— Місяць люди сидять по підвалах, ― каже незнайомець. ― Там же нема ні связі, ні води, ні свєта, ні їжі ― одні мінометні обстріли. Люди помирають від розриву серця, і їх закопують у дворах.
Кілька хвилин до початку літературника в «Дзизі». Зала на другому поверсі переповнена. Бракує кисню і вільних місць. Напружені офіціанти швидко прокладають маршрути поміж столиків і гурби, що тулиться до стін біля сходів. Щойно зав’язалась розмова із чоловіком серед натовпу. На питання звідки він, відповідає, що недавно вибрався з окупованої Бучі.
Коли б ця зустріч сталася до двадцять четвертого лютого, про що б ми найперше заговорили? Відрекомендувались би, як годиться? Чи бесідували про поезію, мистецтво або на будь-яку іншу тему, що пасує середовищу? Наприклад, про географію походження, про те, яке затишне місто Буча. Було до того, як до нього увірвалися російські війська.
Метушня, як і кількість охочих прочитати й послухати вірші зростає, але невідомі ні список учасників, ні їхня почерговість, ні тривалість події. Звіряюсь з афішею, чи нічого не переплутала: двадцять шосте березня, шістнадцята година, вечір української мілітарної поезії. Так, усе правильно, це тридцять перший день повномасштабного вторгнення. У нас тепер такий відлік часу і відповідні слова для знайомств. Такі слова, що не вміщують потребу вражати. Реальність із цим сама справляється.
― Саме страшне, шо я нічого не знаю за рідних.
― Вони там залишились?
― Я один вибрався. Евакуацію проводили тільки з центру міста, всіх інших не пускали рускіє. Людей тримають як живий щит у полоні. Важко з кимось у Львові говорить про це, бо не понімають на самом дєлє. Дуже люблю Львів, але відношення людей різне. Той, хто не бачив цього — не може зрозуміти.
― Я спробую хоча б частково. Моїх рідних не стало три роки тому.
― Ну то ви понімаєте. У мене там остались мама, сестра і її чоловік. Батько помер раніше, тому я теж знаю, шо таке смерть. Весь час смерть, а тут ше й це.
Офіціанти гасають між нами, ставлячи короткі паузи в діалозі. Цього часу якраз вистачає, аби вдихнути не зовсім свіжого повітря і налаштуватися на слухання. Подія вже мала б розпочатися, організатори затягують, публіка не може дочекатись. «Хіба це важливо», ― повторюю подумки як мантру.
Це справжні меблі чи декорації? Це справжні люди чи актори, які намагаються грати життя чи грати в життя? Усе навколо, як і сама причина збіговиська, — це імітація, репетиція до життя? Хіба поезія може вбити ворога? Хіба існує метафора, яка описує весь жах війни?
Моя увага прикута до історії незнайомця. Усі софіти водночас спрямували світло на чоловіка. Він ― справжнє життя.
― В Ірпені бої проходять, а Бучанський район повністю окупований. Там багато сіл під рускими. Вони позаганяли танки у двори, ґвалтують, убивають. Мій знайомий ішов із батьком по хліб. Батька вбили, бо просто не сподобався, а малий вижив. Хто не подобається, то відразу розстрілюють. Ситуація під селами в Києві гірша, ніж у Маріуполі, бо з Маріуполя є хоч малий шанс вибратися.
― Наші воїни врятують цивільних.
― У мене вже нема ніякої надії. Я з ким тільки не зв’язувався, ніхто не може допомогти. Заповнював усі заяви, звертався до служб. Знати, шо там остались твої рідні, а ти тут нічого не можеш зробить, ― це безвихідь. Мер наш втік ше в перший день, а Зеленський йому вручив нагороду. За шо? За то, шо він кинув свій народ на геноцид?
Стою заціпеніла. Відповідаю мовчанням. Не можу дібрати доречнішу відповідь.
― Легко, коли у фейсбуці пишеш якісь жартики про війну. У нас вже стіна між людьми, які їдуть за кордон із мирного Львова і тими, хто залишився приречений в окупації. У мене дисонанс. Люди, які пройшли війну, по-іншому все сприймають.
― Я вже років три не був на літературних вечорах.
― А ви поет?
― І музикант тоже. У мене є проєкт «Апокриф». Там я читаю реп на свої вірші та українських класиків. Я — Міха Невідомський. Може, чули десь про такого? Фанат Стуса і корінний бучанин. Жив на границі з Гостомелем, звідки прийшла війна. Гостомельський аеропорт за кілометр від мого дому.
Почалися літературник і повітряна тривога. Організатори події приїхали із Харкова. Один із них повідомляє, що захід відбувається у форматі вільного мікрофона, тому просить підіймати руки всіх, хто хоче прочитати вірші. Ніхто не збирається спускатися в укриття. Авторів, виявляється, багато. Перший вийшов на сцену. Потім другий, третій, четвертий. Вірші звучать фоновим шумом. Софіти все ще світять на Міху, поки я раз за разом прокручую в голові його слова, як аудіоповідомлення. Слова людини, яка пройшла пекло. Пекло, яке триває там і зараз, поки ми тут слухаємо поезію.
Заціпеніння минає. Підіймаю руку, ведучий запрошує на сцену.
― Львів обстрілюють, ― спокійно каже дівчина поряд. ― Дим видно в центрі, мені фотку щойно скинули.
От тобі й мирний Львів. Я пробираюсь поміж столиків і поволі втрачаю зв’язок із тілом. Ноги й руки тремтять, шия стиснута так, ніби хтось обхопив її і щосили душить. Серце калатає. Замість думок тільки дзвін у вухах. Це не хвилювання. Знову панічна атака ― така ж, як і за першої сирени в місті.
Вітаюсь із публікою. Голос дрижить. Жартую, що я ― слобожанська бойківчанка, бо народилася в Харкові, а вся родина походить із Прикарпаття. Раніше я завжди давала собі раду під час виступу, жарти допомагали.
Зараз нічого не допомагає.
Читаю перший текст і ледве втримую телефон у спазмованій руці. Читаю другий і вже спокійніше дихаю, але голос не слухається. Читаю третій і хочу втекти зі сцени. Читаю четвертий, дякую і таки втікаю.
― Дякую вам за вірш про дім, ― каже жінка за столиком біля виходу, схопивши мене за руку. ― Я теж із Харкова. Якби не ваша поезія, я пошкодувала б, що прийшла. Мені стало трохи легше.
― Бережіть себе, ― автоматично відповідаю фразою на всі випадки життя. Виходжу на вулицю і тремтячими руками підпалюю цигарку. «І що робити? Повертатися до зали чи їхати додому? А якщо знову російська погань вистрілить, і ракета влучить в мій будинок? Хочу додому, аби застати його ще цілим».
Йду вздовж Вірменської і вдихаю дим від цигарки. Дим після вибуху затулив пів неба над металевими й черепичними дахами, що покривають голови давнім кам’яницям. Повертаю ліворуч на Друкарську і знову бачу образ Міхи. Ще раз згадую його оповідь до найдрібніших деталей, аби нічого не забути. Дивовижно, як психіка трансформує будь-яку історію, навіть разючу, навіть реальну, навіть почуту щойно, так, наче я прочитала її у якійсь книжці. Наче всього цього немає насправді, хоч воно насправді є. Міха став ще одним спогадом, себто констатацією факту. Струшую попіл і відчуваю, як нарешті дихання стає рівним.
Тепер софіти уваги світять на моїх дідуся і його батька. Покійна бабця розповідала історію про прадіда, який пішов до лісу по хмиз і не повернувся. Точніше його повернули. Дорогою прадід вирішив зайти до криївки, де жили брат із товаришами. Як тільки він підійшов до сховку, з усіх боків злетілися червоноармійці. Бандерівці встигли втекти, а прадід залишився. Він не виказав, де ще можуть переховуватися повстанці, хоч добре ті місця знав. Отож прадіда розстріляли.
Дідусеві тоді було п’ять років. Його із сім’єю привели до річки, на березі якої вже лежали трупи односельчан. Серед мерців хлоп’я впізнало батька. Радянські солдати заборонили поховання. Ворони видзьобували очі, а собаки роздирали інші частини тіл на шматки. Люди дивились і нічого не могли зробити. Інакше їх би теж розстріляли.
Виходить, за майже сто років росіяни не змінили методів, а виростили нове покоління тиранів.
Виходить, минуле неможливо відпустити чи скасувати. Минуле переслідує, видозмінює форму й виростає в нових іпостасях. Сенс залишається той самий ― історія повторюється. За тиждень ЗСУ звільнять окуповану Київщину, і весь світ дізнається про звірства росіян у Бучі.
Літературне редагування: Ната Коваль