Харків’янин Іван Пономаренко працює у сфері IT, та з 2012 року зацікавився історією міста й відтоді присвячував її вивченню весь свій вільний час. Згодом його інтерес переріс у низку проєктів, які Іван організував з однодумцями та самостійно — «Харків, що манить», «Ніч історії Харкова», Instameet Kharkiv, екскурсії вздовж річок та інші. Війна застала Івана Пономаренка в курортному Трускавці, де він перебував на лікуванні.
Тиктор медіа поспілкувалося з героєм про його любов до Харкова і Слобожанщини та про його волонтерські ініціативи, покликані популяризувати пам’ятки архітектури. А також про вимушене життя на Львівщині й те, як дослідник, навіть перебуваючи за сотні кілометрів від дому, фіксує пошкодження історичних будівель Харкова.
Як і коли виник твій інтерес до Харкова?
У мене було хобі — я колекціонував фотографії харківських пам’ятників і скульптур. У 2012 році брав участь у міжнародному фотоконкурсі «Вікі любить пам’ятки» і хотів відзняти їх багато, щоб увійти в десятку переможців конкурсу за кількістю завантажених пам’яток. Я мав мапу ще з радянських часів із позначками. Прокладав за нею маршрути — на деяких локаціях знаходив у траві порожні постаменти. А на місці деяких парків і скверів уже виріс ліс — людська нога не ступала там років 15–20, але пам’ятник у гущі лісу зберігся.
За перемогу в конкурсі ми змагалися з Польщею. Але через неврегульоване українське законодавство щодо завантаження зображень на сторінки Вікіпедії, поляки видаляли деякі з наших фото. Тоді я зайняв сьоме місце в Україні й десь 37-ме у світі. Це й запалило мій інтерес до історії Харкова.
У 2013 році я побував на кількох екскурсіях Максима Розенфельда — найвидатнішого харківського екскурсовода і популяризатора історії. І зрозумів, що це моє, що 15 років я ходив містом і дивився на автівки й на дівчат, а не на будинки — величезний пласт пройшов повз мене. Відтоді став цікавитись історією міста і публікувати невеликі замітки на своїх сторінках у соцмережах.
Як цей інтерес переріс у проєкти з популяризації пам’яток і залюблення інших в історію міста?
У 2014 році історик Антон Бондарєв почав проводити безплатні екскурсії-прогулянки містом. На одну з них ми прийшли із другом, який і розповів мені про цю ініціативу. Після зустрічі ми потоваришували з Антоном у фейсбуці й зрозуміли, що маємо багато спільних інтересів. Тож вирішили, що потрібно створити ком’юніті у фейсбуці, де розповідатимемо про свої знахідки, присвячені Харкову, та ділитимемося ними офлайн.
Вирішили, що всі наші заходи будуть безкоштовні. Тож у січні 2015-го почали з Антоном читати лекції, присвячені історії Харкова, і проводити тематичні екскурсії містом. Наприклад, «Екскурсію за путівником 1915 року» чи «Екскурсію місцями зруйнованих храмів». Були також прогулянки-челенджі «Архітектурний максимум», метою яких було побачити за одну прогулянку всі будівлі одного архітектора. Вони тривали близько п’яти годин, і ми навіть видавали наприкінці сертифікати тим, хто здолав увесь шлях.
У 2015-му у проєкту, який отримав назву «Харків, що манить», з’явився сайт, і я опікувався його технічним забезпеченням. Антон готував глибокі дослідження, я ж — переважно статті, де багато світлин із коротким текстовим супроводом до них. Водночас глибше досліджував теми, які мені цікаві, — серед таких, наприклад, історії кораблів, що називалися «Харків».
Наприкінці 2016 року в Антона виникла ідея проєкту «Ніч історії Харкова». Формат запозичили в популярних на тоді подій «Ніч у музеї», «Ніч науки» і подібних. Перша «Ніч історії» відбулась у Палаці праці, де нам безкоштовно надали приміщення для лекцій (Палац праці зазнав руйнувань у березні 2022 року). Там було тісно — охочих послухати виявилося набагато більше, ніж могли вмістити приміщення Палацу.
Тож наступні «Ночі» ми провели в Харківській філармонії (окрім однієї, яка відбулася в Харківській школі архітектури). Довкола «Ночі» сформувалася спільнота зі 100–120 людей, які стали нашими постійними відвідувачами.
Як шукали матеріали й досліджували історію міста і регіону?
У 2019 році я створив спільноту Instameet Kharkiv. Це формат фотоекскурсії, де незнайомі люди збиралися через оголошення в інстаграмі, щоб пройтись нестандартними місцями. Навесні вирішив походити із цими людьми уздовж харківських річок (у місті є три великі річки й багато маленьких, та мало хто знає про ці маршрути).
Водив також екскурсії про харківський стритарт, «Американський Харків» (про зв’язки зі США ще до Першої світової, потім у радянські часи — адже більшість харківських заводів побудовані за американськими проєктами). Їздили також електричками на захід від Харкова. Історично так склалося, що там жило більше багатих панів, тому збереглися маєтки. Східна частина Слобожанщини (а це дві третини Луганської області) була біднішим регіоном, тому там переважала дерев’яна архітектура, яка не збереглась.
Розкажи також про свої авторські проєкти та екскурсії.
У Харкові є спільнота «Діти підземелля», до якої долучаються і волонтери, і професійні дослідники, які мають дозвіл від міської ради, щоб розкопувати підземні ходи. Вони знаходяться в центрі міста, та, на жаль, пошкоджені ґрунтовими водами. Ґрунт потрібно викопувати на поверхню, і за ним відкривається цегляна кладка. Наприкінці 2015-го ми з Антоном волонтерили на розчищуванні цих підземель. Антон брав участь у розкопках, а я їх фотографував.
Науковці дослідили, що це підземні ходи з XVIII століття. Їх створили трактирники, які мали мережу закладів, — для зберігання продуктів і алкогольних напоїв. А також щоб переносити їх між трактирами, бо нагорі були погані дороги й багнюка. У XIX столітті ці підземелля закинули, люди перестали ними користуватися. Їх знайшли перед Першою світовою війною — виявили, коли туди провалювалися коні. Та війна завадила тодішнім дослідженням аж до наших часів.
Активісти хочуть зробити там музей і розвивати його як туристичний об’єкт. Під час розкопок також було знайдено багато артефактів XVIII — початку XIX століть. Частину підземель використовували як бомбосховища під час Другої світової війни — там знайшли артефакти з того часу.
Також 2017 року Антон спільно з ресурсом «Накипіло» їздив в експедиції садибами Харківщини і Слобожанщини. Там вони зняли багато матеріалів, адже прагнули відкрити забуті туристичні перлини регіону.
Коли ти переїхав у Трускавець? Сам чи з родиною? Чи одразу вдалося влаштуватися — знайти житло, все необхідне для життя?
Я приїхав у Трускавець на післяопераційне лікування, з батьком, із яким ми зазвичай сюди їздили. Курс лікування триває три тижні, тому в січні я взяв відпустку. Житло знайшли легко, бо приїхали ще до повномасштабної війни. Хоча середні ціни на оренду тут як були, так і залишаються на рівні гарних варіантів у Києві — усе ж таки місто курортне. Оренду нам, на щастя, не підняли.
Я добре знаю Трускавець — для тих, у кого хворі нирки, це майже безальтернативний дестінейшен завдяки місцевій воді «Нафтуся» і спеціалістам із дроблення та виведення каменів. Також тут є й інші води, що допомагають із проблемами зі шлунком та обміном речовин. У травні мені зробили ще одну операцію, і можу сказати, що лікарі тут справді фахові.
Трускавець унікальний тим, що можна поєднати лікування з подорожами. У січні та лютому я побував у містах Львівщини й Закарпаття — у Дрогобичі, Стрию, Бориславі, Мукачеві та Берегові.
У Дрогобичі відчутно, що колись у місті було багато грошей. Це було місто нафтових магнатів. Хоч нафту здебільшого добували в Бориславі, самі вони жили у Дрогобичі, звідки в місті постали маєтки й садиби. Це як із Харковом, який до Першої світової був фінансовим, економічним і мозковим центром Донбасу. Алчевські, фон Дітмар та інші олігархи, які в XIX — на початку XX століття тримали заводи на Донбасі, жили в Харкові. У ранні радянські часи існувала Дрогобицька область, яку пізніше приєднали до Львівської.
Стрий мене дуже вразив своєю двоповерховою щільною забудовою, місто не схоже на жодне з інших, що я бачив. А в Тустанській фортеці залишилась частина мого серця.
Війна застала нас тут, у Трускавці — я прокинувся близько 4-ї ранку… За моїми спостереженнями, багато людей в Україні прокинулись ще до того, як почули вибухи. Мабуть, на рівні тривожної колективної підсвідомості. Проліт крилатої ракети (чи наших літаків?) я почув уже після того, як побачив жахіття, від якого розривались стрічки новин у смартфоні.
А після початку повномасштабної війни стало не до подорожей. Навіть коли виходжу в парк послухати птахів, то відчуваю, що роблю щось неправильно. Дозвілля залишив на післявоєнний час.
Як змінився твій побут із переїздом? Чи вплинуло це на роботу?
Я Web Researcher в IT-компанії — спеціаліст із пошуку й аналізу інформації в інтернеті. Із початку ковід-пандемії працюю віддалено. Тут мені не вистачало хоч якогось монітора для роботи й улюблених книжок, що залишились у Харкові. Але врешті завдяки волонтерам із Харкова навіть цю проблему вдалося вирішити.
З робочих процесів майже нічого не змінилось. Компанія активно допомагає армії та співробітникам. А ось у зимових чоботах я проходив аж до середини червня.
Чи з’явилися нові знайомі, коло однодумців?
Із місцевих — ні, переважно через мою інтровертність. Хоча як молодь, так і люди похилого віку дивуються і радіють, коли спілкуюся з ними українською. Та це, звісно, стереотип. Для моєї бабусі з Харківщини українська — рідна мова, вона з іще не русифікованих українців.
До речі, мій ДНК-тест показав, що корені нашого роду — з Галичини. Саме звідти походить більшість населення, що заселяло порожні землі Слобожанщини в 1650-х роках (масовий потік біженців часів Хмельниччини). Тому, можливо, зараз я повернувся в місцевість, звідки походять мої предки.
Чи вдалось освоїтись у місті? Чи є змога його вивчати? Чи живе Трускавець культурним життям?
Я вже добре знаю місто, бо бував тут неодноразово. Навіть стритарт трохи створював. Колись давно я малював, навіть намагався вступити в Харківську академію дизайну і мистецтв. У Харкові я робив і друкував стікери, створив для них у фотошопі колажі та взяв декілька із собою.
Встиг полазити і по закинутих будівлях Трускавця, багато фотографував. Це місто унікальне в плані дерев’яної архітектури понад сторічної давнини й архітектури пізнього українського модернізму. Тут є два музеї — історичний і Художній музей ім. Михайла Біласа. Обидва чудові. Самі будівлі — як старовинні лялькові будиночки, вони цікаві навіть без експонатів. Михайло Білас був майстром гобелена. Зараз у музеї теж плетуть — але маскувальні сітки.
У Трускавці постійно проходять благодійні концерти на підтримку армії та збирають гуманітарну допомогу ВПО. Навесні завдяки санаторіям місто прийняло їх доволі багато. Було навіть більше переміщених осіб, ніж місцевого населення — унікальний випадок в Україні.
Ти багато років досліджував Харків, знаєш про нього значно більше за пересічного жителя. Неможливо уявити, як важко тобі спостерігати за його руйнуваннями. Як ти справляєшся? Де знаходиш сили, щоб далі розповідати читачам і підписникам про пам’ятки?
Останні півтора місяця я весь свій вільний час витрачаю на наповнення сайту «Харків, що манить» фотографіями руйнувань. А також перекладаю статті з російської українською й англійською (а це більш як тисяча статей). Це великий архів, за яким, можливо, будуть відбудовувати Харків. Із 2013 року я дуже багато фотографував. Тож знімків деяких будівель немає у відкритому доступі в хорошій якості, окрім зроблених мною.
Кожної ночі в Харків прилітає від трьох до шести «Іскандерів», а вдень по ньому хаотично гатять із реактивної системи залпового вогню (РСЗВ). У місті постійно руйнують і пошкоджують історичні будівлі, пам’ятки архітектури, про які я годинами розповідав на екскурсіях. Це величезний пласт нашої культури та історії. Тому відчуття розпачу таке, начебто в режимі онлайн страчують близьких тобі людей одну за одною.
Про деякі будівлі на сайті не було статей — тож я пишу їх зараз, додаючи інформацію, що будівля була пошкоджена чи зруйнована. Я ніби знаходжусь у Трускавці, але на три чверті перебуваю в Харкові — і думками, і тим, що у вільний час додаю інформацію про руйнування на сайт. Почуваюся зрадником, який покинув місто, наче кохану дівчину. Шкодую, що не можу фіксувати фотоапаратом руйнування — роблю скріншоти з відео, які викладає поліція, чи прошу друзів, щоб зазнимкували.
Чи бував у Харкові вже після переїзду? Чи всі твої рідні зараз у безпеці?
У Харкові не бував. Через два тижні після початку війни до нас приїхала мама, яка весь цей час жила в бомбосховищі під лікарнею, де вона працювала. Фотографія Харківського вокзалу під час евакуації облетіла весь світі. Мама трималася до того моменту, доки не отримала контузію через влучання авіабомби поряд із лікарнею. Там вибило вікна, а на вулиці тоді було до -19 морозу і через постійні обстріли та бомбардування були проблеми з опаленням.
85-річну бабусю, що жила понад чотири місяці в окупації в Балаклії в жахливих умовах, нам вдалося перевезти до Трускавця тільки в липні. Лише тоді налагодили стабільний коридор для евакуації біженців до Харкова. Раз на тиждень людей випускали через напівзруйновану дамбу в Печенігах, на лінії фронту в Харківській області. Ми таки знайшли перевізника, який за гроші доставив її до дамби.
Чотири огірки та уламок снаряда, що залетів у хату, — усе, що бабуся вивезла із собою з Балаклії. Вона все це переживає вдруге. Евакуація, бомби, голод і жах. Першу евакуацію в 1941-му та повернення в 1943-му — коли вони жили в землянці й відбудовували свою маленьку зруйновану хату, від якої залишилась тільки пічка. І зараз — у будинку вибило вікна, а навесні ще були сильні морози, її рятував тільки газ. Бабуся дуже схудла й отримала опіки. У Харкові з рук волонтерів її забрав батько.
Підтримуєш зв’язок із друзями, знайомими? Бачитесь із кимось? Можливо, онлайн?
До Трускавця приїхав також мій харківський друг із сім’єю (той, який познайомив нас з Антоном). Тут у нього народився другий син. З іншими підтримую зв’язок онлайн. Зустрічаємося також на онлайн-кіноклубі — дивимося й коментуємо кіно. Хтось із-за кордону, хто у сховищі під звуки повітряної тривоги. Інтрига в тому, що ми до останнього не знаємо, що то буде за фільм — кожен передає «кіномеханіку» список бажань, а потім кіно обирає рандомайзер.
Поки плануєш залишатися у Трускавці? Чи розглядаєш також інші міста для життя?
У Трускавці гарна атмосфера затишного міста — гори, ліс, свіже повітря. Усе місто легко обійти пішки. Хоча я прожив 25 років у великому місті, та тільки тепер розумію, що весь цей час я жив у неприродному для себе середовищі. Можливо, я залишусь на Львівщині назавжди. Не факт, що це буде Трускавець, але мені дуже добре тут і зараз.
Усі фото авторства Івана Пономаренка
Матеріал створено за підтримки проєкту «Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7», який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.
Читайте інші історії проєкту «(Не)свої в місті» тут:
