Ми часто говоримо про емоційні гойдалки, згадуючи про емоційні стани у воєнний час, але, можливо, образ драбини тут підходить більше. Тому що ми не злітаємо й не падаємо, а все-таки повільно йдемо вгору… або вниз.
Вайб Мієчки
Роман «Спитайте Мієчку» став подією в українській літературі. Це чудова тепла історія, яка не претендує на лаври великого роману й саме цим зібрала велику аудиторію, що сміялася, сумувала і проживала кожну сторінку разом із героями. «Драбина» просто не може уникнути порівняння зі старшою сестрою. І вони схожі. Як сестри. Тут таке саме іронічне зображення сім’ї, така сама велика хата, у якій усі ледь поміщаються, такий самий нібито легкий сюжет… Тільки тут відчувається подих війни: на кожен із цих кумедних сімейних моментів падає її холодна тінь.
То хто ж опинився в цій дивовижній хаті? О, вам точно треба прочитати про всіх цих янголів та Ісусиків у старовинній віллі з купою мереживних серветочок, які творила майже міфічна Марікармен!
Почнемо з Толіка — власне, це його закордонний будинок, те місце, де він мріяв сховатися від своєї української сімейки. Толік ще не дуже обжився в цій оселі, коли приїхали біженці. Мама Толіка шаленіє від готування їжі, яке, вочевидь, є її способом боротися зі стресом. Григорівна — колись естрадна зірка, а тепер така сама біженка, з песиком Владіком.
Іруся — сестра Толіка, яка не пропускає можливості підколоти Григорівну. Поліна — подруга й колега Ірусі, якій теж потрібен прихисток. Анатолій Степанович — дядько Толіка, на честь якого того й назвали, втратив ногу через діабет і тепер мусить на кожному кроці пояснювати, що це не воєнна травма. Є ще дві кішки — свекруха й невістка. Чому авторка акцентує на котячих родинних зв’язках — це хороша тема для дискусії за обідом, аби не говорити про погоду чи політику.
Тож уявіть побут усіх цих людей у вимушеній близькості. Толік намагається працювати, Іруся і Поліна якимось чином уже працюють, мама готує, Григорівна шукає варіанти, де облаштувати городик, Анатолій Степанович нудиться. Щодня настає невелике просвітлення від інформації Генштабу про втрати ворога:
«Ну, скільки там?
Та вже скоро шість, — відказувала з вітальні Іруся, перевіряючи каунтер мертвих ворогів.
Мало… — звично казав Анатолій Степанович. Йому завжди було мало».
А чи є дім?
Спочатку ми навіть не знаємо, звідки приїхали Толікові біженці. Чи тікали вони з великого переляку, чи через видиму загрозу, залишаючи позаду російські танки та зруйноване житло. Зрештою, нам це й не потрібно, бо спогади про торішню весну ще свіжі, і те відчуття дезорієнтації ще не до кінця вгамувалося. Скільки ще — невідомо досі, але тоді взагалі неможливо було щось прогнозувати.
«Поліна вже не день і не два постійно думала про те село біля моря, де вона стільки була малою, де піски несуться в хату, де на схилах росте кермек, а вечорами комарині зграї нападають на випадкових перехожих, де коти, завжди зморені сонцем, валяються попід кущами.
Вона знала, що туди зараз їхати неможливо, але уявляла постійно, що вона там, нікому не завдає ніяких незручностей, ні з ким не зустрічається в коридорі, вмиваючись, а сидить сама в покинутій хаті, яку двадцять літ продавали й не продали».
Для людей, які живуть війною, бо кожен ранок українця починається з перевіряння новин, болісно, що весь світ живе як раніше. Особливо, звичайно, бісить те, що й більшість громадян рф живе як раніше, переймаючись хіба тим, що за кордоном до них почали гірше ставитися.
«Толік все частіше, з перших днів війни, ловив себе на думці, що всі довколишні люди його вибішують просто через те, що в них усе добре. Це усміхнені обличчя, морозива, навіть сусідські сварки — він був певен, що вони сваряться не через ядерний конфлікт».
А ще тригерить те, що світ, що живе, як раніше, дозволяє собі казати, що українцям, які за кордоном, пощастило вижити.
«Вам так пощастило, що ви можете їх прийняти, — сказала сусідка.
Так, нам усім дуже пощастило, — відповів Толік».
Це не про «пощастило», це про не пощастило століттями мати кінчених сусідів. Чому весь світ не розуміє, що в цьому взагалі немає щастя? Що щастя десь пішло, щойно в Україну полетіли перші ракети, бойові літаки, а кордони перетнули танки та броньовані машини?
«Виявилося, що жах має сотні відтінків — жах із відтінком гніву, роздратування, а бувало, навіть любові. І коли війна підбиралася ближче, розвалюючи сусідні квартири, забираючи знайомих людей, з’являлося відчуття безнадії із присмаком адреналіну, наче сидиш на старті американських гірок.
За це адреналінове відчуття, з яким Іруся показувала розвалену картину колеги, згодом ставало соромно. Адреналін вимивався, лишався просто тупий жах».
Хароші рускі
Поки українці в Україні певним чином захищені від контакту з «харошими рускімі» в цивільному житті (а військові цих «хароших» власноруч творять, і за це їм слава), то десь по Європах такого імунітету немає. І там окупантів не можна бити по мордяках та сподіватися на розуміння, там треба збирати волю в кулак, аби не здаватися істеричним неадекватом.
«Толік чудово розумів, що найгіршим було не те, що Боб тикав усім у лице Мстіслава, і навіть не те, як нав’язливо Мстіслав прийшов пастися на українську подію. Найгірше було те, що з якого боку не почни пояснювати, чому це так бісить, ти опиняєшся в образі надто емоційної людини, яка не здатна до раціонального мислення, а тільки й може, що піти зі сцени. Так його бачив Боб, та його бачили бізнесмени, які прийшли дати грошей, і так його бачила навіть біженка, що захоплено дивилася на Мстіслава».
Там не можна кричати: «Припиніть вимагати в українців, щоб вони вибачали рускіх, які навіть не думають просити вибачення», там неможливо пояснити, чому «ми за мір і ми протів вайни» не працює, бо там просто не бачать тяглості імперських намагань росії поглинути Україну, щоб і сліду не залишилося. І тому «Драбину», порівняно зі «Спитайте Мієчку» читати важче.
Іронія та постіронія, біль і постбіль
Із «Драбиною» більше смієшся, але це якось невесело. Навіть якщо репліки ось такі, типово комедійні:
– Нє, таки щось воняє, — сказала мама.
– Та вроді не судочок, — відповіла Григорівна.
– Десь щось наче здохло, — мама не спинялась, — Толік, це десь коло тебе. Може, ти вступив у щось?
– То душа моя мертва, — сказав Толік.
– Та нє, якось по-другому воняє, — відповіла Григорівна, обнюхуючи все кругом.
Із «Драбиною» рефлексуєш і порівнюєш: себе з героями, героїв із собою. І десь розумієш, що в еміграції теж хотілося би борщу, та і грядочку влаштувати було б непогано. І з думкою про те, що кожна соціалізація може перетворитися на нещире співчуття, хотілося б іще глибше ховатися в себе.
«Раніше війна була краща, — казала Поліна. — Прибігли якісь варвари, награбували, попалили, їх відбили, і вони повтікали. А тепер сиди, вслухайся в небо, бо десь летить якась хрінь, над якою працювали найкращі уми планети, щоб якось прекрасного дня вона знялася в небо й тебе прибила. А потім знімайся з місця, перепаскуджуй собі все життя, біжи кудись, тікай світ за очі. Усе краще просто пережити раптову навалу».
Раніше війна була «краща» тільки тим, що в ній не було нас. Її чіпкі пальці шугали за визначеною лінією квазіреспублік, створених тільки для того, щоб знекровлювати Україну. Це не було відвертою загрозою для всіх, хоча кожен із нас знав, що там гинуть герої. Та війна не була кращою, адже це та сама війна, яка виросла (чи то пак мутувала) у те, що тероризує всі наші 603,6 кв. км.
То вгору чи вниз?
«Драбина» — легка й водночас наповнена історія про те, що як було раніше, уже не буде, хай як би не хотілося втримати в пам’яті 23 лютого за кілька годин до…
Цього більше не буде ніколи, буде якось по-іншому — і це зовсім не означає, що погано. Можна дертися драбиною вгору, зберігати ритм та не дозволяти нозі ковзнути. Можна будувати на уламках щось нове. Головне — зберегти себе, шалену сімейку довкола і двох кішок, родинні зв’язки яких ще довго викликатимуть дискусії за обіднім столом.
