Є постаті, без яких наш канон неповний, — їх можна навіть не перераховувати, бо імена знають усі. Але в цьому каноні зовсім небагато авторів, що здаються людяними і близькими, якимись «своїми» інтелектуалами. Мені складно уявити, як я п’ю каву з Іваном Франком, ходжу купувати цитрини з Тарасом Шевченком або дегустую зі Сковородою пармезан, запиваючи токайським вином. Хоча ні, у випадку Франка мені не так складно, як страшно.
Та я чудово уявляю, як Леся Українка веде подкаст на Youtube або програму на каналі «Суспільне. Культура», пише статті для «Тиктора», видається у «Віваті» чи «Коморі», заходить купити торбинку в крамничку при одному з університетів. І, звісно, не пропускає прем’єр «Молодого» і «Дикого театру».
Нове дослідження Тамари Гундорової «Книги Сивілли» саме про це: Лесю, що з далекої, загадкової, перетворилася на «свою». Не лише аналіз найважливіших текстів та історія інтелектуального чину, а й оповідь про кохання, що траплялися в житті модерністки, її політичні вподобання, хвороби та «інтимний жіночий дискурс», що постає в листуванні з Кобилянською. І, парадоксально, всі ці мотиви пов’язані: хворіючи, Леся знаходить на курортах кохання.
Перебуваючи далеко від дому, підпадає під уплив політично ангажованого дядька, що мешкає в Софії, сперечається із Франком, листується з Павликом, а згодом віднаходить власний шлях. У творчості звертається до тем божевілля, відданості й жертовності. Тож політика, родина, хвороба, подорожі сплітаються в неймовірно міцний клубок.
Починається все із хвороби. Ми часом недооцінюємо те, якою мірою інфекції, віруси, авітаміноз впливали на перебіг глобальної історії. Якби не чума, не змінилося б співвідношення сільського і міського населення в середньовічній Європі. Якби не цинга, по-іншому виглядала б епоха Великих географічних відкриттів.
Нарешті, якби не міфологія навколо туберкульозу, не сформувався б ідеал жіночої краси кінця ХІХ століття. Ще від Зонтаґ знаємо, що хвороба XX століття — це рак, а над ХІХ панували сухоти.
Історія Лесі Українки — це історія хвороби та її подолання, постійного пошуку лікування і приреченості на повільне, але невпинне згасання. Життя триває в ремісії, та сама ремісія не триватиме вічно. Тут можна провести паралель із Альбером Камю, який також завжди відчував за спиною тінь смерті, що врешті допомогло йому сформувати ідеї абсурду, закинутості у світ, бунту людини без сподівань.
Тамара Гундорова у своєму дослідженні акцентує насамперед на Лесиній боротьбі з недугою і її прийнятті. Важливо і те, що принесли сухоти, як сформували в авторці неоромантичну зневагу до смерті.
Читайте також: Що читати з історії України: від сьогодення до глибини віків
У цьому контексті вражає різниця між поколіннями. Олена Пчілка, висловлюючи Івану Франкові співчуття щодо його хворобливого сина Петра, ніби між іншим додає: може, смерть була б для Лесі кращою долею, ніж теперішнє життя? Далі мати шкодує, що не може, як холодні спартанці, обривати життя «недолугій дитині». І це не садизм чи нечутливість Пчілки, аж ніяк.
Ставлення до дитячого життя як чогось безмірно цінного, за що слід боротися, яким важким не був би недуг — порівняно нова ідея. До XX століття, а деінде й пізніше, навіть в аристократичних родинах виживали найсильніші або просто ті, кому пощастить.
Так у самої Ольги Косач було шестеро дітей, і після других пологів, що принесли світові маленьку Ларису, мати відновлювалася дуже важко. Мала анемію, їздила лікуватися за кордон, можливо, була й післяпологова депресія, якої тоді, звісно, ніхто не діагностував.
Традиція розставляти на поличці над каміном портрети немовлят та підлітків, яким «пощастило менше», — поширена практика того часу. То незвичнішим для батьків виглядає Лесина офіра, коли юна, але вже хвора дівчина їде в Мінськ доглядати коханого Сергія Мержинського, який помирає від відкритої форми туберкульозу. Життя як найвища цінність, гідна смерть, добровільна жертва, на яку йдуть Лесині герої, — мотиви багатьох її драм, зокрема за ранньохристиянськими сюжетами.
Лікарське око споглядало Лесю від десяти років, — початку хвороби. Холодне ставлення спеціалістів, для яких дівчина лишалася тільки об’єктом маніпуляції, вражало її як в українських, так і в закордонних клініках.
Життя під чиїмось наглядом, мало не паноптикумі — вимушений стан мисткині. Скидається на постмодерний досвід: всюди камери, але часом про це забуваєш. Цікаво, якою мірою Лесин потяг до мандрів пов’язаний із бажанням втекти з-під постійного лікарського і родинного нагляду?
Хвороба, безумовно, впливає на творчі пошуки модерністки. Так приїхавши до Відня на операцію і діставши щопту свободи, письменниця не лише стає зрілішою, незалежнішою, а й вирішує відійти від лірики.
Вона працює над оповіданням «Жаль», близьким до німецької новели, а ще обмірковує задум своєї першої драми про божевілля, істерію та спадковість — так народиться «Блакитна троянда».
Гундорова часто зупиняється і дає читачеві шанс роззирнутися, вивчити обставини дії. Один із таких повторюваних локусів — санаторій. Ось Леся проходить процедуру випалювання, коагуляції суглоба. А тут нудиться в курортному оточенні, де навколо лише «віяла, зонтики, содова вода».
Мисткиня постійно намагається перетворити свої тимчасові прихистки на робочий кабінет, зручне місце для творчості. Так писання стає ще однією формою терапії й водночас комунікації із ширшими читацькими колами. Пишучи, Леся завжди думає про рецепцію, дивується, що з текстів не видно, як важко давалися рядки. Просте, майже рослинне життя курорту контрастує з інтенсивністю творення. І творення тут — процес не лише ментальний, а й тілесний, що триває «з гарячкою в крові».
Життю Лесі Українки напрочуд пасує прикметник «санаторійне». «Курорт — особливий соціокультурний локус, де життя набуває іншого темпу», — зазначає Гундорова. І справді: курорт перетворює спрямований, лінійний час на циклічний. Пацієнти кружляють навколо тих самих точок на карті: Ялта, Рів’єра в Сан-Ремо, єгипетський Гелуан, швейцарський Давос — трапляються знову й знову, і часто це зустрічі вимушені.
Санаторій застигає в безчассі, летаргійному напівсні, де після процедур неквапно прогулюються, а потім ліниво очікують вечірніх розваг. Іноді Лесі Українці вдається вирватися за межі курорту на кілька днів, однак вона приречена на постійне повернення до своїх «липких кайданів».
Гундорова аналізує вплив санаторію як простору гетеротопії відхилення (місця, де збираються люди, чий стан чи поведінка вибивається зі звичного) на атмосферу епохи. Для Лесі Українки важливим стає також розмаїття досвідів, принесених на курорт іззовні. Ймовірно, відкритість її поетики пов’язана не лише з географічним розмаїттям подорожей, а й з людськими контактами на курортах.
Санаторій, за словами самої модерністки, — це «вавилонська вежа в мініатюрі». За одним столом звучать різні мови, обговорюють різні релігії та політичні течії. Протилежні погляди стають приводом для дискусії, але не відкритого конфлікту. Безпосереднє знайомство з чужим світоглядом робить курортників відкритішими, навіть толерантнішими до іншої ідентичності.
Щоденна практика, що об’єднує вавилонську вежу, — це, звісно, читання. На курорті всі гортають Золя, газету Figaro та мелодрами, зокрема про курортну любов. Та в усьому цьому відчувається механічність: за звичкою, купують черговий французький роман, ідуть попити води і споглядають море. Антонімічною до цього є дія «послухати, як в мушлі шумить “душа океану”» з Лесиного «Сліпця».
Тобто побачити більше, глибше, зануритися у процес споглядання. Пацієнти санаторіїв відсторонені від усього, що вони роблять, — і така оптика, звісно впливає на Лесину творчість. Тамара Гундорова називає цю відстороненість «символізацією “іншого місця”», — ідеться про відривання від рідного, але водночас прив’язування до нього, перебування в топосі позазнаходження.
Курорт — це місце мрій і планів, де пацієнти не так живуть, як уявляють майбутнє життя після того, як вийдуть з-за лаштунків на сцену, тобто остаточно вилікуються. Дами обговорюють поїздки в Париж, родину, пошиття модних суконь до наступного сезону. Та санаторій має всі трагічні ознаки лімба: трохи знуджені люди сновидно тиняються алеями або вздовж пляжів, чекаючи, коли ж бодай щось відбудеться.
Курорт — це місце, де, як зазначає Гундорова, «хвора, наркотизована лінню й спекою юрба грає свої ролі». Справді, на всіх курортниках лежить «стигма хвороби», яку тонко вловлює Леся Українка. Вони не так є моделлю суспільства, як імітують звичні практики. Ось чому дами в парку прогулюються у вишуканих сукнях і діамантах: це спроба через одяг повернути собі контроль над ситуацією, заперечити обставини. Але поки це нікому так і не вдалося.
Виснажливе лікування робить Лесю Українку «типовим неврастеніком fin de siècle». Невроз, істерія, інвалід — теми, що часто зринають у її лексиконі та й творчості. Елегантна молода жінка «з розшарпаними нервами», що вживає бром, боїться залежності від морфію і є для лікарів «інтересним об’єктом» — чи такою ми бачили Лесю Українку? Скажімо, це точно не перше поле асоціацій.
Але знаючи його, краще розумієш «Блакитну троянду» — драму модерної культури, якій у «Книгах Сивілли» приділено чимало місця, поруч із «Одержимою», «Кассандрою» і «Лісовою піснею».
З містами Леся Українка теж знайомиться здебільшого завдяки лікуванню або любовним пригодам: Київ, Відень, Берлін, Мінськ, Гелуан — і це хіба початок списку. Це інша урбаністична топографія, продиктована дуже особистим переживанням історії, як-от у Каїрському єгипетському музеї. Спрагла життя жінка намагається долучитися до звичних міських практик: зустрічатися з друзями, ходити в театри та кав’ярні.
Та невдовзі майже кожне місто стає для неї надто блискучим і активним: те, що гіпнозувало Степана Радченка, Лесю радше дратує. І тут маємо цікавий парадокс: авторка воліє бачити навколо себе однодумців, але водночас потребує дуже багато персонального простору, аби почуватися щасливою. Власної кімнати, куди приходили б численні листи і часом приїжджали б добрі друзі, але не настільки надовго, щоб перешкоджати творчості.
Що ж до простору екзотичного, східного, тут Лесі Українці таки вдається уникати суто орієнталістського погляду, що привласнює, перетворює незнайомий ландшафт на артефакт. Статус чужинки, постійне перебування поза домом сформували більш етичне бачення далеких країв, ніж у Лесиних сучасників: не як об’єкту споглядання, джерела чуттєвої або візуальної насолоди, а як простору не менш значущого за власний; не дикого чи варварського, а такого, з яким можна вступити у тривалий діалог.
Лесиними зв’язками з родиною, друзями та коханими не слід нехтувати, але тривали вони здебільшого в листах: «Живу головно сонцем, морем, та ще листами». Лист — дуже особливий тип медіа, завжди відкладене, запізніле повідомлення, що описує світ, якого насправді вже немає. Саме такий світ постає в Лесиних посланнях: швидкі спалахи, що фіксують плинність моменту і є вже артефактом історії, хай і нещодавньої.
Відчуття минулого як чогось близького, що можна охопити, наблизити, побачивши в давніх сюжетах напрочуд ясні паралелі із сучасністю — одна з тем останнього підрозділу, де подано аналіз окремих творів. І, звісно, це часто історія саме жіночого роду, крізь жіночу перспективу. Гендерний аналіз — очевидно вдалий інструмент, коли йдеться про Лесю.
Читайте також: Модернізм: журба і боротьба у вежі зі слонової кістки
Чимало уваги Тамара Гундорова приділяє світлинам і самопрезентації героїв на них. Якщо в дитинстві Леся Українка явно відіграє на фото запропоновані їй ролі, то вже як молода жінка вона ретельно продумує, якою хоче постати перед об’єктивом. Так на лівій руці зі шрамами від операції вона завжди носить рукавичку без пальців.
Це не так спроба приховати щось негарне, як бажання самій визначати власний вигляд, вирішувати, що показувати світові, а що лишити інтимно особистим. Самопрезентація стає важливою для мисткині вже в ранній юності, адже це також спосіб емансипуватися, звільнитися з-під опіки чужого погляду, промовляти символами до втаємничених.
Поруч із Лесею на фотографіях постають її подруги та кохані: нестерпно красивий, майже доріангреївський Сергій Мержинський, темноока горда Ольга Кобилянська, рішуча й сильна Ольга Косач, первісток родини Михайло Косач. Зафіксована мить, вхоплений шматочок простору — те, якими вони самі себе бачили або бажали постати перед нащадками.
Любовні історії Лесі Українки — окрема цікава тема для розмови. Звісно, курорт — ідеальний простір для того, аби закохуватися. По-перше, там чимало молодих чоловіків із різних куточків світу. По-друге, у санаторіях просто нудно, тож флірт — популярна розвага.
Крім того, легка курортна меланхолійність, лінивість, неквапливість створюють дуже особливу атмосферу. Цікаво й те, якого чоловіка поруч із собою бачить наша головна модерністка.
Гундорова цитує Лесиного листа до Лідії Драгоманової-Шишманової, у якому письменниця зізнається: «Може колись, як вийду заміж, то мій чоловік буде секретарствовать у мене». Знову маємо перевертання гендерно стереотипного «жінка надихає чоловіка на творення, обслуговує і виконує чорнову роботу» — тут все навпаки: чоловік має допомагати свідомій своєї ролі драматургині.
Лариса Косач ніколи не бачила себе на другому плані. Навіть пропонуючи послугу хворому дядькові, вона питає, чи не може перекласти або написати для нього тексти, хоча знає, що Драгоманов більше цінує просвітницьку роботу, оспіване романтиками каганцювання. Та для письменниці на першому плані лишається самоцінність штуки.
Митці XIX‒XX століття, хворі на сухоти, — насправді дуже цікаве віртуальне товариство. Майже повсякчас відокремлені від спільноти, залежні від сонця і кліматичних курортів. Ті, що живуть здебільшого в листах. Уважні, тривожні, знервовані, дуже чутливі особистості. Вони легко закохуються, і ними легко захопитися. Це справедливо щодо Камю, Кафки і, звісно, Лесі Українки.
Історія її хвороби, аналіз політичних поглядів, занурення в любовні пригоди — усе це формує пазл, на якому проступає вже знайомий нам обрис.
Так, Леся остаточно невловна, як і всі генії. Однак Тамарі Гундоровій таки вдалося означити ті менш помітні риси Лесиного портрета, які визначають її ідентичність.
