Нагадаємо, що ми оголосили жовтень Місяцем українського модернізму й запрошуємо разом відкривати для себе, читати й обговорювати тексти вітчизняних модерністів. А також пропонуємо всім охочим взяти участь у книжковому челенджі та прочитати цього місяця п’ять книжок. Умови та шаблони зображень для поширення в соцмережах шукайте тут, підказку до пункту №1, тут — до № 2, до № 4 — тут, а до № 5 — тут.
Інтелектуальна проза
В. Домонтович «Спрага музики», «Комора», 2017, 448 сторінок
Богослов, археолог і шпигун Віктор Петров помер 1969 року; вишуканий письменник-модерніст В. Домонтович — його літературне альтер-его — замовк 1949-го. У цьому пухкенькому томі зібрані тексти різних років: від першого оповідання «Розмови Екегартові з Карлом Гоцці» до мемуарних нотаток, які побачили світ 1947 року під назвою «Болотяна лукроза».
В. Домонтович був майстром уявних експериментів на людях і не вагався ставити досліди не тільки над вигаданими персонажами, а й над історичними постатями, тож у цій книжці є чимало знайомих імен: від апостола Петра до Райнера Марії Рільке, від Сави Чалого до Вінсента ван Гога. Ближчих знайомих і локальних пейзажів теж не бракує, адже «Болотяна лукроза» — це спогади про київських неокласиків, а заразом — про червоний корпус університету імені Тараса Шевченка.
Жанрова проза
«Постріл на сходах. Детектив 20-х років», за редакцією Ярини Цимбал, «Темпора», 2016, 528 сторінок
Радянська література мала проблему з детективами (і не тільки з ними, але це вже тема для іншої розмови): хорошому детективному сюжету потрібне розмаїття мотивів і підозрюваних, тож коли з порога зрозуміло, що мотивом буде класова боротьба, а лиходієм — класовий ворог, читачам із читачками лишається хіба здогадуватися, під кого цей ворог замаскувався; варіантів зазвичай небагато. Утім, деякі відчайдухи все-таки намагались у 1920-х роках працювати з жанром, розуміючи, що культура потребує популярних текстів.
Книжка розпочинається з оповідань Дмитра Бузька і Ґео Шкурупія, по одному на кожного, але справді розганяється з Юрієм Смоличем, який своє «Господарство доктора Гальванеску», щоправда, сам детективом не вважав, проте інтригу тримати вмів. Найближче до класичних взірців підходить Юрій Шовкопляс: головний герой його збірки оповідань «Проникливість лікаря Піддубного» мав би про що потеревенити з Шерлоком Голмсом — і щодо детективних методів, і щодо темних куточків людської (навіть пролетарської!) свідомості. Не дивно, що радянські критики його не оцінили.
Поезія
Оксана Лятуринська «Княжа емаль», «Пробоєм», 1941, 64 сторінки
У 1920-х юна Оксана Лятуринська мусила емігрувати з доволі несподіваної причини — не через політичні переслідування, а через патріархальні: батько намагався силоміць видати її заміж, тож дівчині довелося тікати світ за очі. Опинившись у Празі, вона зав’язала контакти не тільки з тамтешньою українською спільнотою, а й із чеськими мистецькими колами, і здобула визнання як скульпторка і письменниця.
У «Княжій емалі» — другій збірці віршів Оксани Лятуринської, зосередженій, як підказує назва, передовсім на давньоруській історії — помітне світовідчуття людини, яка працює не тільки зі словом, а й з об’єктами. Ці поезії дуже чуттєві, закорінені в тактильних досвідах, повні дотиків, звуків і запахів: вогкої пошерхлості каміння, металевого присмаку крові, жару від вогнища, брязкоту зброї та прикрас, сонячних променів на змерзлій шкірі. Аж здається, що такі вірші (звісно, з поправкою на сучасні лексику й форму) міг би писати хтось із тієї епохи.
Безумовна класика
Ольга Кобилянська, «В неділю рано зілля копала», «Навчальна книга — Богдан», 272 сторінки
Гриць не може визначитися, яку з дівчат, чорняву чи біляву, любить більше, і ця нерішучість препогано закінчується: у пісні Марусі Чурай — для нього самого; у повісті Ольги Кобилянської — для цілої спільноти. Звісно, «В неділю рано» — це намальована на етнографічному тлі історія кохання, та ще й дуже соковита, із любовним трикутником, шаленими пристрастями й душевними муками; але це також дослідження того, як наші вибори розходяться колами по воді, наздоганяючи навіть тих, хто до них не причетний.
У цьому пункті, втім, можна згадати кожен популярний модерністський текст, назва якого асоціюється з природою, весною, землею: «Лісова пісня» Лесі Українки, «Зачарована Десна» Олександра Довженка, «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського — усі вони колись виходили в зелених обкладинках.
Екзотичні оповідання
Наталена Королева «Вітраж», «Фоліо», 2020, 250 сторінок
Польська графиня, іспанська аристократка, українська письменниця, вихованка католицького монастиря, єгиптологиня й перекладачка Наталена Королева обурювалася в автобіографії: «Мені все закидали, що я беру “далекі українцям теми” і “з чужого життя”. А я ж з фаху, як я писала вам — археолог!»
Збірка «Вітраж», у якій знайшлося місце й історіям із католицької Південної Європи, і східним казкам, й археологічним нотаткам, показує, як нам усім пощастило, що авторка не покинула «тем із чужого життя». Наталена Королева добре знає те, про що пише, і не потребує екзальтованих абстракцій для прикриття сюжетних дірок, тому її персонажі повнокровні, а тексти весь час перевершують очікування скептичних до екзотики читачів. Скажімо, в оповіданні про молоду черницю із сугестивною назвою «Гріх» немає ні слова про заборонене кохання, а історія сарацинської бранки обходиться без мелодрами.
Несподіваний контраст
Улас Самчук «Марія», «Фоліо», 2021, 160 сторінок
Ніжні обкладинки, якими «Фоліо» споряджає шкільну класику, іноді спантеличують, і на того, хто не знає, що роман «Марія» — це по гарячих слідах, уже 1933 року написана хроніка Голодомору, може чекати прикра несподіванка.
Зате ви тепер знаєте.
Улас Самчук розповідає історію однієї селянки: народження в убогій сім’ї, закоханість, заміжжя, діти, побутові кризи, після яких доводиться з попелу відбудовувати життя, і кризи історичні, які не залишають від життя навіть попелу. Зараз ми добре відчуваємо, як це — жити в час, про який потім писатимуть у підручниках; на долю Марії такий час випадав тричі, і жодного разу він не був до неї милосердний.
Може, у цьому й полягав задум «Фоліо»: книжка страшна, та принаймні обкладинка лагідна до очей.
Етнографічний епос
Петро Шекерик-Доників, «Дідо Иванчік», «Дискурсус», 2020, 832 сторінки
Як відповідальна людина, якій не хотілося понаписувати дурниць, Михайло Коцюбинський для роботи над «Тінями забутих предків» заручився допомогою консультанта з гуцульських вірувань, лексики й побуту. Консультантом тим був Петро Шекерик-Доників — теж письменник, за життя відомий передовсім оповіданнями про опришків. Його найважливіший текст, написаний гуцульським діалектом роман «Дідо Иванчік», понад пів століття був захований і в повному обсязі прийшов до читачів зовсім щойно, 2020 року. У певному сенсі це «Тіні» на максималках — глибоке занурення в традицію та міфологію, із яких досі ми мали тільки уламки.
Електронну версію, у якій поруч із перекладом Івана Андрусяка подано гуцульський оригінал, можна безплатно завантажити на сайті видавництва; у папері існує тільки перекладний текст (у ньому лише 576 сторінок, однак і цього достатньо для приємно товстенької книжки).
Читайте також огляд «Історії філософії по-гуцульськи» Юзефа Тішнера
Гуморески
Майк Йогансен «Луб’яне решето», «Плужанин», 1929, 32 сторінки
Якщо ви раніше читали Майка Йогансена, то й не сумніваєтеся, що в нього є почуття гумору. Якщо ж ні, то «Луб’яне решето» може стати вдалим першим знайомством.
Книжка малесенька, та в ній, окрім передмови про природу гумору, вмістилися чотири тексти: страшний футуристичний сон римського патриція; урбаністично-мисливська медитація про оманливість людських чуттів (особливо під впливом алкоголю); замальовка із засідання педагогічного колективу, досі здатна викликати нервовий сміх у всіх, хто пов’язаний з освітнім процесом; і трактат про зубну щітку та її вплив на різні сфери цивілізації, особливо літературну.
Експериментальна проза
Ґео Шкурупій «Жанна Батальйонерка», «Темпора», 2018, 504 сторінки
«Жанна Батальйонерка» від «Темпори» — це не один роман, а ціла збірка прози Ґео Шкурупія, майстра футуризму, учасника цілої купи прогресивних літературних угруповань і дописувача (а часом і редактора) численних журналів. Його найрадикальніші футуристичні експерименти відбувалися в поезії, але з прозових текстів теж можна зрозуміти, що писала їх людина, яку не влаштовували старі форми і змісти.
У збірці, окрім титульної антивоєнної «Жанни Батальйонерки», розрізнених оповідань і художнього циклу, написаного після подорожі в Монголію, міститься незавершена «Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка» — хтось із футуристів палив «Кобзаря», а хтось його переосмислював, і складно сказати, який із цих підходів був скандальнішим.
Критичний виклик
«Антологія української літературно-критичної думки першої половини XX століття» — упорядкування Віри Агеєвої, «Смолоскип», 2016, 904 сторінки
Півторакілограмова антологія модерністської критики — це, звісно, не книжка для швидкісного читання. Та вона безумовно заслуговує місця на поличці, навіть якщо вас мало цікавлять письменницькі баталії XX століття (утім, баталії траплялися захопливі, і повний пасивної агресії та неприхованих шпильок нарис Миколи Сріблянського про футуризм приносить море читацької втіхи; нині такого мало роблять).
Віра Агеєва добрала тексти, які не просто описують літературну ситуацію, а схоплюють інтелектуальну динаміку доби, — чи це датований 1903 роком оптимістичний лист про те, що «останніми часами літературний рух на Вкраїні стає помітно жвавішим», то й ви, мовляв, приєднуйтеся, чи висловлений 1926-го заклик покінчити з «думкою будувати в Україні російську культуру». Хороша критика, як і хороша література загалом, говорить не тільки про те, що в ній безпосередньо написано, і смолоскипівська антологія може підказати відповіді на чимало сучасних культурних питань.
