Ось уже майже рік, як я не живу постійно вдома. Думаю, так може сказати дуже багато людей, не залежно від того, чи їхній дім зруйнований, пошкоджений, під окупацією, у ньому жили росіяни або просто відбувся переїзд у безпечніше місце.
Комусь це далось легше, у когось просто не було вибору, хтось давно хотів емігрувати etc. Я не буду тут вибудовувати шкалу нещасть, хоча без жодної умисної токсичності вважаю, що вона існує, як існують відтінки чорного і білого. А сірість наразі полягає в одному — дуже багато українців у лютому 2022 року були позбавлені можливості адекватно оцінити ситуацію, отримати якісь офіційні повідомлення від влади, а не лише читати пабліки та статті про дедалі більшу кількість ворожої техніки біля наших кордонів і криваві плани Росії.
Хто має очі, той побачить. Безумовно, знаків, інформації було багато, з неї можна було скласти пазл, принаймні кожному для себе, хоч людям і характерно відвертатися від неприємних тем і питань, це природно, це захист. Та не в ситуації, коли ви бачите новину, що десь у Чорнобильській зоні на Прип’яті біля білорусько-українського кордону з’явився понтонний міст, а потім зник. Саме це стало для мене пусковим гачком. Живучи в Бучі біля Гостомельського аеропорту, я зрозуміла, що це місце точно має бути «задіяне». У ясні дні дивилася на «Руслани» і хвіст «Мрії», у темні ночі маленькою ложечкою стукав по стінках серця страх. Найрідніші мені не вірили, і це, признаюся, дратувало найбільше. Тепер я можу сказати класичне «а я ж казала», але яке це нині має значення…
Пейзаж усе той, але підмальовок холоду ледь синіє.
У ранкових туманах все більше виклику.
Злітають сталеві ястуби — їх невидно — цих винищувачів,
але вони є за хмарами. Привиди.
У лютому я взяла відпустку і подорожувала Україною, летіти за кордон не випадало, тому я хотіла бодай не сидіти на місці. Все одно мені би просто порадили випити корвалолу. І ось між поїздками, увечері 21 лютого я відчула, що пора. Для мене було кардинально важливо прийняти власне рішення «до», а не витиснуте в лещатах обставин. Це була така моя забаганка, дивацтво, називайте, як хочете. Звісно, збоку це була чергова «тривожна валізка», і мені шкода, що близькі та друзі не сприйняли ці мої дії з належною серйозністю, адже попередження — єдиний доступний нам максимум, але людська гординя — це завжди і всюди чинити «по-своєму», а жаль. Отож, полишивши намагання когось іще врятувати чи переконати, я зустріла війну в Україні, але не в Бучі, і поки що це було ключовим.
Кожна, що змогла перейти на інший бік вулиці, вийти із задзеркалля, знає.
Кожна вхоплена думка тепер схожа на впійману в льоті стрілу
(невже були часи, коли слова мерехтіли нетлями біля вечірніх ламп?).
Зараз ви можете запитати: «Ну ок, якщо ти така розумна, то розкажи нам, що буде далі». Але тепер це все не має аж такого сенсу, бо ми всі прозріли, навіть найбільші скептики чи навіть «ждуни», у більшості таки увімкнулися захисні реакції «бий або біжи», а головне — це не врятує тих, хто вже загинули під окупацією. Наприклад, оті сім’ї, що не виїхали з півночі Київщини. Хто винен у їхній смерті? Тільки росія. Усе інше було б тепер маніпуляцією. А про майбутнє — месидж простий і вседоступний: росія не збирається зупинятися, тож не всі «ІПСО» — це тільки «ІПСО», хто має вуха, той почує.
Слідкуй, на уцілілій іще стіні розповзаються тріщини,
як вужі, мов тракти, як схеми метро.
Парсуни у рамах намацують дно,
і водними знаками проступають їх імена,
на мить, а далі пригубить пітьма.
З кімнати в кімнату, із камери в камеру, ці люди,
що йдуть караванами, загублені, знайдені, чинні —
веселі й жаскі безпричинно — в них дому й на камінь нема.
Російські сухпайки на моїй кухні, втрата роботи в березні викликали тільки лють (були в моєму індивідуальному масштабі й психологічно складніші роки, на жаль, і я свідома того, що 2023 може бути аж ніяк не простішим), тобто справжній страх викликало якраз не особисте, а загроза втратити країну, без якої я ніколи себе не бачила. Я люблю працювати з іншими культурами, завжди обирала саме таку роботу, але вона щоразу націлена на призму України.
Й ніхто мене не питав про красу української ночі,
вона просто в жилах у мене текла, мов венозна кров.
Білий сад у пітьмі мироточив тисячами пелю-, сотнями -сток.
Випивши в листопаді чаю зі свого улюбленого горнятка в Бучі, здавши книжки, взяті в тамтешній бібліотеці до війни, прогулявшись парком — який завжди був моїм ритуалом, зеленим офісом і місцем сили — я зрозуміла, що ніхто не забере в мене відчуття дому, він у мені. Який уже є, пошкоджений і ні. Я не дивлюся на Бучу зовні, тому мені не страшно від мічених смертю місць (чи не кожен скверик у містах нашої країни має непросте минуле), єдине, чому я досі не повернулася туди з маленькою дочкою — це обстріли та постійна загроза «київського реваншу», яка, на мою думку, попри всі жарти про «Київ за три дні», нікуди не зникала. Принаймні для мене.
І тільки мова, її мерехкий кокон, її паперовий міст, прозорливість поезії, щось більше за нас — живе і говорить у мені, як завше, завжди:
Коли ворог приходить у твій дім — він завжди живе одним днем,
бо підписав угоду з тим, що упивається.
Як еластично ластівка черкає небо крилом, як уміє вона щоразу
будувати з нічого. Я давно вже не бачила ластівок.
Але вони передали мені це вміння.
P.S.: У тексті опубліковані уривки віршів 2020‒2022 років.
Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:
