Війна. Оповідання Софії Туранської

22:00. Потяг «Київ — Солотвино» зупиняється в Бердичеві, хоча вже дві години як мав бути в Шепетівці. Навколо гамір та обурення.

22:15. Усі питання зникають, щойно кондукторка каже, що на Житомирщині впало дві ворожі ракети. Виявляється, машиніст навмисно їхав повільніше, аби захистити нас, пасажирів.

Я визираю у вікно й бачу дуже багато світлих цяточок у повітрі. Скаржуся п’ятирічній Емілії — моїй новій подружці, — що люди не повимикали світло в багатоповерхівці. Емілія зауважує, що я дурна, бо то не лампочки, а зорі на небі.

Ой.

Справді зорі!

22:30. Я дозволяю Емілічці розфарбувати мою долоню як їй захочеться. Мала малює чорну веселку й сердечко на ніжках. Коли на руках не лишається місця — даю їй кілька сторінок свого блокнота. «Кілька» передбачало 2‒3. Дівчинка взяла майже всі 🙂

22:50. Емілія доводить мені, що її ім’я — погане, що краще б її звали Машею. У садочку Емілії кажуть, що її ім’я ненормальне та дивне. А от Маша чи Даша звучать ліпше. Я ж кажу, що мені навпаки дуже подобається її ім’я. Вона не вірить 🙁

23:00. Вмикаю навушники через блютуз, нашвидкоруч роблю плейлист із української музики та віддаю телефон Емілічці, аби та пограла в «Майнкрафт» і Subway Surfers.

У мене ледь не починається істерика — геніально було увімкнути найсумніші пісні в телефоні, аби ще й переосмислювати значення кожного рядка. 

00:10. Емі засинає в мене на колінах, а я панічно намагаюся зловити мережу, бо вже 6 годин (!) не читала новини.

00:30. Засинаю і я.

03:40. Прокидаюся від будильника, буджу Емілію.

4:20. Приїжджаємо до Львова. Малу забирають родичі, на прощання Емілія дарує мені упаковку цукерок, бо їй для мене «нічого не шкода, ми ж тепер подружки» 🥺

Після доби у Львові та двох тижнів у Польщі, я знову в потязі. Зараз — «Катовіце — Відень», далі — «Відень — Мюнхен». Потім? Не знаю…

Сподіваюся, що якнайшвидше до Києва. До рідних, до школи, до каштанів.

Додому.