У Єви з’явилося горе: пухнасте, з колючками, захованими у смугастій фіолетово-золотавій шерсті. Воно пахло корицею і розросталося, займаючи собою все подвір’я. Можна було подумати, що горе в таких кольорах і фактурах — красиве, горде. Та Єва його не хотіла: воно проросло там, де з руками, ногами і корінням вирвали щастя, — теж особливе і тільки її.
Щастя, яке відібрали, було велетенським. Ростила його повільно, віддаючи всі сили, а іноді навіть обід: поливала супом, як у старому мультфільмі. Тільки від бульйонного навару щоденної любові воно не стало кровожерливим, о ні! Євине щастя виросло крислатим, могутнім, затишним у своєму спокої. Єва тихцем цвіла у затінку щастя, не показуючи нікому його величину. Іноді розповідала про гілку чи дві, але зовсім трохи: оберігала від заздрісних очей за старими звичаями. У кроні щастя гілки сплелися в затишний дім. Єва жила там, зрідка заходячи в будинок чи виходячи у світ за подвір’ям: за покупками чи обіймами друзів.
Тепер на місці щастя, в якому так хотілося жити, виросло велике пульсуюче горе, від якого, здавалося, може допомогти лише смерть. Гора й горе схожі за звучанням і обсягом. Вони непомірні й рідко залишаються непомітними. Горе змінило Єву, зробило її гіркішою.
А друзі та звірі звикли до неї з миготливими іскорками сміху, від яких чай ставав солодшим, радісніше співали дроздики і в кімнаті із зачиненими вікнами з’являвся ледь уловимий аромат цвітіння мигдалю.
Фіолетово-золотаве горе захоплювало простір дому й подвір’я, пробиралося сотнями пухнасто-колючих щупалець до спальні й поколювало Єву, змушуючи пам’ятати про нього навіть під час сонного забуття. Вона прокидалася від нудоти через густий запах кориці-горя.
Друзі та звірі по черзі приходили до Єви й розповідали, як приручали власне горе. Лисиця обманула горе. Сказала йому, що зовсім воно і не горе, та й щастя, на місці якого горе виросло, — було зовсім невеликим, і може, зовсім навіть і не щастям, а може, навіть і нещастям. І лисиччине горе поступово потьмяніло і всохло. Зрештою, лисиця його спиляла й кинула взимку в піч. Єва слухала. Фіолетово-золотаве горе пульсувало за вікном, рухаючись від вітру разом із кроною груші в саду.
Марія прийшла до Єви й, часом відписуючи на робочі повідомлення, із головою, піднесеною високо й рівно, розказувала, як зробила горе своїм рабом:
— Я багато працювала, тоді приходила стомлена, падала спати. Прокидалася зранку й від злості на горе працювала ще більше.
Марія легким рухом поправляла чорні кучері. Єва докладала зусиль, щоби підняти заварник, долити чаю, і лише піднесла чашку до губ, а Марія вже встигла подякувати за гостину, схопити чашку пташиною рукою з ідеальними червоними нігтями, запитати контакти ремонтників, порекомендувати тканину для гардин, паралельно замовляючи новий костюмчик майже дорослій доньці:
— А зрештою, горе почало мені допомагати. У праці воно ставало меншим, а зараз його й зовсім не помічаю.
Коли Марія йшла, взувши високі чоботи на високому каблуку, то, війнувши довгим сірим плащем, який пасував її зросту й гордій поставі, озирнулася та відіслала повітряний поцілунок Єві, яка зіщулилася у великому домашньому светрі, що залишився від її крислатого щастя. Марія сідала за кермо, граційно згортаючи плащ досередини. Дверцята її авта останньої моделі притримувало її горе: напівпрозора мерехтлива масса лимонного кольору і людського зросту.
Щойно Єва повернулася й піднялася на другий поверх допивати чай і струшувати з себе чужий темп, білочка стрибнула на гілку навпроти вікна. Розповіла, що коли у неї було горе, вона вирішила його не помічати. Стрибала з іншими білочками в сусідній ліс. Вони шукали заховані горішки, багато стрибали, розмовляли і їли, ніби горя немає:
— І от, бачиш, горя немає!
Білочка потерла лапки, пишаючись і радіючи від доречності своєї поради. Коли вона стрибала геть, дрібна зеленава плямка із блакитними очима відділилася від тіні білочки, затрималася на кілька довгих митей, підморгнула Єві й занурилася вглиб лісу.
Після цих зустрічей горе давило на неї так сильно, що Єва із зусиллям розплющувала очі. Тільки гори виривали від холодних колючих щупалець горя. Єва піднімалася пологим схилом і вдихала повітря, настояне на хвої, прілому листі й волозі в лісі, що зібрався от-от завеснитися. Торкалася пальцями широких складок кори, а тоді надовго завмирала, притуляючись щокою до м’якої шерсті моху на камені, підігрітому післяобіднім сонцем. Заледве відірвавшись, ступала вперед, сподіваючись, що цього разу близькість до крон дерев і променів сонця стоншить її горе.
Коли повернулася додому, то горе наче зменшилося, зіщулилося в кутку подвір’я. Уявила, що горе щодня зменшуватиметься, доки не зникне зовсім, або стане непомітним, як павук у кутку під стелею. Тільки фіолетово-золотавий пухнастий жук зрідка виповзатиме з кишені у тьмяні дні.
Єва лягла спати з думкою про те, що її горе може з часом зменшитися ще більше. Стати майже дитячим, як кашеміровий светр, випраний в окропі. З цією ж думкою прокинулася, задихаючись і трясучись від холоду посеред ночі. Ковдра й подушки були на підлозі, простирадло теж злізло з кутків і шкірилося півмісяцем. Холодний відросток горя лежав на ній непідйомною вагою, колов і морозив. Вона заледве виповзла з-під-нього, а тоді у задиханій ейфорії притиснула з усіх сил до себе, наштрикуючись на колючки горя сильно й самовіддано, нажахана тим, що може його втратити.
Це горе було всім, що залишилося від щастя. Якщо забрати весь об’єм цього горя, тоді з подвір’я на Єву дивитиметься чорна липка порожнеча. Уявивши цю холодну пустку, вона натягнули на себе одяг і черевики, переплутавши правий і лівий. Вона бігла, і горе бігло за нею: наздоганяючи, наповнюючи її, наштрикуючи її на гострі фіолетово-золотаві щупальця. А вона не знала, чи тікає від нього, чи хоче затягнути горем увесь свій світ: поля з виноградниками, що починалися наприкінці вулиці, сусідські будинки, невеликий парк, що переходить у схил і невисоку гору на заході. Бігла вгору тим самим схилом, на якому іноді здавалося, що горе може колись відпустити. Вона бігла — і горе її огортало, огортало так міцно, як раніше могло тільки щастя.
Продиралася крізь дерева, крізь гострі кігті зламаних гілок, шпорталась об каміння і грузла у глибоких ямах, в яких зсихалося торішнє листя. Майже не бачила дороги: ніч була глуха й чорна. Горе, як важка шуба, ховало Єву в собі, ховало її сльози і крики. Вона перечепилася й покотилася вниз, втискаючи у схил молоденькі паростки дерев, юні кущі, траву, збиваючи боки й руки, в яких заховала обличчя, об каміння, гілки та пеньки, аж доки не вдарилася об дерево. Від безпомічності й болю скрутилася калачиком довкола стовбура, кричала і схлипувала, доки не заснула від виснаження у прохолодному весняному лісі.
Прокинулася від роси і світла: сходило сонце. Ящірка сиділа на камінні, притрушеному голками, і дивилася на Єву. Здалося, що горя поруч не було. Гучно щебетали пташки. Плями світла проповзали через завіси листя і соснових голок: формували мапи нових світів, вимальовували континенти нового дня. Пухкий спокій підіймався на дріжджах теплого проміння ранку. Тільки-от у запах хвої і моху домішався відтінок аромату кориці. Єва вдихнула його зболено, але із затерплою радістю, якою стрічають друга після сварки.
Поки лежала в лісі, подерта і стомлена, вирішила, що залишилося тільки жити разом із горем і спостерігати за ним, як за змінами сезону. Дбати про нього, як дбала про щастя: поливати вранішньою кавою, вигулювати в горах, ділити з ним вечері, натирати пахучими оліями його колючу шерсть. Щоб припасувати у щоденне життя, буде брати з собою на робочі зустрічі, одягнувши його у твідовий костюм-трійку. Як погана господиня, забувати його інколи на вулиці на годинку чи дві на морозі. І іноді — зрідка, — можливо, забувати про нього. Зрештою, ніякі звірині рецепти не допоможуть. Хоча ні: біля Єви завмерла ящірка, і світ на мить став світом без золотаво-фіолетового горя, а лише із живою і теплою тінню пам’яті про щастя, вмістившись у чорній рухливій зернині ящірчиного ока.
Літературне редагування: Катя Рудик
