Події в постапокаліптичному фентезійному романі Світлани Тараторіної пов’язані з історією Криму, хоч у книжці немає топоніма «Крим» — читачі занурюються у світ-після-катастрофи на території колись квітучого півострова Кіммерик, який перетворився на засолений Дешт.
Я не була готова до цього тексту
Так, я читала горорні оповідання Світлани Тараторіної, записала два інтерв’ю з нею про «Дім солі», розпитала про героїв книжки і катастрофу, яка сталась у її фентезійному світі, навіть ловила тарантулів у дитинстві на нитку з пластиліном — у «Домі солі» є доволі детальна інструкція — і все одно була не готова, бо у світі книжки «реальність — це лише сон богині чи божевільного бога».
Світ «Дому солі» — химерний, він бентежить видивами, демонструє, на перший погляд, невмотивовану жорстокість, занурює в тягучий кошмар фантасмагорії. Чи попереджає про це авторка? Безперечно. Перша частина роману так і називається «Катабазис» — сходження до пекла.
Тільки це не Дантове пекло, чітко структуроване на кола і види гріхів, а пекло з полотен Босха, де відбувається багато і різного, де читач вдивляється в моторошні картини того, що відбувається і запитує — навіщо цей світ рятувати? Чи рятувати тих, хто продовжує жити в ньому?
«Якщо не пощастить, то він навіть залишиться живим».
Світ після катастрофи
А все ж цей світ існує після катастрофи, нехай змінені химерні істоти у ньому навіть одне одного більше не називають людьми. Щось їх тримає тут — напівстерті спогади, забуті, але зведені в ранг ідеї-фікс мрії, давні страхи, відчуття провини. На етапі пекла я думала про жанрову приналежність тексту.
Постапокаліптика, як говорить авторка? Але катастрофа — локальна, решта світу живе, як жила, навіть не знаючи точно, що відбувається на півострові Кіммерик. Антиутопія, як у передмові зауважує Володимир Аренєв? Але тут немає жорсткої державної системи, яка контролювала б усі чи більшість аспектів життя людей. Навпаки — представники військово-релігійної організації «Старші брати» не аж часто ризикують спускатись у Дешт — засолену територію, на яку перетворився колись прекрасний півострів. Спускатись у пекло — завжди непросто.
У «Домі солі» є ознаки магічного реалізму — бо в картину реальності вписані химерні постаті богів, демонів і джинів, могутні артефакти та забуті вірування. А ще — наслідок катастрофи — отруйна сіль, яку тут іменують суєром — є, зокрема, наркотиком, що змінює свідомість.
«Якщо вітер торкається ніг — біжи до підвалу. Якщо хмари збираються на небі — біжи до підвалу. Якщо небо стає дивним, таким, як ти не в змозі описати, — біжи до підвалу».
Катастрофа, яка тут сталася — Спалахи. Її причина — війна, яка прийшла на півострів. Бо саме в розпал війни був використаний могутній артефакт, який змінив квітучий Кіммерик на засолений Дешт. Чого мають боятися ті, хто спускається в Дешт? Змін. Бо отруйна сіль, яку приносять суєрні бурі, змінює все. Химерні мутації тіл — тільки зовнішні прояви. Суєр змінює пам’ять і свідомість, міняє місцями мертвих і живих, людей і богів. Спочатку здається, що ціна, яку платить Дешт за доволі умовну свободу — надто висока. А потім розумієш, що Дешт не платить. Він просто існує.
«Дешт чесний. Любить тих, хто віддає борги».
Читайте також: Фантастика переломної епохи: від 1990-х до 2000-х рр.
Історія в поєднанні з фентезі
У тексті багато алюзій на реальні історичні події та історичних осіб. Більшість імен тут — ретельно дібрані й пов’язані з історією Криму, що виводить фантасмагорію на додатковий рівень. Мені не вистачало суєру, аби спокійно сприйняти появу в тексті поета Волошина і корабля «Нахімов» із мемобомбами. Тим не менш — це окремі грані цього дивного світу, і здається, без них він збіднів би.
Окрім того, вигаданий світ Дешту пов’язаний із Кримом у нашій реальності не тільки через імена і відсилання до історичних подій. Авторка зображує події радянської окупації Криму — надто штрихово, аби не запідозрити бажання змусити читача решту деталей домалювати з реальної історії. Це робить текст закапсульованим у суто українському літературному просторі — іноземному читачеві не вистачить короткого словника в кінці книжки, картина буде неповною. З іншого боку — чи маємо ми повну картину? Чи багато знаємо про Крим?
«Ви раніше не жили в Дешті. Чужої води можна пити не більше, ніж чотири ковтки».
Жінки Дешту
Чи не найпронизливіша лінія тут — про жінок Дешту, бо «суєр робить жінок у Дешті непокірними».
Вони тут різні. Науковиці з дослідної станції, які не змогли збудувати кар’єру через обмеження тоталітарного світу, у якому найкраща кар’єра для жінки — бути матір’ю. Ворожки, що виготовляють ліки й отрути з трав і суєру, амазонки, що ділять здобич і чоловіків за власними законами, давні богині, що більше схожі на демониць, і демониці, що запліднюють інших жінок, кохаючись з їхніми чоловіками, маленькі дівчатка, що не бояться жертовного вогню, і, звісно ж — матері, які ризикують народжувати у світі, що змінився. І є красива метафора про жіноче коло — тогірек Діви.
«Може, їй варто доєднатися до тогіреку Діви — наркотичного трансу? Тітка Валька говорила, що таким чином жінки з усього Дешту можуть відчувати одна одну, наче бачать один сон, перебувають у маренні богині Діви».
Хоч і бентежить, що жінка, яка тут таки досягає успіху, має поєднувати в собі риси недосяжного ідеалу: бути науковицею, матір’ю та дружиною одночасно — і тоді прокляття суєрних змін благословляє її прийнятною мутацією, бо, окрім усього іншого, вона є живим втіленням міту про непорочне зачаття і народження Сина Божого (у цій інтерпретації біблійної історії — сина Бога Спалахів, який і порятує Дешт).
Життєствердність постапокаліптики
«Дім солі» — болісна історія, часом — жорстока до читача, але в ній є дивна вітальність, про яку говорила Світлана Тараторіна, вказуючи на життєствердність постапокаліптики: «Постапокаліптика — за визначенням про часи, коли люди пережили кінець світу, а значить, їх нічого вже не вб’є». Дешт змінює це твердження на:
«Якщо є той, хто про тебе пам’ятатиме, то і смерті не існує».
Роман Світлани Тараторіної «Дім солі» — спроба повернути Крим у нашу систему координат. З усіма його трагедіями і здобутками, точками на карті, які могли втратити початкові імена, але продовжують звучати музикою степу — Кара-Меркит, Кара-Тобе, Ак-Шеїх, Дешт-та-Кипчак.
Кошмар «Катабазису» перетворюється на струнку конструкцію в наступних частинах, і це дивне занурення дозволяє побачити суть історії, помітити красиві її паралелі, оцінити мову персонажів, зважити їхні вибори, відчути втрати. Це спроба показати справжній Крим, розказати про те, який він і що пережив, спроба примирити його внутрішніх демонів, бо…
«Скільки не тікай, дім завжди тебе наздожене».
