fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
«(Не)своя в місті»: Ужгород. Історія засновниці журналу Юлії Ткаченко

«(Не)своя в місті»: Ужгород. Історія засновниці журналу Юлії Ткаченко

uzhhorod cover 1 - «(Не)своя в місті»: Ужгород. Історія засновниці журналу Юлії Ткаченко
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Колись харків’янка, Юлія Ткаченко впродовж п’яти років жила в Києві й видавала друкований журнал SIMPLY — про українців та їхнє відчуття щастя. Повномасштабне вторгнення застало її у столиці зненацька. Не маючи плану порятунку, Юлія не збирала тривожну валізу, бо не вірила, що почнеться повномасштабна війна.

Та страх за життя переміг — і вони з партнером виїхали спочатку на Київщину, а тоді в Ужгород, де мешкають і нині. Засновниця журналу поділилася з Тиктор медіа своєю історією.

Коли вирішили поїхати з Києва?

Здається, перші дні вторгнення я пам’ятаю буквально погодинно: 24-го я прокинулася о 4:50 від того, що почула звук снаряда, який летить. Підійшла до вікна. Було темно, нічого не видно, але чутно звук. Вибухів я не чула.

Почали із чоловіком ґуґлити, що відбувається. Перше, на що натрапили, — прямий етер мера Борисполя на фейсбуці. Він розповідав, що над Києвом щойно збили безпілотник і росія напала на Україну. Десь після 5-ї побачили звернення путіна про початок спецоперації. І вже о 6-й ми почали писати рідним: мої рідні в Харкові й під Харковом, у Кості — під Одесою. Ніхто вже не спав. У Харкові взагалі було дуже гучно. Ми не вірили, що почнеться повномасштабне вторгнення. Думали, що відразу сядуть за стіл перемовин.

Тож 24-го ми ще жили звичайним життям: я готувала обід, Костя працював, навіть не збирали валізи. Тільки ввечері чоловік сказав: «Давай хоча б дістанемо паспорти і складемо наплічники». Ми розклали одяг і лягли спати, бо були впевнені: раптом що — прокинемося від повітряної тривоги. Тоді ще ми не знали, що на лівому березі (на Осокорках) немає гучномовця, який сповіщає про тривогу. Додатків натоді ще не було.

25-го о 4:20 ми прокинулися від удару звукової хвилі, тож злетіли з ліжка на підлогу, думаючи, що нас бомблять. Досі пам’ятаю ті відчуття: ніби мене цим звуком розібрало на атоми, я стала розміром із кімнату, а потім мене зібрало докупи і скинуло на підлогу. Ми чекали наступного вибуху — його не було. З вікон у нас видно приватний сектор, там горіла будівля. Весь наш двір був засипаний уламками літака: мікросхеми, обшивка тощо.

Ми спустилися в підвал дитсадка і просиділи там п’ять годин, читаючи новини. Літак, який збили над нами, встиг випустити ракету, що влучила в будинок на проспекті Бажана. До вечора ми були пришиблені цим, страшно було лягати спати вдома. Ще й будинок наш — на першій лінії після приватного сектора, тож летіти може саме в нього. Вирішили, що залишатися вдома лячно, тому пішли в підвал ліцею.

Ні морально, ні фізично ми не були до цього готові: бетонна підлога, купа людей, за рогом стояли відра, щоб можна було ходити в туалет. Спати я не могла. У телеграм-каналах попереджали про диверсантів, тож я всю ніч їх пильнувала. Але пробути довго в такому місці неможливо.

В інтернеті вже тоді було багато світлин людей, які виїжджали з Києва, заторів на дорогах, машин, що стоять у полях. Ми нікуди не рипались, але і вдома було страшно. Коли написали, що замінували мости, вирішили, що треба дістатися на правий берег. Звідти можна поїхати і на захід, і до мами Кості в Одесу.

Друзі запропонували нам пожити у знайомих під Києвом. Сказали тільки взяти із собою теплу ковдру. Ми подумали, що там великий будинок, і не взяли ніяких речей (перші дні ми ще сподівалися, що все ось-ось закінчиться). А коли приїхали в село під Обуховом, з’ясували, що нам пропонують зовсім не житловий будинок. Там, окрім щурів і мишей, десять років ніхто не мешкав, нетоплена піч, води немає. У першу ніч ми спали повністю вдягнені.

Повертатися до Києва теж уже не було сенсу. Далека знайома запропонувала приїздити до Ужгорода в її великий будинок. Мої друзі теж їхали з Києва туди, тож ми рушили трьома автівками. Дорога зайняла 14 годин, але зупинялися ми лише двічі по 5 хвилин.

Де оселилися в Ужгороді?

З 1-го березня ми живемо в Ужгороді. У мами моєї знайомої справді великий приватний будинок. Але вже тоді почали озвучувати, що війна може затягнутися надовго (тоді нам здавалося, що «надовго» — це місяць). До них якраз приїхали дві великі родини із Запоріжжя, і в будинку одночасно жило одинадцятеро людей. Ми розуміли, що знайомі можуть прийняти замість нас когось, у кого взагалі немає грошей. 

Ми мали гроші, щоб винаймати житло. Та ціни тут були космічні, я бачила навіть $3,5 тисячі за трикімнатну квартиру. Відчувала шок і образу на людей, коли чула в розмовах, що «київські понаїжджали». Водночас я розуміла, що мене запросила до себе додому майже незнайома людина. Вони не брали з нас грошей і були не проти, щоб ми залишилися. Та ми все ж вирішили шукати щось інше і через три-чотири дні з’їхали.

Наші друзі виїхали з дитиною за кордон, і ми заселилися в дерев’яний будиночок заміського мотелю, кімнату в якому вони винаймали. Тоді вже неможливо було знайти щось інше. Цей відпочинковий комплекс розташований за межами міста і не облаштований для довгого проживання. Ліжко, душова — і все. Жодної шафи, не можна готувати. Ми або їли в кафе на території, або купували щось готове в супермаркеті.

Ціна на цю кімнату в гостьовому будинку була нормальною як для мирного життя — щоб пожити кілька діб. Та за тривалий найм ціну нам не знизили, тож ми платили 18 тисяч на місяць. Мої друзі в Києві винаймають двокімнатну на Городецького за 16-ть, а ми за 18-ть — ліжко з душем на виїзді з Ужгорода.

У цьому будиночку ми прожили три місяці. Але треба було готуватися до того, щоб залишитися тут надовго, і знайти житло, де можна хоча б готувати. Через друзів ми знайшли квартиру.

Розкажи про волонтерство та як повернулася до роботи.

Хоч я й мала можливість поїхати за кордон, але мені хотілось залишатися в Україні. Тут простіше було допомагати з логістикою, переправити далі те, що прийшло з-за кордону в Ужгород. Тож я активно допомагала, закуповувала ліки. Це все робила власними силами, тому що спочатку було мало волонтерських організацій.

Я видавчиня, та в перші дні така діяльність здавалася мені непотрібною. Наприкінці квітня читачі вже почали запитувати, чи ми працюємо. Але я не розуміла, як можу працювати, коли комусь зараз потрібні ліки. Маю знайомих у ТрО і ЗСУ, тож у перший місяць ми шукали для них аптечки, формували їх самі, коли у продажу закінчилися укомплектовані. Окремо шукали турнікети, кровоспинне. Я була вся в цьому і навіть дратувалася, коли мене питали про роботу. Та все це було можливо завдяки моєму чоловікові. Якби не він, я б теж волонтерила, але жила десь у спортзалі та їла б у волонтерських пунктах.

У травні деякі друзі повернулися в Київ і спитали, чи треба нам щось із речей. Я попросила передати SIMPLY і вишиванки. А внутрішню дилему вирішила для себе так — продавала журнали, а всі кошти спрямовувала на допомогу (зараз це вже не 100 % із продажів, частину залишаю на податки). Тоді ж усвідомила, що мені хотілося б підготувати новий випуск журналу — про волонтерів із різних куточків України: Харкова, Києва, Одеси, Вінниці. Але мені не вдалося швидко втілити цей задум, бо люди сьогодні на зв’язку, а завтра — ні, тому робота йде повільно.

Як відбувалося знайомство з містом?

В Ужгороді раніше я бувала двічі, обидва рази проїздом — побачили красиві місця, випили кави і вирушили далі, у Карпати. Все, що я пам’ятала про нього, — це цвітіння сакури, бо ми були тут якраз навесні.

Ми з Костею любимо багато ходити. Прогулянки допомагають мені «виходжувати» стрес. У Києві на вихідних ми часто організовували собі піші маршрути. Тож тут ми на вихідних також гуляли, досліджували місто. Воно невелике, його можна пішки обійти за день. Але ми придивлялися до кав’ярень, будинків. Спершу, коли я дивилася на все це, здавалося, ніби між нами скло чи всі будинки під куполом — нічого не «торкало». Відмічала собі тільки: «весна, розквітли сакури» — і дивилася на них, а до серця нічого не доходило. Ніби мені відключили здатність насолоджуватися і захоплюватися. Так було чотири місяці.

Під час мого першого дослідження міста я натрапила на книгарні радянського зразка з назвами «Кобзар» і «Букініст». Спершу я дуже здивувалася — а де ж сучасні книгарні? Я працюю з тематикою культури, тому насамперед звертаю увагу на такі деталі. А потім резюмувала — просто Ужгород ще має хороші перспективи для розвитку. Є куди рости, є що відкривати.

Чи вдалося налагодити нові контакти?

Тільки влітку я почала відчувати щось до міста, заглядати у дворики, дивитися на вікна будівель — почало теплішати й відгукуватися. Зараз маю улюблені кав’ярні, розмови з баристами. За п’ять місяців тут Ужгород стає ріднішим. Мені пощастило — познайомилася з класними людьми. Наприклад, у кав’ярні Simple home у провулку «Гірчичне зерно» розговорилися і потоваришували з її власником. Він сказав якось, що часто мене тут бачить.

Ми поділилися одне з одним, чому так назвали наші заклад і журнал — Simple home і Simply. SIMPLY. happiness inside народилося в мене в ніч перед пітчінгом проєкту майбутнього видання. Я пройшла курс «Менеджмент культурної сфери» у Creative Management Camp, і мала дати назву проєкту. Оскільки видання складається з історій людей про своє особисте відчуття щастя, то назва прямо казала про те, що всередині щастя. SIMPLE в назві кав’ярні — про простий дім, про красу простих речей.

На вихідних купувала букети з місцевої квіткової ферми. Якось я прийшла за кавою і букетом, у нас зав’язалася розмова з дівчиною, яка обирала квіти поряд. Вона з Харкова, ми потоваришували. Також люблю кав’ярню Muffin, там теж розговорилися з офіціантами. Здається, я ще тільки на вулиці не знайомилася. А нещодавно якийсь чоловік відвантажував воду і були відчинені величезні двері у внутрішній дворик. Тож я напросилася туди. Побачила чудові старі сходи наверх, а сам дворик був весь у гортензіях. Відчуваю, ще трішки — і я піду по гостях.

Як із культурним дозвіллям?

Кінотеатр теж відвідували, ще навесні, у день, коли лив дощ і неможливо було гуляти. На весь величезний зал сиділи шестеро людей. Кінотеатр не обігрівали, тому було дуже холодно, і ми з Костею просиділи обійнявшись увесь сеанс. Це було і романтично, і незвично водночас. Здається, будемо згадувати це до кінця життя. В іншому кінотеатрі побували з новими знайомими-харків’янами, там був маленький і затишний зал. Цей досвід був ніби з минулого життя. На дві години ми відключилися від реальності й ніби перенеслися в нормальне життя — не гортали новини, ні за що не хвилювалися.

Вдома ми не могли нічого дивитися, окрім новин, і я навіть не могла читати книжки. Що дуже дивно, бо для мене з дитинства книжка — мій світ, куди я тікала, коли погано. Тому після приїзду одразу відвідала книгарню. Мені потрібна була книжка з добрим сюжетом, щоб туди поринати. Але я не могла читати, мозок не міг зосередитись, важко було тримати лінію історії.

В Ужгород приїздила Ада Роговцева з авторським вечором. Я ходила на нього сама, врешті в залі, крім мене, було багато пенсіонерів. Люблю її — цей образ мудрої жінки. Вона багато розповідала, як із 2014 року їздила на фронт і ставила там вистави.

Якось ми ходили у краєзнавчий музей просто неба і я сказала музейниці, яка дивиться за будівлею, що будиночок, біля якого вона сидить, дуже чепурний. І вона на знак вдячності почала розповідати про все, що в ньому є.

Лише нещодавно мені перестали снитися жахіття. Після від’їзду з Києва ще якийсь час мала звукові галюцинації. Чула, ніби летить винищувач, чи снаряд, хоча була абсолютна тиша. Ми з Костею прокидалися ночами від будь-якого звуку. Іноді зачиняли вікна, бо навіть машина, що проїжджала, нас будила. Тіло реагує окремо від нас, попри те, що паніки немає.

Зараз живемо біля Боздоського парку. Часом гуляємо перед сном через парк, уздовж річки. Днями я сумувала, що в нас досі не було пікніка ні в парку, ні біля річки. Мені, з одного боку, хочеться, але всередині ще щось не дає розстелити килимок і посидіти повтикати.

Що далі?

Хочеться повернутися в Київ, хоч ми й живемо тут в нормальних умовах. У червні я їздила додому на тиждень. Там мені було спокійно, нормально лягла спати, але о 5-й ранку все одно прокинулася. Біля Осокорків вирили справжні окопи, облаштовані піддонами, щоб можна було ходити. Зруйнованих будівель немає, але ці окопи — ніби шрам на тілі коханої людини. Людей на вулиці багато, та всі якісь притихлі, не чути бурхливого життя, все принишкло.

Ми вирішили залишитися в Ужгороді, бо тут безпечніше. Якщо щось трапиться, то куди будемо знову їхати? До того ж Ужгород зелений і не такий загазований. Костя каже, щоб ми влітку тут побули, бо можна погуляти. За межі Ужгорода ми ще нікуди не виїжджали. Чоловік переконаний, що зараз іще не час розслаблятися. Уже після перемоги, якщо її тут зустрінемо, з легким серцем поїдемо в гори.

Чи повертатиметеся в Ужгород після перемоги?

Коли ми приїхали в Ужгород, прийшло усвідомлення, що в нас немає дому. Невідомо, чи повернемося, чи будуть бомбити Київ, що там залишиться. Була велика ймовірність, що Костю можуть забрати на фронт. Нам хотілося бути офіційно одруженими, щоб у разі чого не чекати дозволів зустрітися. Ми подали заяву й навіть не знали, чи нас розпишуть, бо виїхали тільки з паспортами. Обоє раніше були одружені, а свідоцтва про розлучення залишилися вдома.

Та нашу заяву прийняли, адже система, яка містить усі дані, працювала. Нас тільки спитали, чи потрібна буде урочиста церемонія. Наступного дня на 9-ту ми мали прийти за свідоцтвом. І цього дня, 12 березня, в Ужгороді була перша повітряна тривога. Ми не знали, чи РАЦС відкриється. Але, на щастя, повітряна тривога закінчилася. Та через тривогу в нас усе було навпаки — не купували ні квітів, ні обручок. Уже коли забрали свідоцтва, Костя купив мені квіти, а потім пішли в єдиний відкритий ювелірний, де купили й одягли обручки. Відсвяткували в кафе із харківськими друзями й ужгородською парою, яка приймала нас у себе.

Вирішили, що з Ужгородом не розстанемося — щороку можна буде приїздити сюди на річницю одруження.

Усі фото надані героїнею

Матеріал створено за підтримки проєкту «Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7», який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.

nesvij cover 1024x535 - «(Не)своя в місті»: Ужгород. Історія засновниці журналу Юлії Ткаченко

Читайте інші історії проєкту «(Не)свої в місті» тут:

Мар'яна Хемій

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
uzhhorod cover 1 150x150 - «(Не)своя в місті»: Ужгород. Історія засновниці журналу Юлії Ткаченко
«(Не)своя в місті»: Ужгород. Історія засновниці журналу Юлії Ткаченко
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter