МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА

Випатране суспільство. Передмова Та-Нагасі Коутса до книжки «Нещасна земля» Тоні Джадта

Тоні Джадт «Нещасна земля», переклад: Павло Грицак, обкладинка: Оксана Васьків, видавництво «Човен», 2022

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» у грудні виходить друком книжка визначного американського історика та публічного інтелектуала Тоні Джадта «Нещасна земля».

Суспільний договір, який визначав повоєнне життя в Європі та Америці — гарантію безпеки, стабільності та справедливості — більше не гарантований, до того ж він навіть уже не є частиною колективного діалогу.

Щось глибоко не так із тим, як ми живемо сьогодні. Протягом 30 років ми були наче чесними у прагненні до матеріальних благ: насправді саме це прагнення тепер містить усе, що залишається від нашого відчуття колективної мети. Але ми забули, як це — думати про спільне благо: про його мету.

Ми нині не лише постідеологічні; ми стали постетичними. Ми забули про старі-добрі питання, які, власне, і визначали політику з часів греків: Чи це добре? Це справедливо? Чи це просто? Це правильно? Чи допоможе це створити краще суспільство? Яким має бути кращий світ?

Якщо ми хочемо замінити страх впевненістю, нам потрібна інша історія про державу та суспільство — історія, що несе моральні та політичні переконання. Розповісти таку історію — мета цієї книжки.

Тиктор медіа публікує передмову до «Нещасної землі», яку 2021 року написав відомий американський письменник і журналіст, лауреат Національної книжкової премії США Та-Нагасі Коутс.

 

Письменники можуть наробити собі клопотів, намагаючись назвати книжки, які найбільше на них вплинули. Пам’ять — річ примхлива, а якась праця може відгукуватися в мисленні читача ще довго після того, як конкретні її деталі — навіть назву — забуто. До того ж люди, які обирають своїм фахом судження про те, що і навіщо чинять інші, не завжди є надійними спостерігачами, коли настає час повернути об’єктив на себе. Стосовно мене, то можу стверджувати, що список книжок, які вплинули на мене і як на письменника, і як на людину, змінюється залежно від дня і настрою. Однак мушу визнати, що праці деяких авторів у тому списку з’являються регулярніше, ніж інших.

Ось, наприклад, Тоні Джадт. Вперше він постав мені оповитим хмарою легенд і міфів, інтелектуальним героєм, який у темні роки після 11 вересня висловлювався проти ізраїльської окупації і шматував самоназваних «яструбів»-лібералів, так легко ладних відмовитися від наших свобод і змиритися з війною. На той час я читав дуже мало Тоніних текстів, тому він мені видався кимось подібним на інтелектуального монаха, який уникав диктатів партії чи натовпу. Я завжди скептично ставився до авторів, які мають таку славу, інтелектуалів, яких хвалять за порушення заповідей «і лівих, і правих», ніби найкраща відповідь неуникненно є десь поміж ними. Може саме тому свою першу книжку Тоні Джадта я прочитав аж після його відходу. То була моя помилка. То була моя втрата.

Коли настав час, я прочитав не цей Тонін текст, а «Після війни» — його оспівану синтезу європейської історії після Другої світової. Зважаючи на мою царину досліджень — ідею раси в американському житті — це було природно. Цей шлях неуникненно вів до Європи, де й винайшли ідею раси. І саме цей шлях привів мене до Тоні Джадта. Можливо, саме вчасно. Я був автором на середині четвертого десятка життя, саме переживав період незвичної стабільності й несподіваного визнання. Стабільність — це приємно, а от визнання пасувало не завжди. Я почав зауважувати унікальні вимоги, що їх світ ставить перед «видатними» темношкірими авторами — особливо ж наполягання писати так, щоб твоє письмо обов’язково й експліцитно несло «надію». У його благонаміреному вияві витоком цього прохання є абсолютно щире натхнення, що його люди черпають із боротьби темношкірого населення Америки. Менш достойна форма цього прохання про «надію» є ніщо інше, як вимога відбілити минуле. Але з благими намірами, чи без, мені не видавалося доречним писати моральну притчу, у якій добро обов’язково переможе. Я не цілком розумію причину такого свого ставлення. Не знаю, чому мене так віднаджували цитати про те, що «моральна траєкторія Всесвіту розкривається повільно, але тяжіє до справедливості». А відтак мені трапилася «Після війни».

Вперше довелося читати настільки безжальну книжку. Тоні не розводився про благочестя — не мав ані часу, ані терпіння на згадки про «добру війну» чи «найвеличніше покоління». У книжці «Після війни» керує влада, і часто керує брутально. Тоні писав про вцілілих у Голокості євреїв, які поверталися до Польщі, щоб почути там «Навіщо ви повернулися?». Він познайомив мене з інтелектуалами на кшталт Франсуа Фюре, змушених усвідомлювати не лише злочини Сталіна, а й дискредитацію самого «великого наративу» історії. «Усі втрачені життя і ресурси, змарновані на трансформацію суспільств під керівництвом держави», писав Тоні про цей порахунок, були «тим, чим, як завжди стверджували їхні критики, вони й були: втратами, марнотратством, провалом і злочином». На початку «Після війни» Тоні цитує обнадійливі спостереження журналістки, яка пише про такі типові для повоєнної Європи етнічні чистки. Ця пані самовдоволено стверджує, що історія «стягне жахливу плату». Ні, заперечує Тоні. Історія «таку плату не стягнула». За цей злочин проти людяності не буде сплачено праведної, Богом визначеної ціни. Траєкторія історії не прямує і сама магічно не тяжіє. Її скеровують ті, хто має владу.

Не можу передати, наскільки все це мене увільняло. Тоді, коли я вперше натрапив на Тоні, то вже був переконаний, що у світі існує темрява і що темрява часто тріумфує. Тепер я був вільний це стверджувати. Можливо, дивно говорити про віднайдення інтелектуального звільнення у настільки нерадісній праці. Можу лише сказати, що для мене вона була не стільки нерадісною, скільки повчальною. Для мене вона відповідала на гризотні питання, пов’язані з тим, чому зло настільки стійке, і чому так важко побудувати той егалітарний світ, якого багато людей так прагне. «Після війни» — може, і нерадісна, але й не розпачлива. Вона безжально описує глибини, до яких можуть опускатися люди, а отже, є необхідною передумовою такої візії майбутнього, що ґрунтується не на гаслах і казках, — тобто справжньої і тривалої надії.

«Нещасна земля» — разюча спроба окреслити, на що може бути схожа така тривала надія. Книжка вперше з’явилася 2010 року (на піку президентства Обами, за п’ять днів до того, як він підписав «Реформу охорони здоров’я та захисту пацієнтів») і її темою є зростання соціал-демократії у середині XX століття, подальший її спад під кінець століття і потенційна стежка назад до неї. Джадт вважає, що соціал-демократ поділяє притаманну класичному лібералові «відданість культурній та релігійній толерантності», але додає до неї віру в «можливість та чесноту колективної дії заради колективного добра». У цій візії держава — головний механізм, і значна частина «Землі» переповідає про нападки на державу з боку консерваторів, і несміливу, неспроможну її оборону з боку лібералів, які об’єдналися із колишніми ворогами у своїй відразі до «великого уряду» і своїй глибокій вірі в мудрість ринку. За Джадтом, наслідком такої риторики й політики, що прямує за нею — приватизації і демонтування держави добробуту, — є «випатране суспільство», у якому «переплетіння соціальних взаємодій і державних благ зведено до мінімуму, а громадян із державою не пов’язує нічого, окрім влади й покори».

Саме це «випатране суспільство» і його цінності збагачення та жадоби привели нас у добу ганебної нерівності, за якої «демократична» країна на кшталт Сполучених Штатів може мати приблизно такі самі показники нерівності, що й авторитарний Китай. Тоні зауважує, що 2005 року приблизно одна п’ята національного доходу Америки припадала на один відсоток її населення. Трагічним підтвердженням Джадтової книжки є те, що на 2016 рік один відсоток населення контролював уже чверть усього прибутку і дві п’ятих усього багатства. А «випатране суспільство» не лише допустило величезні диспропорції багатства, але й пережило деградацію державних благ і послуг в ім’я ефективності. «До прикладу, приватна компанія, що надає швидке автобусне перевезення для тих, хто може за нього заплатити, і уникає віддалених сіл, де ним користуватимуться лише принагідні пенсіонери, заробить для свого власника більше грошей», — пише Джадт. «У цьому сенсі вона ефективна. Але хтось — держава або тамтешній муніципалітет — однаково мусить надавати неприбуткову, «неефективну» місцеву послугу для цих пенсіонерів».

Ці слова Тоні написав десять років тому. Те, що вони тепер актуальні більшою, а не меншою мірою, є компліментом Тоні, але не цим країнам. «Випатраність» суспільства ще ніколи не була відчутнішою. Америка — одна з найбагатших країн світу. Однак перед загрозою COVID-19 вона спромоглася на одну з найслабших у світі кампаній захисту. Не можна вважати це просто наслідком обрання Дональда Трампа. В історії того, як Америка стала епіцентром пандемії, Дональд Трамп може і фігурує, але фактично ця історія почалася десять років тому, коли одна з партій своєю місією оголосила знищення уряду, а друга — вирішила надати цьому зусиллю легітимності. Кожен політик-демократ, який прагнув зміцнити свою владу, повторюючи за консерваторами скарги на «великий уряд», посилював враження, що ключем до процвітання Америки є демонтування і приватизація якомога більшої частки держави. Це був головний крок. Щоб Трамп знехтував урядовий нагляд, позвільняв представників контролювальних органів, сформував кабінет з особистих підлабузників і загалом ставився до своєї посади з неповагою, спочатку мусило існувати переконання, що ненасильницькі елементи держави не заслуговують на захист. Тому їх і не захищали. Навіть сьогодні, після смерті (на час написання цього тексту) сотень тисяч американців, не змовкають обґрунтування прибуткових мотивів і заклики не дозволити зусиллям у сфері громадського здоров’я перешкодити економіці. Лад задає ефективність.

Та не всім. Якщо є підстави для надії, то вони у сфері, що її, за всієї завбачливості, «Нещасна земля» не вгадала — у русі за расову справедливість. Справді, у книжці Тоні занепад впевненого захисту громадського ставить на карб саме таким рухам, що вдалися б до гасла «Життя темношкірих — важливі». «Так політика 1960-х деволюціонувала в нагромадження індивідуальних претензій до суспільства та держави. Публічний дискурс колонізувала «ідентичність»: приватна ідентичність, сексуальна ідентичність, культурна ідентичність», — писав Тоні. «Протести щодо В’єтнаму й расові бунти 1960-х були… відірвані від будь-якого почуття колективної мети, їх усвідомлювали як продовження індивідуального самовияву і гніву».

Цей аналіз припускає, що публічний дискурс як такий колись таки існував. Фактично, програми Нового курсу, що їх Тоні ставить у приклад, були можливі лише через расистський авторитаризм американського Півдня. Навіть у містах Півночі білі натовпи й білі політики робили все, що могли, аби вилучити темношкірих із гадано «державних» програм. Легше було б списати цей недогляд на те, що Тоні — європеєць, а отже, не усвідомлює ідеології вищості білих в американській історії. Утім сьогодні, коли президент Сполучених Штатів настільки відверто фліртує з найтемнішими чинниками американського життя, цього недостатньо. Якщо в цій книжці й у «Після війни» є серйозний недолік — то це вкрай незначна увага, що її Тоні надає ролі колоніалізму в багатстві Європи, а отже, і в посталій згодом державі добробуту.

Джадт не був цілком несвідомий того, як упередження і викривлення завадили побудові справді всеохопної публічної сфери: «Суспільство, у якому поширена довіра, найімовірніше, буде доволі компактним і доволі однорідним», — каже він нам, покликаючись на держави Північної Європи. Через декілька сторінок він зазначає: «Якщо не надто добирати слів, то нідерландці й англійці не горять бажанням ділитися своїми державами добробуту з колишніми колоніальними підданцями з Індонезії, Сурінаму, Пакистану чи Уганди; тимчасом данці, як і австрійці, обурюються тим, що «платять за» біженців-мусульман, які… наплинули до їхніх країн». Але ці спостереження не відображено в контексті певної історії, до того ж Тоні не пробивається від питання ресентименту до нищення «темніших народів світу» (за фразою Вільяма Едварда Берґгардта Дюбойса).

Ігнорувати цю прогалину в Джадтовій книжці було б помилкою. Але такою самою помилкою було б на цій підставі відкинути всю книжку. У найкращому сенсі поняття інтелектуальний родовід і означає, що нащадки поліпшують роботу своїх предків. До моїх предків я зараховую і Тоні. Він звільнив мене від святенництва й вигукування гасел, посилив думку (яка вже зароджувалася в мені), що письменник — не церковник. Окрім того, у наші дні, коли виконавча влада прагне схилити державу до спекуляції, Тоні нагадує нам про потребу відмовитися і від нав’язування, і від уявлення, що все цінне можна порахувати доходами й витратами.

Я пишу ці рядки за два місяці до національних виборів. І хоча, якщо станеться найгірше, нам буде над чим замислитися, вважаю, що є сенс подумати і про нашу реакцію на найкращі результати. У найгіршій ситуації ми, ймовірно, побачимо продовження прямого наступу на державу і громадську сферу, що його спостерігаємо впродовж останніх чотирьох років. Однак навіть якщо все складеться якнайкраще, то матимемо президента, який не відзначався рішучою підтримкою розбудови егалітарної громадської сфери. За такого сценарію можна очікувати на нове зміцнення «яструбів»-дефіцитників, а також тих, які серйозно стверджують, що уряд і бізнес повинні бути одним цілим. Як на мене, боротися доведеться так чи так, а Тонін доробок у цій боротьбі дуже нам знадобиться. Зокрема й ця книжка буде потрібна.

 


 

Тоні Джадт (1948–2010) — британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії.

Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором.

Автор багатьох досліджень з історії Європи XX століття, зокрема історії Франції.

Українською мовою опубліковано декілька книг Тоні Джадта, зокрема «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тімоті Снайдером), «Коли змінюються факти. Есеї, 1995–2010», «Шале пам’яті», «Після війни. Історія Європи від 1945 року».

 

Читайте також Нью-Йорк, Нью-Йорк. Есей із книжки «Шале пам’яті» Тоні Джадта
Спільнота, що читає попри все: досвід книжкових клубів у часи повномасштабної війни
Facebook
Telegram
Twitter