«Воєнний стан» — таке словосполучення, що з визначення конкретно-юридичного стрімко перетворюється на образ, метафоризується.
Певно, це пов’язано зі специфікою української культури, де завжди вистачало ультимативних метафор на позначення власного становища. І це при тому, що саме це становище зрідка можна було описати в категоріях некризових. Тобто художні тропи все це ще більше підсилювали. Екстремізували.
Добре це чи ні? Якими взагалі варто бути метафорам?
У 1896 році, коли відбувалися перші сучасні Олімпійські ігри (і трапилась Ходинська трагедія), Лариса Петрівна Косач написала програмну поезію «Поет під час облоги», яка швидко перетворилася на матричний образ існування всередині української культури загалом. Ліричний герой — власне поет — удень «з ворогами і з лихом жартує / І вірші, мов легкії стрілки, гартує», а вночі складає такі, що «Бринить у них радість, лунає і горе, / Шумить у них спогадів, мрій ціле море, / […] Не знає поет, чи хто слуха його, / Не стримує серця і співу свого». Бачимо спробу компромісного таймменеджменту: коли сонце — служити людям, коли місяць — музам. На той час це могло виглядати новим словом у самопозиціюванні українського письменника (у цьому випадку письменниці), окреслювало необхідність «часу для себе», проте глибшого конфлікту воно не знімало: поет (чи поетка) все одно лишався тим, хто мусить служити. Хай навіть рідному народу. Бо ж облога. Хіба хочеш — мусиш.
У 1924 році, коли запрацює перша в Україні радіостанція (і в польських установах заборонять українську мову, а Нобелівку з літератури отримає поляк Владислав Реймонт), Євген (він же Евген) Маланюк напише тепер уже хрестоматійний вірш, назва якого заразом буде і проклятим питанням українських літераторів до самих себе та літературної діяльності як такої: «Стилет чи стилос?». Там же Маланюк продовжить: «…не збагнув. Двояко / Вагаються трагічні терези. / Не кинувши у глиб надійний якор, / Пливу й пливу повз береги краси». Все тут характерне: і двоякість, і вагання, і пропливання повз красу. Якщо порівнювати з версією Лесі Українки, можна спостерегти більшу, сказати б, відвертість і чесність: примирення Я творчого і шукального та Я підпорядкованого справі боротьби не передбачається. Двояко воно, авжеж. Трудність, що є очевидною для знову колонізованої культури та її еміграційної гілки.
А вже в 1955 році, коли було підписано Варшавський договір і помер Альберт Айнштайн, Максим Рильський, якого любив і, попри химерні викрути його біографії, цінував принциповий та категоричний Маланюк, написав те, що на ходу перетворилось на афоризм: «У щастя людського два рівних є крила: / Троянди й виноград, красиве і корисне». Мова тут уже не лише про культуру, а про саме життя, та й гострі кути цілком по-радянському заокруглені до безпроблемної мудрості, а все ж ми розуміємо, яку дискусійну традицію продовжує Максим Тадейович. Це ще один алегоричний образ на позначення того, що необхідно снувати в периметрі культури: практичне, але й мистецьке також. Примирювати їх, балансувати.
За чотири десятиліття, у зламному 1991-му, коли незалежність, референдум і вибори, Ліна Костенко (якою, до речі, Маланюк теж захоплювався, встигши почитати її ранні вірші) на міжнародному симпозіумі «Леся Українка і світова культура», що проходив у Луцьку, виголосила доповідь із характерною назвою «Геній в умовах заблокованої культури» (потім її надрукувала «Літературна Україна»). Одна з ключових тез: письменник, який раніше представляв бездержавну націю, попри всі свої можливі таланти, «насамперед мусив бути просвітителем». Таким, що пояснює свою батьківщину назовні, проте також і «всередину» — народу тлумачить його власні риси. Та якось так виходить, що навіть у ситуації здобутої державності подібне «додаткове навантаження» нікуди не дівається. Поет (жінка тут теж передовсім Поет, а не поетка) — він «більше, ніж поет» (хоч насправді менший), бо має виконувати купу додаткових функцій (крадучи час у художньої рефлексії).
Отже, облога, стилоси-стилети (бо ж «стилетом був мій стилос / І стилосом бував стилет»), гібридні виноградо-троянди і заблокована культура. Список тропів на позначення специфічної ситуації митця в українській культурі далекий від повноти, проте й тут проступає дещо принципове. А саме: всі ці образи — вони про загрози і небезпеки, сум’яття і складні (та чи при цьому ефективні?) компроміси; вони про гіпертонус і, певно, навіть фрустрацію. Існування в натузі, у важкому шпагаті та з латентною печією. І це ми ще не згадали Олександра Олеся, Юрія Липу, Василя Симоненка та В’ячеслава Медведя з його «Галерником і наглядачем». Не кажучи про Франкових «Каменярів».
Отже, це все схоже на стан безстрокової мобілізованості, фактично — це воєнний стан. Який почався ой як задовго до 24 лютого, але після того як країна фактично увійшла в цю кондицію — війни за існування (а не лише за певні території), — давнішня ситуація підсвітилася додатково. Метафоричне окреслення помножилося на безпосередню реальність.
Хоча це зовсім не зняло питання, а лиш загострило його: чи потрібні нам настільки сильні — і проблемні — метафори? Такі, що здатні не лише злютовувати, а й втомлювати закликом бути безнастанно готовими до безкінечного бою, зневолювати критичним звуженням території для культурного — і мистецького — маневру. «Бийся — або не твори». Здається, відповідь більш-менш очевидна.
Нам потрібні інші образи та самоописувальні метафори. Бо ось такі вже є. І є давно. І ми перебуваємо під їхнім упливом. І вплив цей далекий від однозначності. Структури називання впливають на конструкцію результатів. Досвід живе у словах.
Чим іще може бути культура, якщо не священною війною, чином і служінням?
Може, культура — «це робота, і нам робити цю роботу щоденно»? Здається, це теж уже звучало, проте в іншому контексті. Культура справді може мислитись тереном роботи та професіоналізму, компетенцій, зусиль і результатів. І не втрачати на інтенсивності. Але розпружувати своїх працівників не-покладанням на них героїчних і смертельно небезпечних обов’язків. Бути вибагливим рукотворним ландшафтом, а не вічно обложеним містом. Не герцем, а контрольованим процесом.
Навіть під час цілком конкретного воєнного стану.
Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:
Фото Олени Ведмідь
