Олаф Клеменсен
Ірина Шувалова
а пам’ятаєш колись у минулому житті
ти прокидалась і неуважно краєм вуха
слухала новини тепер
це здається неймовірним так само як
думаючи про бучу чи ірпінь
уявляти соснові парки
навколо санаторіїв і старих садиб
а не підірвані мости оббіловані будинки вулиці
встелені густо уламками чиїхось життів
здається саме це й називають археологи
культурним шаром хіба ні?
зняту з живої епохи шкіру
розстелену на землі кривавим клаптем
до настання цієї епохи ми
недбало слухали новини жили у містах
із сосновими парками з драматичними театрами ми
були наївні і прекрасні ми не мусили радіти
одинокій капустині дивом впольованій у порожньому супермаркеті ми
були як діти чистячи зранку зуби ми
дізнавалися назви місць
алеппо санаа мекелле
місць де епоха вже звивалася без шкіри
де шкіра її вже лежала стікаючи кров‘ю на землі
чекаючи на своїх майбутніх археологів але ми
незмінно забували ці назви
дочистивши зуби ми вдягали
новенькі конверси купували в кіоску каву
забігали в метро не перечіпаючися
через людей що спали на платформах ми
були істотами зліпленими з іншого тіста
м‘якшого рожевішого ми мусили
пояснювати дітям що таке війна як пояснюють
що таке південний полюс чи планета марс а не так
як пояснюють чому не можна стромляти пальці в розетку чи вилазити
на підвіконня при відчиненому вікні ми
в тому минулому житті
навіть не знали
скільки сталевих сантиметрів болю
можна безперешкодно занурити
у наші м‘які рожеві тіла
Катерина Міхаліцина
(жінка з міста Марії)
раніше я відчиняла тобі вікно,
нібито брала в долоні пташиний голос
і ним тебе умивала.
вікно було зовсім не гостре.
не пахло страхом.
а тільки великим небом.
потім я відчиняла до тебе стелю.
завалену великим сірим снарядом,
зовсім не схожим на птаха.
нас було багато — там, попід стелею.
та я знала, що маю вийти,
бо ти на мене чекаєш.
скільки себе пам’ятаю,
я щось відчиняла — серце, двері, розхристану одіж, атравматичними ножицями, рану,
повну землі.
і тільки землю для тебе, чуєш,
не відчинятиму.
не пущу тебе в неї.
триматиму, прив’язаним за синову колисанку,
за першу ніч разом,
за читану на підлозі книжку —
в гуртожитку, українською, вперше —
за жовті тюльпани…
не відчиню тобі землю —
з найглибшої ями виволочу,
з найдальшого рову приведу
за волосінь, схожу на пташиний голос за шибою
у небі, про яке ми думали,
що воно — мирне.
але й неба тобі не відчинятиму, чуєш?
бо ти мені тут потрібен.
живим.
Таня Родіонова
кажуть, за 21 день виробляється звичка
і це, на жаль, правда
те, до чого не хотілось звикати,
стає буденністю
я звикла від сирени прокидатись
за дві секунди
вставати
перекривати газ
закривати вікна і двері
йти в коридор
не прислухатись
до шуму літаків
не думати, що якогось разу
це може бути не наш
звикла не виходити на вулицю
без рюкзака
а на прогулянці
тримати мапу укриттів в голові
21 раз я губилась у часі,
втрачала лік годинам
і дням
21 день я звикала
і ось сьогодні
стався Маріуполь
і я не знаю, як звикнути
до цієї порожнечі
Ірина Мазуренко
під гул сирени…
Сергій Мартинюк
Це місто як вирок, ця вулиця як лотерея,
Ненавидиш, любиш, клянеш, викорчовуєш жаль,
Шепочуть обтяті снарядами в парку алеї,
З обпалених вікон сочиться глибока печаль,
І гнів духмяніє в містерії світогоріння,
Тужиш отупіло за світлом тамтого життя,
Тривога, підвал, переправа, стовпотворіння,
Сусіди назавжди лишились в пітьмі укриття
За рогом колись була школа, перші цілунки,
І той, кому ніжно здалася, поїхав на схід,
Тяглися вервечкою люди під кулями, клунки
Змішались з дітьми, березневий кришився лід,
Й заснув на плечі ухопившись за шию янгол,
У бога для нас не зосталось неявлених див,
Танки за містом, тріпоче зрешечений прапор,
Як звати героя, котрий мене тілом закрив?..
А ввечері місто моє понад міру красиве,
І хочеться пальцем проткнути небесну гладінь,
Відкласти на потім важливе усе й неважливе,
Пускаючи колом цю терпку, солодку теплінь,
Збуваючи час безневинно, щоб якось потому,
На вулицях інших, в обіймах безрадісних міст,
Єдине, чого б нам кортіло — вернутись додому,
Ковтаючи сором, ковтаючи тиху злість
Томаш Деяк
Володимир Арєнєв
КОЛИСКОВА
Поки співаєш їй колискову,
Ці літаки вже летять із Пскова.
Хлопці летять рятувати твій край:
Змирись, піддайся — або вмирай.
Хлопці належать до великої нації.
Цій нації найліпше вдаються руйнації,
Урочисті атракції, експроприації,
Терористичні акції.
А ти співаєш, співаєш, як дощик іде,
Де ж ти, мій котику, де,
За які поля, за які моря
За тобою бігтиму я —
Туди де щедра, родюча земля,
І де
Ніде
Злих немає людей.
Людей не існує, ти точка на карті,
Координати у їхніх наказах.
Знай, вони тебе знайдуть в басейні
В бібліотеці, в театрі, в музеї.
Вони завдадуть тобі трохи путіна,
Тільки ж не плутай путіна з пушкіним.
Будуть глаголом палити серця,
Звільнятимуть до кінця.
А ти співаєш, співаєш, як скаче коник,
Як калатає самотній дзвоник.
Мамо, по кому ж він калатає,
Мамо, ти знаєш?
Звісно, знаю.
Спи-засинай, а завтра на ранок
Видалять зі стіни уламок,
Дах перестелять,
Засклять віконце.
Спи, моє серце,
Спи, моє сонце.
Сонце сідає, де можна сидіти
І не дивитись на напис: «ДІТИ».
Падають зорі на наші міста.
Загадуй бажання, рахуй до ста.
Те, що промовлено в темряві ночі,
Втілиться точно, хочеш не хочеш.
Те, що наспівано, те, що не змовлено,
Поглядом, доторком, видихом змореним,
Пострілом, вибухом, сміхом, сльозою —
Втілять, засіють люди — не зорі.
Стане склепіння над головою
Небом безкраїм, а не сувоєм.
Плити на грудях — легше пір’їни.
Доброго ранку, ми з України.
Оксана Осмоловська
Читайте також: Маріуполь у вогні: очима художників і поетів
Наталія Маринчак
Олег Каданов
Анатолій Дністровий
Олександр Ірванець
***
Як в ці дні березневі
Весь народ об’єднавсь!
На землі і у небі
Суне ворог на нас!
Він цілком вже розкрився
У суті своїй.
Але ти не схилився,
Києве мій!
Ворог міццю хвалився,
Був підступний, мов змій.
Але ми не здалися,
Ми приймаємо бій!
Здатись оркам дебільним?
І думать не смій!
Ти залишишся вільним,
Києве мій!
Світ у щирому захваті,
Аж від захвату змок.
Десь далеко на заході
Сплять Париж і Нью-Йорк.
Сплять Європа і Штати,
Але ти зрозумій:
Нам тебе захищати,
Києве мій!
Ми не будем прощати!
Ми забудем? — Навряд!
Ще побачить Хрещатик
Перемоги Парад!
І у радісну днину, й в скорботі німій
Я тебе не покину, Києве мій!
Іванна Кобєлєва
Мар'яна Савка
Світлана Дідух-Романенко
Метастази війни проникають в легені моєї країни,
Намагаючись відібрати життя цілого народу.
Найбільше болить зліва.
Я знаю всі вогнища ураження поіменно:
Харків, Маріуполь, Ірпінь, Херсон, Гостомель, Чугуїв, Охтирка, Бородянка, Буча, Чернігів…
Перераховуючи ускладнення, перебуваю ніч,
Ще одну ніч болю.
«Як ти?» — так звучить нині зізнання в любові.
«Тримаюся. А ти?» — у багатстві і злиднях.
Якщо добре потрясти, біле денне світло розпадається лише на два кольори:
Жовтий і блакитний — світло і свобода.
«Ты умрешь!» — шепоче мені безумний псевдолікар, який практикує занадто альтернативну медицину,
Проводячи на мені пекельні досліди.
Він вірить лише в інвазивні методи і потужне радіактивне опромінення.
Я сміюся крізь сльози, адже він так погано вчив історію моєї країни.
Він не знає: я птаха-фенікс.
В мені мільйони живих українських клітин, що самовідновлюються,
Несучи в хромосомах секретний код:
«Україна — понад усе».
Він не вчив моєї мови і літератури,
Інакше знав би,
Що «я не вмру, я буду вічно жити».
Тяжко дихати, але я роблю глибокий вдих
І видихаю вогнем в обличчя мучителя:
«Слава нації!»
«Смерть ворогам!» — відповідає єдиний український організм, що бореться і неодмінно переможе.
«Як роса на сонці…»
Катерина Рудик
Саша Кочубей
Павло Коробчук
Валентина Захабура
Світло, темрява, десь у підвалах
десь у тривозі й жалю,
тонкою билинкою,
мов павутинкою,
проростає лю…
Між нами, між снами,
між серцем і болем,
межі вуст і повік
Любов назавжди й повік,
до зернятка і до поля,
до пташенят
і лю-дей
Я не питаю її «ти де?»,
бо очі зустрічних — її домівка,
Усіх, хто жив і народиться знову,
Любов — це мова,
(тоненька цівка,
котра пробиває стіни),
це Україна.
