Був травень. Густа зелена барва аж вихлюпувалася з дерев. Я прибув до Бучі. Приблизно місяць тому місто, де я мешкав останніми роками, звільнили від російської окупації. Кривава битва за Київ закінчилася тоді, у квітні, стрімким відступом загарбників. Кажуть, на Чорнобильській АЕС вони на прощання навіть змусили персонал станції, що впродовж усієї окупації перебував у заручниках, підписати папірець про відсутність претензій. Буча, з якої ми з дружиною і малою дочкою встигли виїхати завчасно, пережила пекельний місяць. На вулицях збирали тіла загиблих, на подвір’ях багатоповерхівок живі готували їжу і воду для миття на імпровізованих пічках. Установи було або розграбовано, або знищено. Дороги завалено побитою технікою. Місто зажило моторошної всесвітньої слави. Від слів: «Я з Бучі» — співрозмовники тепер мінилися на обличчі.
І ось, уперше після окупації, я їду додому. Мої рідні, уявляючи щось страшне, весь час дзвонять і питають струнно натягнутими голосами, як мої справи. До речі, про струни. Знайома музикантка з Бучі вже знайшла всередині свого фортепіано, біля струн, вибухівку — подарунок від російських солдатів. Тому моя місія номер один — привести додому саперів. Два тижні я обдзвонював усіх і вся. Зрештою, вдалося домовитися про візит фахівців «після роботи».
Виходжу з автобуса. Що мене вразить найбільше? Звичайність Бучі. Так, на тротуарах і в парках малувато людей. Так, у перехожих часто жалобний одяг. Так, у деяких будинках — «туш» вигорілих квартир, поверхів чи й під’їздів, «зморшки» тріщин і битого скла. Так, під стовпами — переплутане волосся обірваних дротів. Так, мого знайомого, який будував для себе той сірий будинок, убито (про це ще не знають, надія ще є, але влітку все відкриється). Проте місто видається наче тим, що й було. Стоїть незворушно. Люди незворушно рухаються у своїх справах. Незворушно суне цивільний і військовий транспорт — попри загибель світлофорів. Чи це лише здається?
У моїй квартирі жили окупанти. Я обережно пересуваюся нею (сапери прийдуть пізніше). Ось ліжко, застелене на двох людей, ось друге, теж на двох. Спали не на нашій постелі – принесли сусідську. Хтось із росіян спав під ковдрою кольорів американського прапора. Хтось лишив на подушці український віночок. Розбили молотком радіо. Дещо поцупили. Вийняли вхідні двері (та в нас самоорганізація — усі двері централізовано вставлено назад). Засіяли все недоїдками. Лишили частину пайка, зокрема «Салдез», «салфетки дезинфецирующие» (стиль!). Забули ножа. Погортали українські книжки (зокрема, мої вірші). Цікаво, хто вони були? Буряти, які поміж українців зажили тепер чорної слави? Чимало мешканців Бучі переконані: найбільші звірства на Яблунці (район, де було особливо багато вбивств і знущань із цивільних) є справою рук саме бурятів. Чеченці-кадировці? Кажуть, їхній блокпост був зовсім недалеко. «Просто росіяни» з якої-небудь Ніжегородської області? Громадяни РФ з українськими прізвищами, а може, навіть з українським акцентом, із Курщини чи Кубані?
А от і сапери. Крупні веселі чоловіки. Заходять до квартири і просто занурюють свої великі руки в безлад. Жодних приладів. Іграшки, піаніно, одяг, посуд, шухляди, дивани, за і під диванами, пральна машинка – вони буквально все перевіряють руцями. Їхні руки — великі жваві павуки. Вибухівки немає. Сапери оглядають хаос, який мені треба буде впорядкувати, відмити, й усміхаються: «Нічого, буває гірше». І справді, за кілька днів помірно наполегливого прибирання, та ще й із допомогою друзів, моя квартира повертається до більш-менш адекватного стану.
Приблизно те саме відбувається по всьому місту. На центральній пішохідній вулиці лунає дерев’яний стукіт: міняють дах п’ятиповерхівки. Біля вщент спаленої аптеки відкривається кафе із затишною літньою терасою (а восени оживе й сама аптека). Залізничну станцію перефарбовано в елегантніші, ніж раніше, сіро-чорні барви. У хлібному кіоску з’являється нове скло, а в кіоску з квітами вирішили продавати ще й овочі. Амбулаторія сімейної медицини знову кличе вакцинуватися від ковіду…
…Осінь. У Бучі все більше й більше людей. Вогко. В автобусах пітніють вікна. Хвилі запаху листя. У розкішному парку натовпи гуляють та фотографують себе і білочок. Працює вже майже все, що має працювати в невеликому місті біля мегаполіса. Ми з приятелем обговорюємо новий різновид пиріжків у пекарні. Обговорюємо несхвально, настрій у нас консервативний. Здається, «ремонт нормальності» вдався? Життя дедалі виразніше нагадує мирне. На стовпах квітне реклама вікон, на рекламних щитах рекламується відбудова міста. Моя дружина каже, що так ластівки, всупереч негодам, знову ліплять і ліплять свої зворушливі гнізда.
Мабуть, це зелене місто із жовто-зеленим прапором — одне з найспокійніших у світі. Стоп. Що це? Зупиняю велосипед. На паркані — стрілка і вишкрябаний напис: «ТІЛО». Вочевидь, у дні звільнення так позначили знайдену загиблу людину. Її давно поховали, а напис існує вже пів року. Вулицею спокійно їдуть машини, тротуаром ідуть дівчата з цуценям. Буча показала, на яку абсурдну жорстокість здатна людина двадцять першого століття. Буча так само показує, як уперто людина намагається відбудувати ластів’ячі гнізда своєї нормальності, навіть на вмитих кров’ю вулицях, навіть на краю прірви, де сьогодні продовжують літати російські ракети та іранські безпілотники, а завтра — сам чорт не скаже, що ще може прилетіти.
Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:
