«Сонце світить, тепло і красиво, Земля могла б бути чудовим місцем для життя», — пише Астрід Ліндґрен у своєму щоденнику в 1939 році. «Могла б, якби не війна», — думаю, читаючи на початку 2023-го її «Щоденники воєнного часу 1939‒1945». Здавалося б, що може бути спільного між Ліндґрен, яка пережила Другу світову в нейтральній Швеції, і мною, яка проживає повномасштабне вторгнення в Одесі? Тільки те, що війна завжди однакова: біль, страх, тривога, сльози й безнадія.
Проте «Щоденники» Ліндґрен дають мені змогу відчути, що я не перша це переживаю, усе це вже було й люди не просто вижили, а й зберегли свій внутрішній світ. Саме наприкінці війни з’являється дуже світла книжка «Пеппі Довгапанчоха», яку так полюбили діти.
У 1939 році Ліндґрен 32 роки, у неї двоє дітей — Лассе й Карін, іще немає виданих книжок, вона працює секретаркою, а її чоловік Стуре обіймає керівну посаду в Асоціації автовласників. У воєнні роки родині жилося досить добре, і може, шведи могли б казати «це не моя війна», але з перших же днів жінка намагається розібратися, що відбувається. Вона збирає газетні вирізки (до речі, дуже цікаві), слухає радіо, розмірковує над мапами бойових дій і веде щоденник.
Пам’ятаю, як у перші дні вторгнення почала вести свій щоденник війни, щоби проговорити всі ці страшні речі, розказати, що в мене все добре, і відчути підтримку. І хоч Ліндґрен веде щоденник не в часи соцмереж, проте крізь сторінки читається бажання ділитися власними думками. Чи могла б вона подумати, що її записи стануть підтримкою людям у далекому 2023 році, коли в Європі розпочнеться найбільша війна із часів Другої світової.
«Британці здійснили бомбардувальний виліт у Німеччину, де скидали не бомби, а листівки, у яких повідомлялося, що народ Британії не бажає війни з німецьким народом… Британці дуже сподіваються, що в Німеччині відбудеться революція». Ліндґрен переживає всі ті емоції, які й ми проживали в перші дні повномасштабної війни. Адже більшість із нас почувалися мов той британський літак, який скидав листівки: ми писали й телефонували росіянам у надії, що ті схаменуться. «Важко повірити, що подібне могло трапитися у XX столітті», — пише вона. «Як таке могло трапитися у XXI столітті?» — досі питає себе кожен із нас.
Ми звикли розглядати Другу світову крізь українську оптику, бо належимо до народу, який боровся і з німецькою, і з радянською армією, пережив декілька окупацій і досі намагається усвідомити уроки тих подій. Щоденник Ліндґрен цікавий тим, що вона дивиться на все очима скандинавки, її основні тригери: напад росіян на Фінляндію, окупація Норвегії та опір норвежців і британців, король Данії — Крістіан — і його спроби запобігти Голокосту в його країні та зберегти данське суспільство, окупація країн Балтії, які страждали і від німців, і від росіян, і нейтралітет Швеції, яка змогла домовитися з Гітлером, та все ж заплатила свою ціну.
Коли вона пише про Фінську війну, стискається серце, бо мені здається, що те саме відчувають нині поляки, литовці, латиші, естонці, які так сильно нас підтримують. «…ми страждали від нещасливої любові до Фінляндії, і з любові та відчаю віддавали Фінляндії все, що могли віддати: гроші, сотнями мільйонів, якщо рахувати все: зброю, амуніцію, одяг, їжу, кров, лижі, ковдри, машини швидкої допомоги, медичне обслуговування, вовняні речі, що ми їх плели як одержимі… І все одно нас не полишало те гнітюче відчуття, що ми робимо недостатньо».
Вона пише про страждання людей, які відбуваються по всьому світу через війну, й усвідомлює, що їй пощастило жити у відносно спокійній Швеції. Пише про це зі смиренням і вдячністю.
На початку кожного нового воєнного року в Ліндґрен приблизно однаковий текст: «Цей рік, що настав, повинен стати “роком миру” — принаймні я в цьому переконана». Ми теж постійно ставимо якісь строки й сподіваємося, що от-от навесні, влітку чи взимку все точно владнається. У випадку «Щоденника» Ліндґрен ми знаємо чим і коли все закінчиться. А в нашому випадку ніхто й нічого не знає.
Та я люблю її дописи про Різдвяні свята і дні народження дітей. Спогади ті дуже теплі й людяні, бо вона докладно розповідає, що подарували дітям і які страви були на столі. Часи тяжкі, але діти отримують багато подарунків: одяг, лижі, книжки, солодощі, прикраси. І хоч на початку війни Ліндґрен робила продуктові запаси, а потім писала про введення талонів на яйця і мило, але на столі були делікатеси. І я чітко відчуваю запах оселедця, копченого вугра і традиційних м’ясних страв, а ще ж тістечка, торт і коньяк.
Коли в нас, після одного з обстрілів, був довгий блекаут, я розгорнула щоденник на цій фразі: «Зараз у місті вимкнули електроенергію, і це в тисячу разів страшніше за минулий раз, бо ніхто не думав, що вимкнуть так надовго». Знайомо кожному, як і це: «А тепер відчувається справжнє знесилення від війни, настільки все гнітить, що немає цьому ради».
Треба зазначити, що Ліндґрен мала доступ і до особливої інформації, адже всі воєнні роки працювала рецензенткою в урядовій установі та контролювала приватну кореспонденцію, на випадок, якщо там раптом хтось видаватиме військові таємниці (як це знайомо, у перші місяці ми всім фейсбуком боролися з тими, хто публікує місця прильотів або важливі геолокації). Тому її щоденник є важливим свідченням часу. Письменниця читає листи польських євреїв, які розповідають, як їх винищують, фінів, які пишуть про звірства росіян, жителів країн Балтії, із яких знущаються і вивозять у Сибір. Деякі листи вона переписує і додає до щоденника.
Що прикметно, упродовж усієї війни Ліндґрен не розрізняє німців і росіян, для неї обидві ці нації — агресори: «Націонал-соціалізм і більшовизм — це як дві жахливі рептилії, які зійшлися у двобої». Але коли вона розмірковує про можливу окупацію Швеції (бо всі ці роки вона прожила у страсі, що це трапиться), то приходить до висновку, що краще нехай це буде Гітлер, аніж Сталін. Страшний вибір для громадян маленьких країн, які не здатні себе оборонити.
Лейтмотивом «Щоденника» є фраза: «О, Боже, збережи нас від росіян!». І навіть після Дня Перемоги («Дня П», як вона його називає) Ліндґрен пише: «Я боюся росіян». Що ж, вона так невимушено формулює основний принцип повоєнної політики, принцип, який призвів до нової війни: «Усі, хто хоч трохи знається на Росії, свідомі того, що вона винна у таких же звірствах, як і ті, що чинили німці, — але тепер про це недоречно говорити». Тепер уже точно доречно.
«Сьогодні День П! Війні кінець! Війні кінець! ВІЙНІ КІНЕЦЬ», — пише Ліндґрен 7 травня 1945 року. Пише після 6 років війни. Я читаю це в момент, коли ми наближаємося до першої річниці повномасштабного вторгнення. Цієї дуже темної зими тексти Ліндґрен стають для мене щоденником надії. Надії, що ми вистоїмо, що цінності вільного світу переможуть, що одного прекрасного дня я теж зможу написати, уже у своєму щоденнику: «Сьогодні День П! Війні кінець», — слова, про які ми всі мріємо.
Читайте також: Щоденник мовчання. Есей Вікторії Амеліної
Фото: Едвард Веліндер
