Джаз. Оповідання Ірини Сосновцевої

Я сьогодні вперше слухаю джаз. Уперше з «до війни». Легкий лаундж. Читаю теорію Method Writing і пишу, а музика фоном. Мені майже затишно, але лоб та груди щось стискає. Це щось цілком мені відоме — війна, Маріуполь, батьки в Маріуполі, я не чула їх 29 днів… Але мозок гойдається на джазових хвилях. 

Джаз як тоненька ниточка, зв’язок із минулим, мирним життям. Довоєнним. Це слово погано розумію, воно не вкладається в голові. Мабуть, саме тому я й реагую дурним сміхом… Але коли дивлюся на фото моїх рідних розтрощених вулиць, очні ями вікон, їхні чорні скроні без дахів… мене нудить. Мене нудить від жаху, іноді від люті. Нудить і ноги не йдуть. І я істерично ржу і плачу по черзі. 

Ще я п’ю. Вранці я набираю один за одним номери: мами, тата, сестри, тітки. Щоразу гудки різняться, але ніхто ніколи не відповідає. Потім машинально заливаю в себе дві порції кави і проковтую безліч новин. Далі келих за келихом п’ю вино, заїдаючи тими ж новинами, від яких ноги підкошуються навіть коли сиджу, та звітами арестовича про перемоги, від яких нападає істеричний сміх і жах помилки.

Я хапаюся за ці перемоги і тримаюся за них, але кожний розтрощений ущент будинок штовхає мене до сумнів і крає моє серце.

Очі печуть від екранів і безсоння.

День за днем я в ліжку не раніше опівночі, а вранці не маю бажання підійматися.

Бажання — вони здаються мені зрадою. Усі, крім бажання вбити.

Я впевнена, що не здатна вбити людину, але іноді таки накочує фізична жага вбити, — не людину, людську потвору…

Тому джаз із письмом сьогодні — це як смаколик, екзотика, і мені навіть соромно.

Іноді мені дуже соромно, що я можу їсти, та хоч і погано, але спати.

Мої батьки… Думки про них я тримаю на відстані. У перші 3‒4 дні блокади мені було дуже страшно, що кожну мить вони можуть загинути від холоду, без води. Але дні минають. Я розумію, що три дні на морозі — це вже погано, але місяць –– набагато гірше… майже фатально. 

Немає зв’язку, немає інформації, немає транспорту, бензину, знайомих звідти, я не впевнена, чи вони вдома… Якщо я знайду людину з автівкою… і з пальним, а вони ж у віддаленому кутку міста… східному… туди майже нема шансів проїхати. І навіть якщо… Мама, вона ж, імовірно, залишиться, бо вирішила залишитись там, удома.

Ці думки я маю інколи по черзі, інколи всі разом, тому голова переважно похмільна. І джаз звучить знайомо, та водночас якось екзотично й незграбно.

***
Дев’ять місяців потому я слухаю джаз. Він — пуповина, що пов’язує мене із собою, але із собою дев’ять місяців тому. Ці дев’ять місяців війни — вузький колодязь часу, на дні якого я бачу себе, що підтягла коліна до підборіддя і скрутилася на старому дивані в добрих людей десь у грузинських горах. Мені ніяково, мені страшно від неможливості повернути своє життя. Я тримаю в руках дріт навушників як ту пуповину, що пов’язує мене зі мною через дев’ять місяців. А якщо придивитися, то вона тягнеться і далі, у минуле, як альпіністська страховка. На неї нанизані частини життя, мого життя, частини мене.

Ось моя квартира в Маріуполі. Дванадцятий поверх, ближче до неба. Волошкові та пурпурові квіти на світло-бузковому полі. Стіни. Бузкові та молочні гардини та білий пухнастий килим. За матовим склом білих дверцят — ряди книжок. Третина ще не прочитана. На мольберті незакінчена картина. Чорний екран комп’ютера, що спить дев’ять місяців. Там мої пошуки, надбання, плани. Через французькі вікна лоджії бачу весь розлогий Східний: школа, стадіон, будівлі перукарні, супермаркету, ринку. Стоянка. Якщо придивитися, то між щільною забудовою видно море. Я дивлюся й не бачу потрощених і обгорілих будівель, чорних плям та ям на зеленому футбольному полі. То вчорашній сніг просто так неохайно розтанув. Я прислухаюсь і не чую скреготу решток балконів, що бовтаються під поривами холодного східного вітру. Натомість я чую зі шкільного поля сміх і метушню дітей та підлітків. Так має бути. 

П’ятнадцять хвилин автобусом, зупинка «Веселка». Лівий берег — улітку зелений, восени яскраво жовтий і блискучий від дощу й елегантний у тонкому білому вбранні взимку. Затишні будинки теплих кольорів, будинки середини минулого століття. Затишне солодке повітря цих старих районів з акаціями і каштанами, що так несамовито квітнуть у травні та червні. Ось школа, де на мене чекають сорок учнів мого класу. Собача робота, але я люблю це. Я можу скаржитись, сердитися, психувати, коли втомилась, але я люблю це. Жарти, очі, посмішки, обійми, подорожі, серця. Це школа. Це моє життя.

Тепер я дивлюся жахливе відео і не бачу. Я не бачу, не хочу бачити того сходового прогону, що йде до вчительської. Я не можу змусити себе побачити, як він лежить, потрощений, пузом на першому поверсі, весь засипаний уламками каміння із самого себе. Точно вбитий дракон Дейнеріс. 

Ось кладовище. Старокримське кладовище Маріуполя до війни вважали найбільшим у Європі. Напевно тепер у книзі Гіннеса ми будемо бити світовий рекорд. До поминальних днів Червоної гірки два з половиною місяці… Коли їдемо до своїх, зазвичай, весняний день, уже тепло і трава, кущі й дерева заплітають проходи, ускладнюють завдання знайти могили. У руці тюльпани, у пакеті — ганчірка, вода, фарба та пензлик. Робота в тиші кладовища, мовчазне спілкування з бабусею та дідусем. Як тепер вони там? Самі… Намагаюся переконати себе, що вони вільні, не прив’язані до нещасного проклятого місця з розбомбленими і вивернутими могилами. І сподіваюся, що вони зі мною, вони за мене. 

 ***
Бабуся, дідусь… вони глибоко в цьому часовому колодязі. Потім батьки… їм набагато важче, бо живі. Я так хочу цього дрота, цієї джазової пуповини, зв’язку вистачило б, щоб вони втримались, не зірвалися у прірву небуття і безпам’яті разом з усім, що було моїм життям і містом. 

І я хочу відправити собі туди, на старий диван у грузинському містечку, спойлер. Нова реальність така, та нехай у ній буде джаз.