Ми часто не цінуємо те, що маємо, вважаючи, що так буде завжди. Так само помилялись, коли думали, що російсько-українська новітня війна не посунеться вглиб країни, загарбавши лише Крим і Донбас. Після 24 лютого 2022 року ми не маємо ілюзій. Тепер війна стосується кожного українця й українки, де б вони не були: в Україні чи за кордоном, на фронті чи в тилу, у волонтерстві чи на своєму робочому місці.
Ми об’єднані як нація в боротьбі проти ворога. Через вимушену міграцію мешканці східних і південних регіонів шукають прихисток на заході країни. На жаль, час від часу трапляються сутички, адже ми дуже різні — ментально насамперед, а отже, маємо знайомитись і пізнавати одне одного. Ця збірка репортажів почасти допоможе зрозуміти український схід, Луганщину, населений пункт на межі Донбасу і Слобожанщини — місто Сєверодонецьк.
Місто-привид
Майже всі репортажі цієї збірки, а їх тут загалом дев’ять, написані протягом 2020–2021 років — тобто після початку російсько-української війни й перед повномасштабним вторгненням, коли місто вибороло собі другий шанс на життя і ще не було зруйноване та окуповане вдруге. Світлана Ославська народилась і виросла в Сєверодонецьку, тож репортажі не лише об’єктивно змальовують тогочасну реальність, але й містять суб’єктивні враження авторки від рідного міста. Тепер уже міста-привида.
Читаючи ці тексти, легко забутися, що йдеться про місто, яке було, а не є. Що від зображеного міського ландшафту мало що лишилось, більшість людей виїхали, а частини населення міста вже немає серед живих… Але є пам’ять і ця книжка, яка власне цю пам’ять і береже.
«Все дуже просто: знати такі міста, як Сєверодонецьк, — це знати Україну. Не знати Сєверодонецька — не знати одного з реальних облич України. А як скаже вам будь-який фотограф: найцікавіші обличчя — ті, що недосконалі».
Чому саме така назва?
Питання до книжки виникають уже з обкладинки: чому ж саме Сєверодонецьк (друга «е»), а не Сєвєродонецьк, як вказано на мапі та офіційних документах? Справді, навколо назви міста постійно точаться суперечки. Є прихильники і Сіверськодонецька, і Північно-Донецька, і просто Сєвєра…
Проте авторка наполягає саме на такому варіанті написання — так вказано в її паспорті, так було затверджено в 1997 році, така назва була вказана в радянському довіднику населених пунктів 1987 року, поки Луганська облрада 2008 року не вирішила змінити офіційну назву міста на «Сєвєродонецьк». Позаяк офіційне перейменування зараз неможливе, кожен може називати місто як забажає.
«Наша Фукусіма»
Сєверодонецьк вважають дуже молодим містом: лише в 1950-х роках сонячний Лісхімстрой (він же Лисхімбуд — Лисичанське хімічне будівництво) дав ім’я робітничому селищу при заводі мінеральних добрив — «Азоті». Збудований у 1930-х роках, завод мав два цехи, які після війни та евакуації не повернулися з Уралу. Відбудовуванням «Азоту» займались жінки, діти та військовополонені, а ще голодні селяни, які вишикувались у черги, щоб потрапити на будівництво заводу. «Робота — хліб».
Від початку 1960-х до середини 1970-х років населення міста зростає втричі, молоді люди приїжджають селитися в нові п’ятиповерхівки, СРСР розвиває хімічне виробництво, запускає нові цехи. Працювати на «Азоті» було престижно, люди династіями жертвували своїм життям і здоров’ям на користь радянського виробництва.
«Дід працював на заводі дуже довго — він був токар-фрезерувальник, висококласний спеціаліст. Працювали бабуся, дядько, мама. Батько і зараз працює. У нашій родині рідко хто не був на “Азоті”. Для мене завод — це друга сім’я, друге життя. Я маю на увазі колектив, людей, а не сам завод», — ділиться начальник одного з виробництв Олександр.
Цікаво, яким фантастичним чином усе ж поєднувались дві полярні реальності: з одного боку, люди «як корисні маленькі гвинтики» відчували свою важливість у роботі хімічного гіганта, дякували цеховому комітету, «що допоміг розкрити себе справжню», гордилися своєю приналежністю до «Азоту» і перевиконували плани на 120 %. З іншого боку, ці ж люди прекрасно розуміли: якщо станеться вибух чи аварія, про них просто забудуть або змовчать, щоб не псувати імідж і статистику.
«У нас же план був, і треба було терміново нагорі варити. Знаю, що обрізала трубу, але далі? Чи та труба падала і мене збила? Я весь той день не пам’ятаю. Бабка, з якою лежала в палаті, казала, що лікарі говорили між собою: “Нехай вона краще помре в Луганську, ніж у нас”», — згадує зварювальниця Зінаїда.
Як воно — працювати на вибухонебезпечному підприємстві, виконувати партійні розпорядження, замовчувати проблеми, зокрема проблеми зі здоров’ям, як-от безпліддя в жінок? Про це та інше дізнаєтеся з репортажу «Наша Фукусіма».
Читайте також книжку ветерана ЦРУ Джека Девайна про російську розвідку
Місце тимчасових людей
Головний краєзнавець Сєверодонецька Сергій Каленюк родом із Радомишля, що на Житомирщині. Опинившись за розподілом 1976 року вперше на Донбасі, побувавши в Лисичанську і Рубіжному, залишився працювати провідним інженером саме тут. Сергій згадує Сєверодонецьк як квітуче місто-сад, де завжди можна було сховатися від палючого сонця в затінку дерев. Молоде, світле, оптимістичне місто молодих людей і мам із візочками — місто не лише хімзаводу, а й місто інтелігенції.
«Оаза — ще таку мав асоціацію. Пізніше стане ясно, що треба враховувати не тільки перше значення слова: зелений куточок у пустелі, — але й глибше: оаза — місце тимчасових людей».
Маючи хист дослідника, Сергій Каленюк зацікавився місцевою історією, бо в імперський шаблон «пустеля — хімзавод — місто» мало вірилося. Краєзнавець ставив незручні питання та по крихтах усюди збирав інформацію про давніше минуле регіону. І з’ясував, що цей регіон був цілком заселений уже в XVII столітті і що через цей край пролягав Кальміуський шлях, яким татари ходили з Криму на Москву. Саму цю місцевість дослідник назвав Придінцевим Порубіжжям, бо тут проходили важливі кордони, що формували особливості регіону та руйнували імперські міфи.
У 2014 році Сергій разом із дружиною залишають Сєверодонецьк через незворотні зміни в місті та повертаються до рідних країв і дітей. Інтерв’ю з відомим краєзнавцем Світлана записала 2020 року, а вже в липні минулого року Каленюк помер унаслідок автокатастрофи… Але є пам’ять, його важливі відкриття, книжки та репортаж «Оаза» у цій збірці, який змальовує Сєверодонецьк із зовсім іншого ракурсу.
«Столиця сепаратизму»
Як же так сталося, що квітуча оаза перетворилася на оселю безчинства і зла? 28 листопада 2004 року Сєверодонецьк «прославився» на всю Україну, коли приймав у Льодовому палаці сепаратистський з’їзд — зібрання прихильників Януковича та противників Помаранчевої революції. Не зупинятимуся на подробицях цієї події — багато хто знає або здогадується, який це все мало вигляд і до чого привезло. Але варто звернути увагу на важливий епізод, про який я дізналася саме із цієї книжки. Про «купку самогубців», які чинили опір.
Їх було кілька десятків, і вони розклеювали на кущах помаранчеві стрічки. Міліція відтісняла пікетувальників далі від палацу, відбирала саморобні плакати з гаслами «Сепаратизму нет. Правду народу. За единую Украину», намагаючись зупинити протест.
Олег Невениця, громадський активіст, пробував вести переговори з правоохоронцями: «Я просто хочу показати, що тут не всі за відділення. Ви ж самі усвідомлюєте, що це не природно! Ну подивіться на цих людей. Вони ж помиляються!». Усі ці подробиці того дня Світлана дізнається, переглянувши відеозаписи, які їй передав один з учасників того пікету і які ніде не були опубліковані.
Як відомо, тема сепаратизму не виникла у 2004 році — ще за 10 років до тих подій у Луганській і Донецькій областях проводили опитування про федералізацію України та статус російської мови. На жаль, 2014 року росія вже не просто спостерігала за подіями в Україні, а активно підтримувала — фінансами, людьми, зброєю. Частина людей у Сєверодонецьку так само не сиділа склавши руки, відвойовуючи собі ще кілька років умовного спокою.
А у 2022 році країна боліт вирішила розпочати повномасштабну війну, сподіваючись на міфічний успіх. Але вона прогрАє, вона вже програЄ. І хоч від Сєверодонецька вже мало що лишилося, ми віримо в Перемогу і відбудову України.
«Може статися, що читач у процесі читання забуде, що це документ міста-привида, а читатиме ці репортажі так, наче в них ідеться про місто, яке досі є. Можна читати книжку й інакше — як репортаж про далеку країну, до якої не плануєте їхати. Зрештою, я не хочу прощатися із Сєверодонецьком. Як сказав один із героїв книжки, можливо, Сєверодонецьк вийде з цієї війни оновленим».
Читайте також: 30-річна історія зливання сходу країни: огляд-конспект книжки «Як Україна втрачала Донбас»
У книжці та в цій статті використано систему Поліванова щодо подання назви японського міста Фукусіма. За новою ж практичною транскрипцією нині українською пишемо Фукушіма
