Третій роман ірландської письменниці отримав найбільш схвальні відгуки критиків і зараз його вважають найкращим у кар’єрі письменниці. Що ж, маємо надію, що писатиме вона ще і ще, бо її історії — чудовий спосіб медитації та допомагають розібратись у власних емоціях.
Історії нормальних людей
«Люди, які стали відомими, маючи такий намір, — я маю на увазі тих, хто, скуштувавши слави, захотів іще, — на моє щире переконання, дуже нездорові психологічно. Те, що в нашій культурі такі люди повсюдно, наче вони не просто нормальні, а привабливі й варті заздрості й наслідування — ознака нашої огидної хвороби суспільства. Щось із ними не так, і коли ми чинимо за їхнім прикладом, то з нами теж щось робиться не те».
Книжки Саллі Руні легко розпізнати, навіть не глянувши на обкладинку, адже вони мають особливу структуру. Ви не побачите традиційної прямої мови, діалоги ховаються серед величезних абзаців. Спочатку це може дратувати, та вже за кілька сторінок оповідь огортає читача цією щільною структурою.
Авторка не намагається виписувати героїв, вип’ячуючи якісь риси характерів, ліплячи типажі, в неї вони нормальні люди — трохи того, трохи іншого й помножено на певні внутрішні суперечності. Її персонажі близькі читачам, про кожного можна сказати: «О, я знаю таких». Таких ми бачимо і в «Нормальних людях», і в «Розмовах з друзями», і, зрештою, у «Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?», ймовірно, й у наступних книжках, бо навіщо відмовлятися від прийому, який зробив авторку відомою та приніс читацьку любов.
«А ти по-справжньому коли-небудь плачеш?
Він коротко засміявся і сказав: ні. А ти?
Та весь час.
Справді? перепитав він. А через що ти плачеш?
Через що завгодно. Мабуть, я дуже нещасна.
Фелікс подивився на неї. Серйозно? спитав він. Чому?
Та нічого конкретного. Я просто так почуваюся. Мені жити важко».
Дві пари. Чи не пари
Чотири пари ніг на обкладинці. Цікаво, кому які належать. Еліс, Ейлін, Саймон та Фелікс. Письменниця, редакторка, політичний функціонер і працівник складу. Троє атеїстів та переконаний християнин. Троє дублінців і молодик з містечка на узбережжі. Двоє заможних та двоє тих, хто ледь зводить кінці з кінцями. Троє друзів і перший знайомець на новому місці. Вони мають зустрітись у величезному майже порожньому будинку, виставленому на продаж. Здається, важко знайти більш різних людей, але вони цілком пасують одне одному.
«Але не так уже й багато людей могли б жити щасливо з таким, як у тебе, поглядом на життя — що воно ні до чого, що в житті немає ніякого сенсу. Більшість людей воліють вірити, що якийсь сенс усе-таки є. Тож у цьому розумінні всі — у полоні ілюзій. Просто в Саймона ілюзії більш впорядковані».
Здається, що вони танцюють. Танцюють трохи не в лад, намагаючись зрозуміти, яким же робити наступний крок, щоб той був правильним. Може здаватися, що в кожного свій танець і разом аж ніяк не вийде, та, схоже, вони от-от спіймають спільний ритм і віднайдуть той прекрасний світ, який вислизнув із рук.
Резонанс із реаліями
Так дивно, коли книжка, написана в іншому куточку Європи, за два роки до того, як за неї берешся, вловлює твої теперішні почуття. Тривога, страх перед загрозою, яка невпинно насувається, і неможливість будувати будь-які плани на хиткому ґрунті непевності. У «Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?» відчувається холодний подих пандемії, хоча в самому романі про це йдеться зовсім трохи наприкінці. Коли земля тікає з-під ніг, бо її шматують ворожі бомби, ця історія знову потрапляє в резонанс із почуттями.
Герої ніби й не бояться майбутнього, бо воно все одно стане теперішнім, вони радше хочуть відкласти прийняття важливих рішень, бо не готові до них. З іншого боку, вони захоплені тими, хто готовий ступити у прірву невизначеності та кардинально змінити життя.
«Хай там як, а виходить, що кожен день став новою й унікальною інформаційною одиницею, яка перебиває та змінює вчорашній інформаційний світ […]. Я про те, що ми звикли до витворів культури, спрямованих «на теперішнє». Але оце відчуття нескінченного теперішнього часу — уже не є характерною рисою нашого життя. Теперішній момент утратив цінність. Кожен день, навіть кожна година кожного дня заступає, робить застарілим попередній час, а події нашого життя мають сенс тільки відносно стрічки новин, яка постійно змінюється […]. Тепер уже не може бути подій, які відбуваються невідомо де й коли. Є лише стрічка новин».
Інколи цю всюдисущу стрічку новин таки варто замінити на книжку, і краще, щоб вона була доброю. Десь такою, як пише Еліс: щоб нею зачитувалися мільйони, а режисери змагалися за право її екранізувати.
Читайте також: «Все надто швидко змінюється»: друга ковідна зима і проза про пандемію
Де ж той прекрасний світ?
Сюжети романів Саллі Руні про те, що по-справжньому важливо. Висотуються серед низок найбуденніших діалогів, серед листів на найрізноманітніші теми, серед одноманітних днів. Спалахи, окремі фрази і настрій, яким дихає ця тепла книжка. Навіть ліві погляди авторки не особливо дратують (так, в Руні періодично проскакує захоплення комунізмом, та серед письменників, яких ніколи не торкалася тоталітарна машина, цим грішить не тільки вона), а додають таку собі нотку сюрреалізму до цього читання, бо, на жаль, отакі от нормальні зустрічі, розмови та мандрівки стали для нас далекими. Така література повертає відчуття, що все буде добре, обов’язково буде, просто мусить.
«Важливо не те, хто з ким ладнає, а те, хто кого любить».
Тому що світ прекрасний нікуди не дівся. Він — у кожному з нас.
Цікавий факт
Торік книжка здобула нагороду «Вибір читачів» на Goodreads у категорії «Художня література».
