Артем лежав в окопі й тремтів усім тілом, наче в лихоманці якійсь. Не від холоду. Сонечко пригрівало, а тут, у неглибокому окопчику, лежав на дні шмат пінопласту, який дозволяв поки не відчувати зимної березневої землі. Артем тремтів од хвилювання. Він почав тремтіти, ще коли по їхніх позиціях почала працювати ворожа артилерія. Спочатку серйозний переліт, потім трохи недоліт, а тоді вибухи десь зовсім поруч. Артем сховав голову, лежав і думав про смерть і Мілу, коли на спину гепнувся добрячий шмат землі, вирваної вибухом. Артем аж закричав із переляку, бо подумав, що гине. Добре, що інші вибухи заглушили той крик, а то б мужики зараз сміялися. Вони весь час під’ябували Артема, який від них дуже відрізнявся. Наприклад, не міг сходити до вітру, якщо хтось на нього дивився. Артемів сечовий міхур аж розривався, а він не міг вичавити із себе й краплі, якщо хтось був поруч. Коли вони стояли у степу, завжди хтось був поруч, тож Артем бігав за пів кілометра до ярка. Мужики ж спокійно пудьорили поруч, навіть і срати ходили на очах у всіх. Лиш гівно прикопували саперними лопатками.
— Це міни для русні! — сміялися.
Зараз теж щось собі тихо гомоніли і посміювалися, хоч бій тільки-но закінчився, а вони були на межі смерті.
— Поет, йди поїж, поки тихо!
— Не хочу.
— Ти вже другий день ніхера не їси! На пустий шлунок довго не повоюєш!
— Дякую, не лізе.
— Ну як хочеш.
Мужики під’їдали неподалік, у великій вирві, залишеній снарядом важкої артилерії. Їли холодні пиріжки з картоплею, сало та цибулю, що привезли волонтери із сусіднього села. В Артема зуби цокотіли, він би не зміг впихнути в себе і крихти, а мужики з апетитом їли, ще щось і жартували про Семена, бійця з їхнього загону, якому осколок поцілив у сідницю. Патякали, чи дадуть Семену медаль за таке поранення і якщо дадуть, куди Семен її чіплятиме. Говорили з повними ротами і прицмокували, що смачно. Артем не розумів, як це їм вдається — ось так просто перемикатися між режимами бою й відбою. Ще хвилину тому вони вперто й завзято воювали, а зараз жадібно уплітають ті смажені пиріжки і хрумтять цибулею. Наче бій, що минув, був для них якоюсь звичною роботою, якою вони займалися роками. Але ж усі вони були з тероборони, можливо, хтось і служив замолоду, але останні десятиліття вони жили мирним життям. То як їм вдалося так швидко призвичаїтися до війни, почуватися в ній як удома?
Артем почув кроки, спробував угамувати тремтіння. Не хотів, щоб його бачили, бо подумають, що він злякався. А він не злякався, просто нерви. Підійшов Бугай. Так його називали через прізвище Бугаєнко. Бугай був невисокий і жилавий, із розбитими важкою працею пальцями.
— Поет, тримай, поїж трохи.
Бугай подав в окоп кілька пиріжків і сало. Цибулі не пропонував, усі вже знали, що цибулі Артем не любить. Дивак такий.
— Поїж, а то скоро знову попруть.
— Дякую.
Їсти Артем не хотів, але їжу взяв. Бугай пішов. Артем згадав останній бій. Після артпідготовки русня пішла в атаку. Артем уже тремтів, а коли почув гуркотіння танків, то затремтів іще більше. Те гуркотіння наче чавило його, тиснуло, примушувало підвестися і бігти геть. Артем чув, як мужики говорили, що головне не запанікувати, бо якщо побіжиш від танка, то неодмінно розстріляють. Артем тремтів, аж схопився руками за землю, наче хотів триматися за неї, щоб не побігти. Танки гули, стріляли, «поливали» з кулеметів. Були вже неподалік, як раптом — постріл із РПГ. Артем уже навчився їх розрізняти. Майже одразу вибух. Танк якось інакше загуркотів. Артем висунувся з окопу і побачив, що танк за метрів двадцять почав розвертатися до них боком. Бо в нього злетів один із траків. А тут ще постріл із РПГ.
— Зараз полізуть! Стріляй!
Крикнув йому Бугай. Артем згадав про автомат, схопив його, побачив, як задимів і зупинився танк, а на башті відкрився люк. Артем увесь тремтів, але боязнь минула. Головне, щоб не тремтів автомат. Одиночними, всі говорили, що новачки мають стріляти одиночними, щоб мати шанс поцілити. Побачив рух із башти — постріл, постріл, постріл, постріл. Той, хто вилізав, смикнувся, наче спробував сховатися в башті, а потім вивалився назовні. Мабуть, його виштовхнув хтось інший. Постріл, постріл, постріл. Артем бачив, як засмикалося тіло, а потім покотилося вниз. Бугай вистрелив із РПГ ще раз. Він дуже добре стріляв. Під час першого бою у степу, коли вони зупиняли розвідгрупу, підбив один БТР і пошкодив другий. Зараз іще раз ударив танку в бік. Хтось знову поліз із башти. Постріл, постріл, постріл, постріл.
— По піхоті! По піхоті!
Тільки після цього крику Артем побачив щось, окрім танка. До крику в нього було тунельне бачення: лише танк і нічого більше. А тепер він побачив русню, що бігла, пригинаючись до землі. Постріл, постріл, постріл. Постріли, аж поки не скінчився ріжок. Клацання. Артем спочатку не розумів, що сталося, потім здогадався, спробував замінити ріжок. Пальці не слухалися, із третьої спроби замінив. Знову стріляв, але майже нічого не бачив, бо танк сильно чадив. А потім і взагалі вибухнув. Артем упав на дно окопу, а коли наважився визирнути, то побачив, що башта танка лежала перекинута на землі. Вибухнув боєкомплект. Артем далі стріляв у дим, вистріляв ще один ріжок, замінив.
— Стій, Поет! Досить!
Бугай із зарядженим РПГ вдивлявся у дим.
— Ти той, позицію міняй, не сиди на одному місці, а то пристрелять. У тебе ж кілька окопчиків.
Артем кивнув. Нічого не відповів, бо боявся, що голос теж тремтітиме, як і він сам.
Танк уже догорів, на полі лежало кілька тіл. Артем був упевнений, що точно поцілив одного з танкістів і, здається, ще одного з піхоти. Пристрелив двох. Двох! Артем згадав свої думки перед першим боєм. Було страшно загинути, але ще страшніше було загинути задурно, загинути і не вбити нікого з русні. А тепер двох! Мінімум двох! Може, і більше!
Артем згадав Калину, якому осколок розпанахав живіт. Ще тільки їхали на позицію, коли з’явився руснявий літак, відбомбився, але не дуже вдало. Їхня «газель» тікала з-під обстрілу, і наче вже втекла, коли бахнуло десь збоку, Калина зойкнув і осів на підлогу. Кров, багато крові. «Газель» не зупинилася, з Калини зняли бушлат, броніків у них не було. Розрізали просякнутий кров’ю светр. Болік (похідне від Айболіта), який до війни був ветеринаром, а тепер став медиком їхнього загону, нахилився до Калини, а потім розгублено подивився на інших. Усі бачили вивалені тельбухи. Калина то непритомнів, то приходив до тями і просив відвезти до лікарні. Але вони їхали на позицію і бозна-де була та лікарня. Калина просив зашити живіт, просто зашити. Здається, не розумів, що помирає.
Уже коли приїхали на позицію, всі побігли окопуватися, а Бугай залишився з Калиною. Бо не можна лишати людину, яка помирає. Артем рив окопчики в уже розмерзлій землі й думав про Калину. Нарешті Бугай вийшов і закурив.
— Відмучився.
Бугай покурив та й став і собі копати окопчик. Артем тоді думав, як страшно померти, навіть не побачивши ворога.
— Калина, це за тебе. Я помстився!
Артем хрипко прошепотів. Він дуже боявся померти ось так, від рандомного осколка. А тепер убив двох, то вже не так страшно. Артем переконував себе, щоб припинити тремтіти, але й далі тремтів, наче змерзле собача.
— Гудуть, падли! По місцях!
Бугай тепер був за старшого, після того, як командира взводу, капітана Грибка, військового пенсіонера, поранило. Бугая всі слухали. А як його було не слухати, коли він був таким вправним гранатометником? Артем сховав пиріжки і сало в кишеню. Раніше би просто викинув, але зараз викидати їжу не можна. Потім пацанам віддасть, а, може, і сам зможе щось пожувати. Артем перевернувся на спину і квапливо почав заряджати порожні ріжки. У наплічнику мав пів десятка пачок набоїв. Звичайні й трохи бронебійних. Чотири звичайні, один бронебійний — так споряджав магазин. Уже майже закінчив, коли почала працювати руснява артилерія. Але чомусь менше, аніж першого разу. З десяток вибухів, не дуже прицільно. Артем подумав, чи не зробити селфі. І відправити Мілі. У її Чехію.
Артем зітхнув, бо подумав, що Мілі начхати на його фото, вона поїхала починати нове життя. Так і сказала. Артем цього не чекав. У них були проблеми, але йому здавалося, що війна — це шанс усе налагодити. Уявляв, як вони будуть разом, як Міла проводжатиме його на фронт і як чекатиме. Цілий день пробув у військкоматі, до армії його не взяли, бо не служив, записали до тероборони їхнього міста. Артем прийшов до Міли ввечері, з наплічником і в «пікселі». Завтра пообіцяли роздати автомати. Артем хотів розповісти, що буде захищати їхнє місто, а Міла сказала, що їде. Мовляв, задовблася давати цій країні шанси, не збирається витрачати своє життя на війну, хоче нормально влаштуватися в мирній і ситій Європі. Артем для чогось спитав, а як же він. Хоча це й так було зрозуміло. Міла посміхнулася і сказала, що в нього є шанс стати героєм. Вона була вже з наплічником і валізкою. Приїхало таксі й за дурні гроші відвезло її на вокзал. Тоді ще і таксі їздили, і поїзди ходили. Артему зробилося дуже боляче, бо він любив її. Скільки віршів їй присвятив! Майже всі вірші останніх років були про неї. Але Міла ставилася до поезії прохолодно. Як і майже всі в оточенні Артема. Поезія? Ти що, їбанувся? Гроші краще заробляй! От і мужики із загону подивилися на нього, як на пришелепуватого, коли побачили, що Артем узяв із собою блокнот. Сміялися, почали назвати Поетом. Артем хотів фіксувати у віршах свій воєнний досвід. Тільки геть нічого не писалося. Ані рядка.
— Ух ти, бля!
Бугай аж скрикнув — якісь вибухи, але далеко. Артем визирнув з окопу і побачив вогонь і дим десь за кілометр — там, куди відкотилася русня.
— Арта наша працює! Ну молодці! Так їх! Так! Їбаш русню!
Артем теж спостерігав за вибухами: метушня, горить-палає руснява техніка, хтось намагається втекти, нові вибухи. Обстріл тривав кілька хвилин, потім було ще декілька салютів. Мабуть, вибухали боєкомплекти в палаючій техніці.
— Добре насипали! Ох і добре! Тепер хуй полізуть! Мужики, поки перекур!
Бійці покурили і почали обживатися на позиції: поглиблювали окопчики, оце всілися обідати. Спокійні, зосереджені, у жодного руки не тремтіли. Артем заздрив їм, не вилазив зі свого окопчика, бо досі аж підкидало. Згадав, як Міла скептично подивилася, коли він сказав, що захищатиме Батьківщину. Мовляв, ну який із тебе солдат?
Він тоді нічого не відповів, але пообіцяв, що покаже, який він солдат. Тремтить? Ну і що! Але ж «покращив» двох рускіх! Мінімум двох! Танк підбили! Тримають позицію! Друга армія світу, а її зупинили мужички, які десять днів тому лише отримали зброю! І в них же немає джавелінів чи енлавів! Дідівські РПГ — і нічого, воюють! Навіть броніки та каски через одного! А стоять! Стоять! Поляжуть тут, а ворога не пропустять! Артем відчув сльози на очах. Подумав, що це зовсім зайве. Мало того, що тремтить, то ще й плаче. Спокійно, спокійно.
— Поет, курити хочеш?
— Ні, дякую.
Артем не курив, перед їдою обов’язково протирав руки спиртовими серветками, не міг ходити до вітру на людях, до останніх днів користувався зубною ниткою і щодня мив голову. Для мужиків Артем був диваком, вони з нього посміювалися, під’ябували, але з любов’ю, наче батьки трохи пришелепуватого синка. Вони поважали його, бо Артем же міг спокійно залишитися у своєму місті, яке здали без бою. Війська вийшли, тероборона розбіглася, Артем міг зірвати ще тоді ту жовту пов’язку, сховати автомат і вдати мирного жителя. Але не схотів залишатися під окупантами, застрибнув в одну з останніх військових вантажівок, що поспішала з міста. Так і опинився тут, кілометрів на сто північніше, із цими сільськими дядьками.
Артем подумав про селфі. Ні, Мілі відсилати не буде, але можна розмістити у фейсбуці. Вона там побачить. Може, навіть, лайкне. Якесь таке фото без пафосу, без вихваляння, а спокійне, виважене. Що от лежить в окопі, перепочинок між боями. Артем дістав телефон. Він був у режимі польоту, щоб не навести русню. Клацнув себе кілька разів. Фото не сподобалися, бо був замурзаний. Витерся вологою серветкою. Трохи краще. Але ніяк не міг підібрати потрібний вираз обличчя. Щоб без показного героїзму, але і без занепадництва. Просто трохи зморений козак відпочиває. Десь зі спроби десятої вдалося.
— Мужики! Мужики!
Артем виліз з окопу, побачив якогось діда на милицях, який чогось приплентався на позиції.
— Батю, ти звідки тут узявся?
— Мужики, там той, в руїнах стогне хтось!
— Що?
— В руїнах! Я проходив, а там стогнав хтось. Жінка наче!
— В яких руїнах?
— Там, де бомба впала. Там кілька будинків зруйновано. Я проходив, почув. Став окликати, знову тихо. Мужики, допоможіть руїни розібрати. Я сам не справлюся!
Дід кивнув на милиці. У нього не було ноги по коліно. Брудний, худий, із сивою щетиною. Стояв біля Бугаєвого окопчика.
— А в тих будинках хто жив?
— Та я не знаю, я не місцевий. Мій хутір три дня тому спалили. Я з сусідами тікав, під обстріл попали. Машина згоріла. Сусіди пішки пішли, а я — не ходок. То тут залишився. В сараї живу. А оце проходив поруч та й почув. Жінка якась, під руїнами. Допоможіть, мужики.
— А давно чув?
— Та годину тому! Я сам спробував розбирати, але ж я — каліка!
Старий розвів руками, чорними від бруду та кіптяви.
— Допоможіть, мужики. Так страшно стогнала. Може, досі жива.
— Батю, у нас тут позиція, русня зараз попре.
— Хоча б людину чи дві! Тут же поруч, якщо попре, то вони зразу прибіжать! Будь ласка! В мене донька десь у Маріуполі. Може, теж так під руїнами лежить! Будь ласка!
Бугай зітхнув.
— Поет, Болік — ідіть. Якщо атака почнеться — одразу на позицію!
Артем виліз з окопчика, а вже потім подумав, що Бугай його не високо цінує як бійця, раз відправив разом із медиком. Артему стало прикро, він усе таки двох руснявих «покращив». Так, тремтить, але ж не тікав і вогонь він, не те, що в першому бою, коли спочатку забув зняти із запобіжника, а потім пересмикнути затвор. Тепер все було добре і стріляв майже прицільно, автомат у руках не стрибав. Він нормально воював.
— Ходімо, хлопці.
Старий повів їх до руїн. Досить швидко стрибав на своїх милицях. Вони зайшли до села, вже достатньо розбитого руснявою артилерією та авіацією. Село було на схилі пагорба, тому позицію довелося облаштовувати в чистому полі, а не тут, серед будинків. Тобто серед залишків будинків. Село добряче побомбили ще кілька днів тому, коли тут проїздила колона ЗСУ. Он стовбичать залишки спалених вантажівок і БТР. Потім сюди заскочила ще й розвідгрупа русні на двох легких панцерниках, які підбили — трупи досі лежать у дворах.
— Ось тут. Це я стовпчик забив, щоб не загубитися.
Старий показав на руїни хати. Болік присів біля них, скривився.
Не горілі.
Більшість руїн були горілі, тож можна було не шукати, ніхто там вижити не міг. Але цих руїн пожежа не торкнулася.
— Старий, а ти точно щось чув?
— Чув, чув! Чесне слово!
— У тебе в голові не шумить?
— Та шумить, я ж під обстрілами був! Але не ввижається. Тут стогнала. Я чув! Жінка!
— Та вона б там замерзла.
— Стогнала! Стогнала!
Дід аж заплакав, витер сльози брудною рукою, розмазав кіптяву по і без того брудному обличчю. Болік подивився на Артема. Було помітно, що розбирати руїни Боліку не хотілося.
— Тут нікого немає.
— А що, як є?
Артем уявив картину, як він виносить на руках жінку з-під завалів. Фото, яке можна буде запостити у фейсбуці, Міла побачить. І що? Нічого, Артем далі не думав. Подумав, що врятована жінка вразить Мілу куди більше, аніж автомат і окоп. Підійшов до руїн і потягнув якусь дошку. Майже одразу загнав скабку. Зашипів.
— Та стій ти! Візьми рукавиці.
Болік подав йому копійчані робочі рукавиці. Артем одягнув і став працювати в них. Витягнув ще кілька дошок, відкотив кілька шматків цегляної стіни. Спочатку хотів відкласти автомат, але потім подумав, що війна ж, не можна, то закинув за плече. Але і там автомат заважав. Таки відклав. Болік нарешті приєднався.
— Та нікого тут немає.
— Стогнала, я чув!
Дід намагався допомогти, але мало що міг на своїх милицях. Хлопці прислухалися, але на позиції було тихо. Десь вдалині кілька разів щось вибухнуло. Артему здалося, що він уже потроху навчився розрізняти вибухи. Ось ці — від мін.
— Так, хвилина тиші.
— Що?
Артем здивовано подивився на Боліка, який, хоч і попрацював небагато, вже важко дихав і втирав піт зі свого круглого, рум’яного обличчя.
Хвилина тиші. На розборах руїн так роблять, щоб почути голоси постраждалих.
— Є хто живий?
Болік усівся прямо на руїнах, підмостив собі саморобний піддупник зі шматка пінополістиролу. Закурив. Артем потупцював на місці, намагався прислухатися, але чув лише канонаду, що почала гримотіти десь вдалині.
— А чого ти тремтиш?
— Та холодно ж.
Артем посміхнувся і став розтирати плечі руками. Подумав, що от якби Міла не поїхала, а залишилася з ним! Разом би втекли від окупантів, вона би працювала в медчастині, він би навідувався до неї, голодний і виснажений, а вона б повертала його до життя. Артем закрив очі й уявив Мілу голою. Він її кохав. А вона поїхала. У такий момент! Як вона могла! Це ж була якась подвійна зрада!
Йому досі це боліло, тож Артем почав згадувати бій. Як він стріляв у танкіста, як тіло смикалося від влучання куль. Тварюка руснява, що ти тут забув? Так вас. Уже двох убив і ще вбиватиме! Гадів! Рускій воєнний корабль іди нахуй!
Артем аж вдарив себе кулаком у груди від збудження, але вдав, що просто збиває бруд з одягу. Хоч би броніки привезли. Вони ж на передовій, тут справжні бої, а не забавки. Десь глибоко в тилу є добре запаковані пацани, а він тут із голою сракою, без шолома, бронежилета, наколінників. Нічого немає, тільки смужка синього скотчу на руці. Броніки наче обіцяли. У Бугая був бронік, знятий із вбитого руснявого розвідника. У крові, але цілий. Артем і собі такий хотів. Навіть ходив дивитися труп танкіста, але той був без броніка.
Далі розбирали руїни. Болік усім своїм виглядом демонстрував, що не хоче цього робити. Артем би теж плюнув, бо жодних ознак життя. Але старий крутився поруч, не йшов, наче примушував працювати. Розбирали далі. Удвох тут роботи було на день. Артем відтягнув ще одну колоду зі зруйнованого даху, Болік присів курити чергову цигарку. Волонтери привезли цигарок, якихось контрабандних, без акцизних марок і з невідомими назвами. Де тільки й узяли?
— Є хто живий?
Болік спитав і затягнувся. Жодної відповіді не чекав. Канонада вдалині трохи притихла. Натомість десь на позиціях русні знову загуркотіли танки. Чи то відходили, чи то готувалися наступати. Ще один чи два танки вони своїми РПГ могли підбити, а якщо більше? Сюди б ті розрекламовані енлави чи джавеліни! Артем уявив себе з тими гарними зразками західних зброярів. Майже як із якогось фантастичного фільму про супергероїв.
— Тихо! Чули?
Старий спитав так несподівано, що й Артем, і Болік аж смикнулися.
— Що?
— Стогін. Оце щойно!
— Батя, не вигадуй!
Болік скривився і затягнувся. Артему ж здалося, що він справді щось почув. Прислухався, але більше нічого.
— Стогнала ж! Стогнала!
Старий подивився на Артема з надією. Артем знітився.
— Та ніхто тут не стогнав. Місцеві давно вже виїхали!
— А як хто не встиг?
— Той вже мертвий! Я пішов на позицію.
Болік підвівся.
— Мужики! Та тільки-но ж стогнала! Мужики! Будь ласка!
Старий знов заплакав. Артем працював далі. Болік вилаявся, але не пішов, допомагав. Артем уявив, що під цими руїнами Міла. Та він би їх умить розкидав, якби треба було її врятувати! Він багато мріяв про те, що от його поранять, принесуть до Міли, вона буде надавати йому допомогу, вона ж медсестра. Сидітиме над ним і плакатиме, цілуватиме! Он як країна об’єдналася проти ворога і вони мали об’єднатися! Уявив, як кохаються. Які ж солодкі були мрії! Але Міла поїхала в Чехію. Артему було боляче від того. Не так, як у перший день, бо серце вже потроху вкривалося товстою шкіркою. Але все одно боляче.
— Є хто живий?
Чергова цигарка Боліка. Він розповідав, що замолоду курив, потім кинув, багато років оминав тютюн, а вранці 24-го прийшов сусід і сказав, що почалася війна. Сусід був із цигаркою в побілілих пальцях. Болік забрав ту цигарку, докурив до фільтра і став палити по кілька пачок удень, як не більше.
— Ти чув?
Артем подивився на Боліка і з його обличчя зрозумів, що той чув.
— Стогне!
— Та ні, здалося.
— Стогне! Стогне!
— Стогне! Я ж говорив, хлопці!
По щоках старого потекли сльози. Артем кинувся до руїн. Так поспішав, що невдовзі порізав руку, але не зупинявся. Болік теж пихтів поруч. Десь за пів години Болік геть спітнів і задихався, присів відпочити. Артем розбирав далі, хоч відчував, як починало паморочитися в голові й пальці на руках уже відмовлялися слухатися. Руснява артилерія почала бити по позиціях. Кілька снарядів залетіли до селища, але вибухнули далеко.
— Є хто живий?
Болік важко дихав. Стогін почули всі.
— Може, ще за мужиками збігаю?
— Ні, Бугай не відпустить: позицію треба тримати! Ми самі!
Розбирали далі. Цегла, дошки, шматки гіпсокартону, якісь дроти. Знову стогін.
— Тримайся! Ми зараз! Тримайся!
Вони розбирали руїни, а потім наштовхнулися на велику дерев’яну балку, яка, мабуть, тримала стелю. Важка. Не те, що відсунути її не могли, навіть зрушити з місця.
— Важелі потрібні! Важелі!
Старий показав на кілька товстих дошок. Підклали їх під балку і таки змогли відкотити. Залишки стіни, шматки білого кахлю, об який легко різали руки.
— Лопату б якусь!
— Я бачив, зараз принесу!
Старий пострибав кудись, потім повернувся з лопатою з чийогось зруйнованого сараю. Артем схопив лопату і почав розгрібати. Щось дзенькнуло. І стогін. Уже поруч.
— Це ванна! Ванна! Чавунна!
Артем згадав новини про те, що старі, чавунні ванни можуть бути непоганими сховищами під час бомбардування. Згадав, як робили ремонт у квартирі й таку ж ванну здали на металолом, а купили акрилову. Ідіоти.
— Обережно! Щоб не завалили! Не поспішай!
Болік уже не згадував про тютюн. Розчищали колишню ванну.
— Потерпи! Ми вже скоро! Потерпи!
Болік говорив до жінки, вона, здається, була непритомна, бо нічого не говорила, лише іноді стогнала. Ще якісь дошки, цегла, обережно витягали.
— Ось вона!
Артем і не зрозумів, що то тіло. Шматок якогось присипаного пилом одягу, пальто, чи що. Заходилися піднімати, але жінка була важка і ноги її ще були привалені.
— Жива? Жива?
Болік досить сильно поплескав жінку по щоках. Вона не ворушилася.
— Зараз!
Він побіг до аптечки, яку залишив з автоматом. Артем стояв біля ванни і дивився на жінку. Його знову трясло. Трохи попустило було, поки розгрібав руїни, а зараз знову весь тремтів. Несподівано жінка застогнала. Артем нахилився до неї.
— Ви живі?
Жінка застогнала, щось сказала, але Артем не зрозумів що. Потім жінка зробила якийсь незрозумілий рух, наче щось хотіла дати. Якийсь згорток. Ще щось хрипіла пересохлим, забитим пилюкою ротом. Артем узяв той згорток і з жахом побачив, що це дитина. Немовля. З посинілим обличчям.
— Відійди!
Болік відштовхнув Артема, кинувся до жінки. Спочатку дав понюхати нашатир, потім звільнив ноги, витягнув із ванни, відтягнув далі, бо ходити жінка не могла. Посадив, дав флягу з водою, жінка жадібно пила. Болік забрав флягу.
— Не можна багато! Потім ще вип’єш!
Болік став оглядати жінку.
— Руки, ноги — цілі, хребет і череп теж. Мать, так тобі пощастило! В сорочці народилася! Скільки ти під завалами? Це тебе накрило, коли русня колону бомбила? Чуєш мене?
Жінка спробувала ще схопити флягу з водою, Болік не дав. Сунув шоколадний батончик.
— Їж! Старий, тут ковдри десь можна взяти?
— Зараз! У мене є!
Старий знову пострибав, Артем стояв і тримав на руках немовля. Неживе. Дивився на нього і аж тремтіти припинив. Наче закляк.
— Їж, жуй! З’їси і я тобі води ще дам! Їж!
Жінка намагалася жувати. Потім спробувала підвестися. Ноги її не слухали.
— Сиди! Куди ти? Сиди! Не рипайся поки!
— Дитину! Дитину дай!
Жінка хрипіла, говорити нормально не могла, але Артем зрозумів, що вона хоче. Пішов до неї з тим згортком.
— Він той, неживий.
Артем зітнув плечами і винувато посміхнувся. Не знав, для чого це каже, але що йому було робити? Жінка несподівано заволала і кинулася до Артема. Ноги її не слухалися, одразу почала падати, але встигла трохи дряпнути Артему обличчя. Він відскочив.
— Ти що твориш!
Болік підхопив жінку, спробував всадити, але вона кричала, виривалася. Болік притиснув її, кричав, щоб припинила, але жінка не припиняла. Поступово її голос робився розбірливим.
— Він живий! Живий був! Я його цицькою годувала! Живий! Ти що з ним зробив? В руки дала! Живий! Юрчик! Живий!
— Тримай її! Поет, потримай!
Отетерілий Артем подивився на Боліка, кивнув на згорток із немовлям, який займав руки.
— Блять! Та поклади!
— Живий! Живий! В руки давала! Живий! Я його берегла! Він цицьку брав! Живий!
— Тримай її!
Артем хотів покласти згорток просто на землю, але потім подумав, що це ж тіло, потрібна якась мінімальна повага. У відчаї озирнувся, на що б покласти.
— Та тримай же!
Болік заволав так роздратовано, що Артем поклав згорток на якусь дошку і побіг до медика. Перехопив жінку, яка намагалася ще дряпати йому обличчя і називала вбивцею. Болік, у якого руки вже теж тремтіли, вийняв з аптечки шприц, потім якусь ампулу, зламав її горлечко, набрав.
— Швидше!
Артем ледь тримав жінку, яка, наче набралася сил, проклинала, кусала Артема, але крізь рукав куртки це було не дуже боляче.
— Тримай!
Болік задрав пальто і зробив жінці укол кудись у стегно. Потім тримали удвох. Жінка швидко почала слабшати, спочатку припинила смикатися, потім уже не лаяла Артема, а тільки плакала. Нарешті заснула. Тут якраз прискочив дід із якоюсь брудною ковдрою. Болік підклав кілька дощок, вклав жінку, став в’язати їй руки бинтом.
— Навіщо?
— Щоб вона тобі очі не видряпала, коли опритомніє!
Зв’язав, потім застебнув ґудзики на пальто, з-під якого виднілися голі груди. Вкутав ковдрою і подзвонив волонтерам.
— Пацани, тут жінку з-під руїн вийняли. Так, цивільна, місцева. Жива, але йобнулася. Заберіть її, а то в нас тут бій скоро буде. Добре.
Болік підійшов до Артема, присів і закурив. Трясло вже обох.
— Він мертвий був, коли вона віддавала! Мертвий!
— Та звісно, що мертвий! На ньому вже трупні плями. Ще під час бомбардування помер малий.
— А що ж вона…
— Та що, кажу ж, йобнулася. Матір же.
— Поховати треба, малого.
— Ні, старий, нехай з мамкою заберуть, а то вона сюди повернеться розкопувати.
Болік глибоко затягувався цигаркою із тремтячих рук, часто спльовував і крутив головою. Волонтери приїхали досить швидко, забрали й жінку, і тіло. Болік з Артемом повернулися на позицію. Їх атакували ближче до вечора. Бугай встиг підбити ще один танк, але танків було багато. Прорвалися до селища. Вже там, на вулицях, потрапили під нашу артилерію. Знову відкотилися. Вночі русня намагалася зробити зачистку, підкотили на кількох БМП, одну Бугай знову підбив. Русня забралася. Бугай подивився на своє військо, що скоротилося до десятка бійців і наказав відступати. Артема серед тих, хто відступав, уже не було, а Болік накульгував у хвості.
Гортайте також нашу книжкову онлайн-поличку з безкоштовними книжками і сервісами для дітей і підлітків
та онлайн-полицю з електронними книжками для дорослих
Ілюстраторка: Дарія Луцишина, літературна редакторка: Ната Коваль
Якщо вам сподобалося це оповідання і ви хочете віддячити автору, підтримайте сумську (і не тільки) артилерію: 4731 1856 0216 5711 Павло Нарожний, картка ПриватБанку
