Ми саме пили свою звичну ранкову каву, коли мій чоловік переповідав уривки подкасту, який слухає на ніч (тема подкасту — передбачувано, астрономія; здається, майже кожен знайомий мені дорослий вдумливий мужчина мліє від історій про космос, наче хлопчик). Зокрема, згадав часто вживану фразу звідтіля, котру приписують Ісааку Ньютону — про те, як той зміг бачити далі, тому що стояв на плечах велетнів.
Ми говорили про якір передання і силу традиції, власне, для новаторства. Про змогу зафіксувати оптику для чіткішого зображення, коли маєш на що опертися. Про креатив, який проростає з попередніх ґрунтовних досліджень, а не коротких яскравих вражень. Про тяглість, потребу в добрих біографічних книжках — тобто, про все те, про що зазвичай говорять давно одружені пари, які саме відвели дитину в школу і мають короткий час на балачку перед гармидером робочого дня.
Ми говоримо про це так, ніби воно має значення, бо то й справді має значення. Бо маємо цю pre-installed потребу в причетності до великої історії. Ми, за ідеєю, маємо уявлення про загальне добро і вміємо його відрізнити від очевидного зла. Потреба говорити про це так, ніби це має значення, загострюється, коли в нас народжуються діти, і ми не можемо собі дозволити роздавати поради, присмачуючи їх квазіаргументами типу «бо мама з татом так сказали». І навіть «бо мама з татом знають» чи «бо мама з татом хочуть для тебе якнайкращого» не котуються теж.
Діти знають (відчувають?), що ображати слабших — не можна. Кидати тварин напризволяще — не можна. Обманювати тих, кого любиш — не можна. Знають це не гірше за дорослих.
Чого вони не знають — то це факту, що наша реакція ґрунтується не лише на внутрішньому знанні, але й на миттєвих емоціях. Що світ поламаний і часто злий. Що тварин таки кидають напризволяще. І дітей кидають теж. І що коли людям болить, вони, у свою чергу, нерідко ранять інших. Що простих, чистих емоцій у природі не існує. Що кожне рішення варто зважувати, а на це потрібен час. Або досвід. Що помилятися — природно, але все одно є сенс прагнути ліпшого.
З тим нам стає не так важливо навчити дітей банальних фраз — ой, перепрошую, загальних істин. Скажімо, про те, що «принижувати інших — неприпустимо». Важливіше, власне, не принижувати — ні зверхнім тоном у присутності людини, ні зневажливим жартом тоді, коли її поруч немає. Ще так само важливо помічати, коли інших принижують інші, і не мовчати також про це. Наприклад, якщо в новому «Бонді» люди з деформаціями обличчя — поганці, а бездоганно красиві добрі герої над цим кепкують, важливо сказати вголос: це — поганий задум. Бо, зрештою, діти — практики, а всі ці красиві теорії просто не тримаються їм голови.
Знаю, що фрази вище звучать як пряме включення від Кепа, але однаково їх повторюю за ним, бо знаю теж, що у згаданому вже буденному гармидері добро не є очевидним, не носить мантію, не блимає крилами, не кидається у вічі. Зло, зрештою, теж. Буденне зло — мале і банальне, радше сіреньке, аніж чорне. Ну подумаєш, одноразова неввічливість на пішохідному переході. Чи якийсь «цілком невинний» побутовий антисемітизм. Чи критика тез книжки, яка ще не встигла й вийти — навіть не з позиції «не читав, але осуджую», але з позиції «а що може бути доброго з Назарету?».
До речі, про книжки. Чим більше я їх пишу, тим складніше мені стає розповідати історії. Персонажі ніколи не бувають святими, якщо автор — не євангелист Лука, і пише не життєпис Ісуса Христа з Назарету (до речі). Не буває простих емоцій, незаплутаних ситуацій, однозначних реакцій. То як писати про все це чесно і просто? Навіть якщо не писати — як переповідати невигадані історії дітям? При цьому поважати всіх, ставати на бік скривджених і засуджувати тих, які кривдять, не шукаючи їм плинних, толерантних виправдань. Не завалившись у пафос чи моралізаторство, не переборщивши з жартами чи інтенсивністю зображуваних емоцій. Як лишити вдосталь місця для уяви, але не змовчати про головне? І чи взагалі є сенс говорити чи тим паче писати, якщо не можеш робити цього аж так добре, як хочеш?
Очевидна відповідь проста: не варто. Муляє в ній тільки одне — коли народжуються діти, потреба говорити про те, що має значення, теж загострюється. До речі, не обов’язково навіть власні діти. Просто, може, в якусь мить розумієш, що ось, «тепер дорослі — це ми», і ця потреба бере й самоактивується.
Читайте також: Фрагмент із книжки «Анатомія письменниці. Як творити живі тексти»
У моїх шухлядах уже другий рік лежить книжка з давно протермінованим видавництву дедлайном. І я не знаю, коли її нарешті допишу. Та, розповідаючи історію отця Омеляна Ковча, який загинув у концтаборі Майданек від рук нацистів, намагаюся підкреслювати дещо дуже важливе: тяглість рішень у його особистій історії і його «не-героїчну не-святість». Після його смерті його беатифікували й визнали героєм, і він на це цілком заслуговує. Тут, утім, хочу зауважити два моменти: люди зовні, серед яких і близькі, не вважали його святим і часто критикували його рішення, а він сам не вбачав у своїх діях нічого героїчного. Ідеться передусім не про скромність: він зізнавався в постійно присутньому внутрішньому конфлікті з одного боку, а з іншого — за будь-яких обставин вважав найвищим благом практичну допомогу кожній скривдженій людині, яка потрапляла в поле його зору. За живої наочної потреби «ближнього» будь-які аргументи гаснули й не впливали на його рішення — він діяв майже по-дитячому: як практик. Власне, вервечка цих рішень почалася ще задовго до Майданека і визначила все його складне життя, а не тільки останній, воєнний період.
Штука, мабуть, у тому, що за кожним, навіть найпростішим фактом, лежить заплутана історія. І я не зовсім розумію, як її розповісти правильно, тож керуюся не стільки внутрішнім знанням, як живою потребою передати, зокрема своїй дитині, не прості й гарні фрази, не 10 найважливіших дат у нашій історій, не знання послідовності президентів, а саме ці неприлизані й тим правдиві оповіді про велетнів, на плечі яких ми з нею можемо стати, щоби нарешті бачити далі.
Читайте також: Ревізія Збаража: погляд і слово Іди Фінк
Усі фото: Надійка Гербіш
