«Історія філософії по-гуцульськи» Юзефа Тішнера в майстерному перекладі Олеся Герасима — це щось! Складно точніше сформулювати перше враження.
Якщо ви розумієте усну гуцульську говірку через раз чи навіть через два, не поспішайте відмовлятися від читання цієї книжки. Вона зрозуміліша, ніж може здатися на перший погляд.
До читання «Історії філософії по-гуцульськи» можна підготуватися, студіюючи апорії Зенона, принципи маєвтики Сократа, звертаючись до роздумів Діогена і діалогів Платона… А можна просто насолодитися філософією з гір, яка водночас і літає у хмарах, і міцно стоїть ногами на землі.
Також важливо, що в тексті використаний більш питомий для української мови правопис грецьких власних назв.
Переклад? Радше переспів
Польський філософ і священник узяв і написав книжку про гуцулів? Трохи дивно, чи не так. Насправді не дивно, бо він її не писав. Книжка, яка стала першоджерелом для цього перекладу, називалася «Історія філософії по-ґуральськи» і розповідала про колоритних мешканців польського Підгалля — гірського краю, відомого містечком Закопане та озером Морське Око… Чи стала б така книжка популярною в Україні? Важко прогнозувати, але чи в кожного з нас виникає якийсь образ при згадці про ґуральську культуру… А щодо гуцульської? О, так!
«Розум то є ґрунт. Ґрунт тра зорати, зашкородити, гноєм удобрити — аж витак родит. Кілько тра си наробити, аби ґрунт пид урожай пидріхтувати. Люде ходєт коло ґрунтів, а коло розуму мало хто ходит. Айбо ни тра, прецінь, багато. Тра лиш так си погадати: “Є такі, шо кємуют май ліпше, йик я”. Єк си то вже вкємуєш, то визирай такого, здибайси з ним, багато ни говори, найко вин говорит. А ти слухай. Навіть ни закмітиш, йик и ти меш єсність мати в голові».
Зрештою, чи можна передати колоритну говірку літературною мовою? Не варто. Говірку перекладають говіркою, а один гірський народ стає іншим, адже головне тут наблизити і приземлити давньогрецьких філософів, зробити їхні погляди нашими. Ідею щодо адаптації, а не просто перекладу, підтримали правовласники, а в Олеся Герасима вийшло майстерно її втілити. Тож тепер можемо насолоджуватися прекрасним текстом з автентичними фотографіями, серед яких й ікона стилю Чукутиха. Ці тексти зовсім не такі, які зазвичай розміщують у підручниках з історії філософії, та дають аж ніяк не менше розуміння людської душі та природи, у якій вона розвивається. І головне: звідки ж узявся наш світ…
Тож звідки взявся наш світ?
Одне з вічних питань, якому ще ніхто не дав достеменної відповіді (хоча астрофізики впевнені, що знайшли істину), навіть наші грецькі, перепрошую, гуцульські філософи, мали кільканадцять варіантів. Анаксімандрос або ж Йвась Пластунєк із Ясінє відстоював ідею, що на початку не було нічого:
«Сам себе питавси: шо було на почєтку? И найшов! На почєтку була пустка. Йикбес сидів на Довгім Ґруни, то бес так само говорив. Ни знаю, ци знаєте, шо то є “пустка”? Пустка — то йикби напівнічьо. То си кєгне и кєгне, и ни кінчєїтси. Єк ті царинки помежи Лазішшінов и Квасами. Пробуй хапнути косу тай косити. Йдеш ручка за ручков, а ни менчєїтси. Борше вмреш, йик докосиш до послідку».
Знайомі погляди? Йдемо далі! Його колега з Веснарьки мав дещо іншу думку, яка теж заслуговує на неабияку увагу.
«Лесьо, гейби Анаксіменес, виснував так: “На почєтку був дух. З духу беретси вдих, видих, виддих. Йик дих си збере вкупу, то родитси душя. Душя держит чьоловіка вкупі. Бо йикби ни держєла, то бесте си розлетіли на амен”».
Та й ця думка не стала фінальною, адже гуцульські філософи прийшли в цей світ не для того, щоб шукати простих відповідей, а тільки істину, тож наш шлях пізнання триває.
«Тоті, шо їх з-грецка кликали “леятами”, по-правді називалиси “буковинцями”, а називалиси так тимунь, шо мудрували на Буковині. Була там йикби ціла школа. А май знатнішший помежи ними був йикби Парменідес, а по-гуцульски то є Лукєн Кобилиця з Красного Долу. А той ни тилько шпекулював, а й дедуковав. Ни раз йиму траф’єлоси, шо хтос го питає: “шо то було на почєтку?” Тогди вин видказував: “Ти ни питайси, шо було на почєтку, питайси, шо є”».
Теорія про чотири стихії теж була вигадана гуцулами. Зокрема, її творець Микольцьо Дзурак як ніхто інший розумів, чому світ існує саме в такому вигляді.
«Доперва наш гуцульский Емпедоклєс, Микольцьо Дзурак, усіх просьвітив. Вин правив, шо на почєтку було ни одно, а штири. А то такі: вода, повітрєний дух, вогень и земня. То всьо разом мішєїтси, йик капуста в бочьці. И доперва з того постаєт сьвіт».
Це питання ніби з’ясували, хоча у книжці воно висвітлене набагато глибше (наполегливо радимо ознайомитися з ним самостійно), час переходити до місця людини в цьому світі.
Читайте також, які книжки українські видавництва анонсували в липні, серпні та вересні
Ти знаєш, що ти людина
Елліністична культура завжди була людиноцентричною, а як щодо гуцульської? Вона — навіть більше, бо людина тут не просто мірило всіх речей, вона височіє над ним незгірш Карпатських вершин. Її душа ширяє у високості. Бо де ще є шукати людину вільного духу, як не на Гуцульщині?
«Свобода — то є шонайвишший скарб и лиш в свобидній держяві годитси жити чьоловікови, бо чьоловік у натурі своїй маєт свободу».
Однак людина — не якийсь там простий соціальний конструкт. У ній завжди борються чесноти і недоліки, і ця заруба суперечностей, мовби вічний двигун, не спиниться ніколи.
«“Дієлєктику” мож видіти голим воком, коли Йвась, Лесь тай Гарасим трохє си пидпили. Коли Йвась трохє си віп’єт, то горівка тручєєт го вдолину. Коли Лесь си віп’єт, то горівка кєгне го вбік. А Гарасима, прото, горівка цурікаєт назад. Єк здиб’ютси всі п’єні, то имутси оден за одного и держєтси купи. Так си йдут. И коли кождий осібно ни годен на ногах си вдержєти, то вкупі си держєт. Йдут співаючі – самим собі навкіркі. И то си називаєт “єдністю в суперечьности”. Онуфрій Манчук з Пидкринти такіж то виснував йико той Гераклітос».
Складна людська душа — досліджувати і досліджувати. Навіть зараз, через стільки років після цих видатних мислителів, ми дізнаємося щось нове. Однак дещо лишається вічним, не втрачаючи актуальності навіть через тисячоліття…
«Вже знаєте, шо чьоловік є душьов. Віховуєш чьоловіка тогди, коли дбаєш про душю — свою айбо чюжу. А в души цнота сидит. Сидит, але спит. Ни знаєш, чьоловіче, шо ї маєш. Сидит там справедливість и ти такіж про неї ніц ни знаєш».
Та як діяти так, щоб і не забагато, й не замало, а якраз? Адже правило золотої середини вигадали теж гуцульські філософи (внесок у це питання Горація, вочевидь, переоцінений)!
«У всему, браччіку, достеменної міри шукай. Аби ни було ні забогато, ні замало, лиш в сам раз. Йик рубаєш дерево, в корінь сокиров цільси. Трафиш в корінь — пеньок пустит. Промахнешси, ци то вправо, ци то вліво — дерево запретси и ни пустит. Маєш дві крайні межі: чьоловіка перепуженого тай чьоловіка зуфалного. Єден дурний и другий дурний. Єден си боїт миши, а другий притворєєтси, шо нічьо си ни боїт, заходитси, йик та вош на гребени. Єк тогди розпизнати помижи ними сміливість, аби ни фалчєва? Посередині! У золотій середині! И в тім є розумне живобутє, аби си ни дати крайностям, лиш в золоту середину втрафити».
Суспільство і держава
Певна річ, гуцульські філософи, як і їхні грецькі предтечі, добре розуміються на демократії, на тому, якою має бути держава, щоб її громадяни були щасливими. Які ж її основні принципи, розкаже гуцульський Платон Петро Шекерєк-Доників.
«Держява вид “держєти, панувати” походит. И вна є там, де справидливість панує. Д’чьому порівнєємо держяву? Слухайте и добре вкємуйте: держяву порівнєємо д’чьоловікови. Бо ти, Міха’, и ти, Ива’, и ти, Федю, — ти єси малий чьоловік, а держява то вже є великий чьоловік. Єк у чьоловікови є влада, так и в держяві. Чьоловік мусит мати розум, шоби відати, де є правда. Чьоловік мусит мати лютість, аби умів си узлостити, йик коли на него хто нападе и йиму тра си боронити. И чьоловік мусит мати охіть д’роботі, шоби мати шо їсти. И такіто є три влади чьоловіка: влада розуму, влада во́йни, охіть до роботи. Тай подибно держява. В держяві мусєт бути такі, шо розумом див’ютси в то, йик то маєт бути. И мусє бути такі, шо сокотє и боронє людий, йик колис хтос на них нападе. И мусєт бути такі, шо гаруют, шоби вни и цала решта могли жити. Чьоловік то є мала держява, а держява то є великий чьоловік».
А що про це говорив гуцульський Сократ Микитейчук Иван? Його думка не менш цінна й актуальна. Ніби про теперішні часи казав!
«А мині си здає, шо чьоловік гирший ни маєт права пошкодити ліпшому. Нічьо ни скажу, может го забити. Может го вигнати з міста. Может скликати димокрацію тай уфалити уклєтє. Тилько шо я ни уважєю то всьо злом. Май биршим злом є допікати чьоловікови, наюдити чьоловіка, збиткуватиси, очьорнювати. То вам повім: до доброго чьоловіка ни озметси жядне зло, ані за житя, ані по смерти. Ей, люде, люде: дєкуючі таким, йик політики, лиш здаєтси вам, шо ви є шєсливі, а дєкуючі такому йик я, ви шєсливі направду».
«Історія філософії по-гуцульськи» охоплює всі гострі теми, які тільки може вигадати вільна душа, тож у ній ви знайдете і про цінності, і про стосунки між людьми. Сучасний текст, хай і одягнений у говірку, якою говорить не так багато людей, хочеться перечитати одразу після прочитання, а потім повертатися до нього знову і знову. Він і медитативний, і веселий, описує ситуації, які бачив чи не кожен із нас.
Гуцульську філософію, можливо, не вивчатимуть у всьому світі, хтозна, хтозна… Для нас вона близька та свіжа, мов гірське повітря, тепла і трішки екзотична, мов карпатський чай, життєствердна, немов тверда віра у щасливу долю вільного народу. Саме така, як треба, бо її ні не забагато, ні не замало, а якраз.
