Я сиджу в кімнаті з відчиненим вікном, із якого в неї залітає вітерець. На вулиці дощ. Я його не чую, бо в моїх навушниках літають валькірії — слухаю Вагнера. Колись його слухав і Гітлер. Скільки б лекцій я про нього не послухала, я все одно не зрозумію, як так сталося.
Пахне піцою. Я залишила два шматки — вони в мене просто не влізли. Як добре, що не треба ні з ким ділитися. Як кайфово бути самій і не відчувати за це провини.
Щось холодно стало. Зачиню вікно і натягну шкарпетки, бо я тільки-но одужала.
Біля стільця, на якому сиджу, стоїть укулеле. Здається, ніби я грала на ньому минулої вічності. А насправді — із часів вступу до коледжа та до початку повномасштабної війни. А колись я грала чи не щодня. Можу й Чайковського, хоча зараз це не привід для гордощів.
Позавчора я сиділа в кондитерській-аптеці Іонових «Під золотою зіркою». Я –– у чорній сукні на червоному оксамитовому дивані серед вищого товариства у Львові, одна, сьорбаю шоколад. Солодке життя. Я відчуваю себе дівчиною з товстим гаманцем, яка стримує сміх і ніколи не замурзується, коли їсть, бо вона не їсть бутери. Відчуваю себе нею, не собою.
А я ж дівчина з міста Золоте Луганської області. Я б занурилась у цей шоколад і засміялась на весь заклад, лякаючи цих манірних львівських аристократів. Але ні. Я сором’язливо підтираю губи серветкою, бо не дай Боже мене хтось побачить брудною.
Спочатку «вставляло». Спочатку і валькірії «вставляли». Тепер ні. Вже нудно від цього шоколаду. Але я ж заплатила за нього 75 грн. Я маю допити, я доп’ю. І цю піцу я теж доїм. Як би я не мімікрувала під атмосферу закладу, на заставці в телефоні в мене — мемний кіт.
У Львові так багато храмів, що де б ти не грішив, ти грішиш під храмом. У неділю зранку мені було чутно церковні пісні. Вже мовчу, що я кожну годину чую дзвін. Бам, бам — і Помпеї в руїнах.
Я не релігійна, але атеїсткою себе не назву. Коли я заходжу в храм і бачу цих свято віруючих людей, мені здається, що зі мною щось не так. Життя таке прісне, коли не віриш, не любиш, не кохаєш, не відчуваєш. Життя таке прісне, коли нічого не відчуваю. Коли навіть страх не всередині душі, а ось тут, у голові.
Я дуже черства людина. Можеш плакати переді мною, я тебе зрозумію, але не відчую. Окрім мозку, у мене нічого не працює. Я зробила це свідомо, навмисно все відключила. Щоб більше ніякого болю.
Але я вмію плакати. І я плачу. Я хочу побачити море. От щойно розплакалась, так сильно я хочу побачити океан. Річку, озеро, калюжу — будь ласка, хоч щось. У Львові є лише річка, якої немає. Мені недостатньо дощу. Я відчуваю, коли нема і не відчуваю, коли є. Все моє життя — це погоня, пошуки, полювання за тими речами, які змушують відчувати. А ці речі одноразові, зазвичай, миттєві. Я хочу відчувати, але боюся відкрити душу і серце, бо вони вмить почнуть відчувати погане.
Я роблю фокус на їжі, бо їжа дає відчути. Нехай не душею, але й хоча б не мозком. Зазвичай я їм лише тому, що треба, а не тому, що мені смачно чи я голодна. Можу не їсти добу. Я навіть сплю лише тому, що треба, а не тому, що хочу спати. Я могла б не спати добу, але голова буде дуже боліти. Вона навантаження не витримує.
«Відчуваю» — це краще, що я можу сказати в оцінку мистецтва. Я поки лиш бачу, думаю, ходжу, конструюю, але не відчуваю.
Я так рідко відчуваю себе живою.
Я так рідко відчуваю себе.
Переважно тоді, коли мені загрожує смерть.
Смерть. Чим ближче вона, тим сильніше я відчуваю. Але жити під дулом пістолета я б не змогла. Навіть під звуки обстрілів, що лунали за кілька кілометрів, не могла. А, може, й могла, та навряд чи про це вже дізнаюсь.
Днями я була в парку «Знесіння». У брудних кросівках і м’ятому костюмі мені зручніше. Я пішла під вечір, навмисно, щоб заблукати, бо це парк-ліс. Я хотіла відчути.
Блукала чагарями й натрапила на хрести. Мене щось кусало за ноги, я скакала по коліях, обходила дивних чоловіків, ледь не полетіла в яругу і врешті дійшла до статуї Діви Марії з квітами біля ніг. Цих ідентичних статуй у Львові так багато, що одна стоїть навіть у моєму коледжі.
Я вийшла до цивілізації й побачила криничку. Я набрала б води, але моя пляшка не була порожня. Тай я побоялась отруїтися.
Я тільки вчусь мандрувати.
Потім я довго йшла серед дач. Деякі люди хоронять близьких біля себе, але за парканом. Я бачила могили.
Сонце вже заходило, я йшла вгору і раділа, що лишилось недалеко. Я побачила храм і рожевий захід. Я відчула.
Усю дорогу далі я йшла і пританцьовувала, бо вже котрий раз обвела смерть навколо пальця. Мене переповнюють ендорфіни і водночас страх, бо в цілковитій темряві з одним лише ліхтарем продиралась крізь невеликі хащі.
А ще я заходила на цвинтар, цілодобовий. Шкода, комендантська піджимала, тож я насолодитись моментом не встигла. Вічно щось квапить.
Оце було паломництво, оце я розумію — жити.
От дідько, вже пізній час, а я англійську не вчила. Про німецьку мовчу. Вагнер, потім і з тобою зустрінемося.
Чи знадобиться мені німецька, якщо я не мандруватиму? А я мандруватиму? Де мої Мекка та Рим? Де мені знайти Вергілія? Де мені взяти океан? Ну де мені ще шукати?!
Чи зможу я завтра обвести смерть навколо пальця?
Літературне редагування: Ната Коваль
Читайте також оповідання Владислава Івченка «Щасливець» та Юрчик
і поезію Олесі Ісак «Пам’ятник Джо Дассену»
Jack Grapes’ Method Writing — практичний курс, що вчить писати у власному унікальному стилі, створювати потужні правдоподібні тексти та працювати з тональною динамікою.
Джек Ґрейпс викладає в Голівуді 50 років. Спочатку це був суто професійний курс для письменників, сценаристів, акторів та піарників у Лос-Анджелесі. Але згодом його почали вивчати люди різних професій. Програма «Методу» містить 9 рівнів, і вже на першому рівні студенти опановують базові концепти, які роблять текст сильнішим.
Наталі Скорикова, викладачка «Письменницького Методу» в Україні, адаптувала програму курсу для українців і має на меті не лише вчити працювати з текстами, а й популяризувати сучасну українську літературу.
