, чуєте, бачите, відчуваєте? Це небезпека». Мені подобалося за обідом мовчки дивитися у свою тарілку, закривати на ключ свою кімнату, дивитися безсенсові фільми, довго розглядати у вікно чорне гілля липи. Так під дією високих температур згортаються і більше не відновлюються білки. Ось так на німецький берег я вийшла з киплячих вод, мої молекули радості й любові згорнулися, вони просто загинули, здавалося, назавжди. Моє життя нагадувало гілля липи у вікні: сіре, аскетичне і малообіцяюче. 

Якби кожну людину можна було описати кількома словами, то про дідуся я б сказала «любов до життя». Він не просто любив жити і він не просто собі жив, він виборював, вигризав, виривав цю можливість у долі щодня. Це все не так просто, коли в тебе важка форма астми. Його подих був чутним з іншої кімнати. Свистячі звуки спазмованих дихальних шляхів, різкий судомний вдих, безпорадний протяжний видих, червоні від напруження очі, запалі сухі щоки, рельєфи натягнутих вен на худих руках. «Ппиши А. Молодець, тепер Бе, — каже він моїй малій сестрі. — Яка ти гаряча — як вуглик, дідова квіточка». Дідові зуби в баночці на полиці, вони всі в один момент випали через пародонтоз, але й тут він не сприйняв це як щось погане, не став викидати, почав збирати їх для моєї двоюрідної сестри, яка якраз вчилася на стоматолога і потребувала людських зубів для практики (от скажіть, як таке можливо для студентів, у яких нема хворих на пародонтоз родичів?). Баночку із зубами він передавав сестрі, посміхаючись уже беззубим ротом. Я в іншій кімнаті, чую діда, вдих, вииииидих, вдих, вииииидих. Суцільна любов, «не відпускай мене, життя, не відпускай» звучить десь поміж шумами його дихання. 

«Мамо, дивись, сердечко», — каже мені Софійка. І справді, одна з гілок липи утворює щось схоже за формою на серце. Тепер, засинаючи та прокидаючись, ми дивимось у вікно на чорне серце на фоні неба. Все змінюється, коли одного ранку, прокинувшись першою, я не знаходжу у вікні серця. Його не видно, на його місці буяє зелень. Прийшла весна. Прийшла весна, а я й не помітила. А далі все пішло наче у стрімкому та бурхливому романі. У голову вдарили запахи, ультрафіолет новонародженого ніжного сонця, соковита незаймана трава, дитячі майданчики, гойдалка, перевернута на ній догори ногами Софія, велосипеди, які нам подарувала німецька подруга, вітер у волоссі, скрип педалей, падіння в кущі, я з головою поринала у стосунки, яких я раніше не знала. «Хіба так можна, хіба так буває?» — думала я, — хіба молекули радості та любові відновлюються?». Якби я розумілася на хімії, то, може б, зробила якесь велике наукове відкриття варте Нобелівки, але я дуже тупа в хімії, тому й залишалося мені лише гасати, наче дурній, парками, вдихаючи запахи щойно розквітлих дивних кущів і квітів. Мабуть, саме так і пропадають найбільші наукові відкриття людства. А коли я вже подумала, що треба якось себе брати в руки, я ж доросла людина і такі романи із природою мені вже не пасують, сталося дещо, що зробило мій вихід із цих стосунків неможливим. Я дізналася, що через чотири зупинки від мого дому є озеро. Ми з Софійкою поїхали туди трамваєм, і, побачивши його, я заплакала. «Не відпускай мене, лише не відпускай», — співав мені звідкись із того світу своїм свистячим голосом дідусь, і я не зупиняла його. 

Дуже довго після смерті дідуся мене мучила совість. Нащо я того вечора поїхала на ту дурну вечірку? Я ж могла залишитися вдома і попрощатися з ним. Тієї ночі дідусь не хотів іти, не був готовий, до останнього не міг повірити, що вже час. Сестрі було сім, її треба було ще багато чого навчити. «Вколи мені щось, вколи», — стискав він руку моєї мами, яка все своє подружнє життя була його особистою медсестрою, вводила у вену гормони, ставила крапельниці. Мама колола, а він просив ще. Чіплявся за її руку, наче людина, що висить над прірвою. «Як можна терпіти такий страшний біль, такі муки і далі хотіти жити?» — іноді питала я себе, але ніколи не питала його.  

Чи відновлюються молекули білка після впливу надто високих температур? Кажуть знаючі люди, що ні. Чи відновлюються молекули радості та любові після «маленької смерті»? Виходить, що так. Хоча, насправді моя любов до життя не відновилася, не повернулася, це неправда. Вона стала зовсім іншою. Це була любов до життя, якої в мене раніше не було, якої я зовсім не знала. Нове відчуття, зріле й дитинне одночасно. Люди зворушували мене своєю людськістю, тварини своєю тваринністю, музика набула смаку, їжа — звучання. Я почала робити те, чого раніше не робила — легко пірнала в обійми при зустрічах і прощаннях, купувала короткі кофтинки, які завжди вважала що не для мене (зараз все для мене, все), пробувала страшні на вигляд екзотичні фрукти. Ми цілими днями із Софійкою сиділи біля старого водяного млина в сусідньому парку, чекаючи, коли ж він нарешті перемеле всю воду, лежали на траві, тримали ноги в холодній воді озера. Боже, я ж не знала що таке жити, здається, ніхто з нас не знав. Думаю, знав лише дідусь Гриць. Знав, але мовчав. Знав, що цим не поділишся, це знання не передати, його можна лише набути. Мабуть, і я зараз, помираючи, кричала б: «Вколи мені щось, вколи!». Я сиджу на березі озера, сонце гріє мій голий живіт, а, зрештою, я не така вже й товста для коротких кофтин. Люди вже потрохи купаються, повз них пропливають качки (німецькі качки безстрашні). У моїй країні війна, там усі мої рідні, там все, що я люблю, від цього важко дихати, так ніби в тебе тяжка форма астми. Я коротко судомно вдихаю і довго та безпорадно видихаю, це важко, але я не хочу зупинятися («вколи мені щось, вколи»).

Через кілька років після своєї смерті дідусь мені приснився. Він снився мені один-єдиний раз. У томі сні я була на його похороні, стояла в кімнаті біля дверей. Він лежав у домовині в чорному костюмі, блідий і серйозний. Я стояла і, як завжди, картала себе за те, що тоді поїхала й не попрощалася з ним. І тут раптом дідусь сів у своїй домовині й сказав: «Так, шановні, а тепер хто не встиг попрощатися, прошу підходити прощатися». Я дуже зраділа, це була унікальна можливість, те, чого я так довго чекала. Я попрощалася з ним, здається, підходило ще кілька людей. А тоді він знову спокійно ліг і помер. 

Любов до життя… Виходить, я ніколи не знала, що це таке, ніхто з нас не знав.

Короткий вдих, дооооовгий видих, біль, радість, судоми, любов, страждання, насолода. Не відпускай мене, лише не відпускай…

Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:

Рубрика: Fiction
Facebook
Telegram
Twitter