fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
«(Не)своя в місті»: Томашпіль. Історія культурної менеджерки Олени Оногди

«(Не)своя в місті»: Томашпіль. Історія культурної менеджерки Олени Оногди

tomashpil cover - «(Не)своя в місті»: Томашпіль. Історія культурної менеджерки Олени Оногди
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Археологиня за фахом, а зараз культурна менеджерка Олена Оногда більш як половину свого дорослого життя прожила в Києві. Мріяла про власне житло у столиці, та фінансова ситуація не дозволила їй здійснити бажане. Олена любить столицю, та не змогла справитися зі стресом перших тижнів повномасштабної війни й виїхала. Героїня розповіла Тиктор медіа, як змінилося її життя поза Києвом.

Яким було ваше життя до 24 лютого?

Я народилася, виросла і закінчила школу у Вінниці, мої батьки досі там живуть. У 1999 році вступила на навчання в Могилянку. І відтоді більш ніж половина мого дотеперішнього життя проминула в Києві, довго жила в різних гуртожитках. За фахом я археологиня, 11 років працювала в Інституті археології Національної академії наук у відділі археології Києва. Археологія — такий фах, із яким фінансово досить непросто давати собі раду. Тому я майже весь час мала додаткові фриланси, переважно пов’язані з культурними проєктами.

Ще у студентські роки я влаштувалась і 10 років пропрацювала у книгарні англомовної літератури. Це була одна з моїх найулюбленіших робіт — там було приємно працювати і цю роботу можна було поєднувати з основною зайнятістю. У книгарню приходять переважно інтелігентні покупці, тому я ностальгую за цим місцем роботи. Із часом потроху мігрувала з археології до музейної справи. Останніми роками захопилася різними фондами. Була експерткою Українського культурного фонду, House of Europe, співпрацювала з різними ГОшками у сфері культури.

Довго не мала визначеності — уже зовсім не вінничанка, але ще і не киянка. Важливий поворот у моїй свідомості відбувся у 2014 році. Тоді я їздила в Харків, і цей візит збігся із днями захоплення тамтешньої облдержадміністрації. У чужому місті було дуже страшно. Пам’ятаю, як я з Харкова поверталася поїздом у Київ через лівий берег — через наші розвалені, покуйовджені, страшні гаражі. Та аж серце почало битися пришвидшено, бо після Майдану я відчула, що це моє місто. Я знаю, що тут прекрасні люди, які мені допоможуть і на яких я можу розраховувати. Так і веду свій відлік — із того моменту я стала киянкою.

Та для мене залишалося невирішеним питання із власним житлом. Орендувати, з одного боку, класно, у цьому є певні переваги. Але ти завжди живеш у невизначеності й існуєш під тягарем, що власниця скаже: «Моя онука виходить заміж, через тиждень виселяйся».

Я потроху професійно розвивалася, змінювала роботи, покращувала свій матеріальний стан і в глибині душі мріяла, що колись, мабуть, зможу взяти іпотеку і мати власне житло. У ньому я зможу всім розпоряджатися, обставлю його як захочу. Але для культурної менеджерки це нереальні суми, а якихось додаткових спадщин чи інвестицій я, на жаль, ніколи не мала. Тому ця мрія досі так і не реалізувалась.

Що мені таки вдалося покращити — після того, як я пожила на дуже різних околицях Києва, знайшла житло на Печерську, біля Мистецького Арсеналу. Там прожила минулі три роки. Це теж важливий етап у моєму професійному розвитку: як археологиня я досліджувала Мистецький арсенал, добре знаю той район.

Та для мене стало відкриттям, як там комфортно жити. Можеш о 3-й ночі повертатися додому пішки й не хвилюватися, що щось трапиться. Окрім того, там багато історичних місць. Коли я проводила екскурсії Печерськом, прив’язувала їх до локації Мистецького арсеналу. Після 24-го з тими людьми, які залишалися на Печерську, ми швидко налагодили відверте спілкування, взаємопідтримку. Думала: «о, тепер я стала печерянкою».

Як прийняли рішення поїхати з Києва?

Так, на жаль, я виїхала з Києва. Тільки зі своїм «рюкзачком безпеки» — а, по суті, без нічого. Залишила все у квартирі як було. За речами поверталася вже після Великодня. До того часу продовжувала ще 2,5 місяці платити орендну плату, досить недешеву.

Оскільки я так надихнулася волонтерством, новими друзями на районі (це був унікальний досвід — незнайомі мешканці району почали між собою вітатися), відчуттям себе печерянкою, що це мене спонукало до того, що я залишатимусь у Києві. Але в мене не суперстійка психіка — на жаль, я схильна до панічних атак. Тому в якийсь момент друзі переконали мене, що краще виїхати, і я погодилась.

У той день, коли виїжджала, ридала ридма — думала: «як же це я залишаю своїх друзів?». Я вирушила з моїм чоловіком 5-го березня із Києва в бік Вінниці, куди була більш-менш нормальна дорога. Побули в батьків два дні, там жила також моя сестра з дітьми. Потім поїхали в село на Вінниччині, під молдовський кордон. Це прекрасне село Клембівка знамените своїм промислом — вишивкою. Ми оселилися там у друга на певний час.

Що спонукало до купівлі власного житла?

Із друзями було класно, та це було життя вимушених переселенців. Раніше ми перетинались у місті, а тепер мусили ділити побут у закритому просторі. Спочатку це було нормально, а потім накладаються стреси війни і спілкуватись стає важче. Я, крім усього іншого, дуже компульсивно включилася у волонтерство. Тому не витримала групової динаміки і вирішила кудись із Клембівки переїхати. Побачила перший-ліпший районний центр із готелем і вирішила, що на кілька днів зміню обстановку.

Коли почала набирати готелі неподалік, на півдні Вінниччини, майже всі вони виявилися зайняті. У смт Томашпіль знайшовся готель із вільними місцями. Я подумала, що трохи розберуся зі своїм станом, заспокоюсь і буду думати далі, як жити. Через якийсь час почала моніторити тут житло в оренду.

У мене, на щастя, дистанційна робота, що мені дуже допомогло в цих переміщеннях і влаштуванні свого життя. На той момент у Томашполі вже неможливо було орендувати житло. Населення складає трохи більше 5 тисяч жителів, а внутрішньо переміщених осіб тоді вже було близько 2,5 тисяч. Окрім того, люди тут не звикли до здавання житла в оренду.

Тоді випадкові знайомі (а я на той момент була дуже комунікабельна) сказали мені, що є багато недорогих будинків на продаж — щоб подумала і про такий варіант. Тож я подумала — а чому б і ні. Тому що моя мрія про іпотеку в Києві стала ще більш нездійсненною. Я дуже спонтанно подивилася кілька будиночків і вибрала один із них за зовсім невеликі гроші. У мене кілька кредитних ліній у банках, яких, по суті, мені вистачило. Я зняла гроші й придбала собі порожню хату з городом.

Тут майже голі стіни, вона не особливо облаштована. Але це мій перший у житті досвід такого власництва — з одного боку. А з іншого боку, оскільки ця сума не аж така критично величезна, це не створює ризик. Тобто якщо, не дай Боже, щось трапиться і я її втрачу, це не буде найбільша втрата мого життя. Так я побачила одну хатку із прекрасним краєвидом, зупинилася на цьому виборі й буквально через кілька днів у неї переїхала.

Це цегляний будинок, віком десь років 50, тобто не суперстародавній, але і не новий. Тут жили дві літні жінки, родички сьогоднішнього власника. Три роки тому друга із цих сестер пішла із життя, і він продавав цей будинок. На ділянці ще є стара стайня. Вона вимурувана з місцевого ракушняка і, мені здається, що це історичний об’єкт, але в дуже поганому стані.

На горищі зберігся стосик старовинних фотографій, трохи листування. Я показувала їх власникові, але він відмовився забирати ці матеріали. Мрію, що колись дізнаюся більше про історію цієї ділянки і зможу дослідити мікроісторію цього невеликого обійстя.

Як змінилося ваше життя і відчуття себе?

Я живу тут два з половиною місяці. Мені подобається формат села міського типу, щось середнє між містом і селом. Тобто це не село, де є багато соціального навантаження. У селі, якою б ти не була вільною всередині себе людиною, все одно є певні звичаї, і ти мусиш себе відповідно поводити. А в невеличкому містечку більше свободи.

Тут усе в контакті із природою, тому я вже суттєво перелаштувалася, синхронізувалась із природними циклами. У місті, наприклад, у мене ніколи не було нормальних ранків. Я завжди була невиспана, прокидалась і запізнювалася на роботу. А тут я дуже гармонійна — прокидаюся із сонечком. Пробую вирощувати якусь городину, але без фанатизму, бо треба і працювати, і облаштовувати житло. Тож намагаюсь берегти себе і встигати те, що можу.

Умови тут дещо спартанські, але в минулому в мене був досвід туристичних походів, тому я не хвилююся про це. Спершу, поки ми з чоловіком не забрали речі з Києва, спали просто на дошках на підлозі в порожньому будинку. Зараз трохи вже облаштували — є електрика, газ і газова плита, через подвір’я навіть іде міський водогін. Попередні жінки чомусь ним не користувалися. А ми знайшли можливість, і тепер вода підведена до обійстя — така розкіш.

Тут є груба невеличкої конструкції. У квітні ще були холодні ночі, навіть мороз був, то ми її протестували. Груба досить гарно підтримує температуру. Але на зимовий сезон хочу встигнути зробити мінімальне утеплення і все-таки організувати іншу систему опалення. Прочитала, наприклад, що у прогресивному світі використовують енергоощадливі типи теплих підлог. Тож буду пробувати додати трохи тепла до цієї хати.

У перший період було бажання взятися за все одразу. Але потім я почала рахувати бюджети і зрозуміла, що багато з них не співпадають із реальністю і не все одразу вдасться. По суті, зараз це майже натуральне господарство, що суттєво впливає на ставлення до екологічних підходів. Я раніше була тільки теоретиком — знала, що так має бути, а так не має бути. А тут на собі відчуваю, чому справді має значення роздільний збір сміття, чому треба берегти енергію, як шукати сучасніші енергозберігаючі технології. І це все, з одного боку, пізнаю через гіркий досвід, але, з другого боку, це має для мене такий позитивний ефект.

Оскільки перед цим був етап важкого стресу, то мені подобається, як я зараз живу. У глибині душі думаю, що я і давніше хотіла би бути ближчою до природи. Але не бачила реальних варіантів. Те, що в мене зараз дистанційна робота, теж сприяє такій комфортній і легкій адаптації. Тож я вдячна своїм роботодавцям, що мені це все вдається.

Як організовуєте дозвілля? Чи вдалося познайомитись із жителями Томашполя і знайти нове коло спілкування?

Одного разу в мене був сильний напад ностальгії за столичними вечорами. На Трійцю я гуляла центром Томашполя і згадувала, що все-таки тут обмежений спектр вечірніх можливостей, немає культурних подій. Думала, а як же — спонтанно опинитися десь на відкритті вечірньої виставки чи щось таке. Але ввечері подивилася на зоряне небо, зранку — на абсолютно фантастичний схід сонця і подумала, що культурні події після перемоги нікуди від мене не подінуться. Ясна річ, їх не буде так само багато, але час від часу я планую виїжджати в місто.

Коли я жила в готелі, познайомилася з кількома внутрішньо переміщеними особами з Донеччини. Ми бачимося, спілкуємося як у кого справи. А томашпільчани досить відкриті люди. Майже з перших днів у мене з’явилося багато контактів простого рівня. Наприклад, є приятелька із квіткової крамниці. Є продавчиня парфумів, хоча я парфуми не купую, але в неї така ятка в торговельному центрі, де вона знайомиться із людьми. Із сусідами теж спілкуємося. Або, наприклад, плануємо покликати на каву місцевого завідувача банківського відділення. Він закінчив «червоний» університет у Києві, такий цікавий інтелігентний чоловік старшого віку.

Перевага Томашполя в тому, що тут є кілька малих кав’ярень, банківські відділення, нормальні магазини, тобто є достатня інфраструктура. Увечері життя затихає, але це ще й підкреслено комендантською годиною. Як житиме Томашпіль після перемоги, мені складно прогнозувати, але тут досить доброзичливі атмосфера і середовище.

Повертатиметеся до Києва? Чи не бракує вам спілкування із друзями?

Я планую залишатися в Томашполі, та, звичайно, багато що залежить від можливості заробляти гроші. Але я бачу, що ринок праці суттєво змінився, і я оптимістично налаштована. Мені подобається дистанційний формат і те, що я можу все поєднувати, взагалі не напружуючись. Годинку зранку до роботи, тут поруч, подивитися, як мої огірочки, потім попрацювати.

Із друзями, звичайно, контактую менше. Але в мене є кілька хороших друзів, із якими регулярно зідзвонюємося телефоном або — рідше — через відеозв’язок. У принципі мене це цілком влаштовує. Хоча, думаю, із часом би іноді хотілося бачитися. Але, якщо бути відвертою і проаналізувати моє попереднє життя, — у мене завжди було стільки роботи, що я і в Києві з ними не аж так часто бачилася. Тобто це були такі не дуже регулярні зустрічі. Тому не думаю, що безпосередньо за частотою контакту я сильно втрачаю.

Я зараз іще працюю із психотерапевткою — після того не дуже гарного стану наприкінці березня. Чудово, що зараз є можливості зустрічатися онлайн. Багато чого аналізую зі своїх попередніх досвідів і розумію, що в моєму житті було багато самообману, багато гонитви, яка не надто давала результати. Я постійно кудись поспішала, завжди щось не встигала. Не можу сказати, що зараз я все встигаю, але різниця є.

Чи подорожуєте довколишніми місцевостями?

У Томашполя досить цікава історія, а в публічному просторі дуже мало інформації. Поки що я ще не відчуваю себе повністю відновленою, щоб занурюватися в нові види діяльності. Але в мене точно є мрія більше зайнятися історією цього містечка. Я бачу із соцмереж, що тут є класна публічна бібліотека. Є цікаві радянські мозаїки.

Зараз я не повністю занурена в життя громади, тому що не встигаю і в мене поки що інші пріоритети. Сподіваюся із часом зайнятися таким краєзнавством, подружитися з бібліотекарками. І щось тут робити, тому що я впевнена, що в містечка є туристичний потенціал. Хоч мої батьки з Вінниці, тільки коли я тікала з Києва, для мене стало відкриттям, наскільки цікава наша Вінниччина. Вона, звичайно, бідна, але це дуже недооцінений регіон, де є багато цікавих пам’яток. Думаю, що в цьому є велика перспектива.

Тут разюча відмінність між центром і регіоном. В області побиті дороги, люди живуть більш-менш, але є багато залишків занедбаної радянської спадщини. Недалеко є містечко Тульчин з абсолютно фантастичним палацовим комплексом. Місцеві активісти робили там оперний фестиваль і навіть київські гіпстери довго обговорювали — кому в Тульчині треба ця опера. Проїжджаючи повз Тульчин, я зрозуміла, що, по-перше, я раніше тут майже ніде не бувала. По-друге, мене навіть проїздом дуже вразили візуально всі ті місця.

Зараз я вже більше помічаю, коли просто гуляю Томашполем, накопичую інформацію. Наприклад, дослідила для себе цікаві кладовища з фантастичними хрестами і надгробками XIX століття. Може, і щось раніше є. І поруч є круті пам’ятки, але поки не вдалося помандрувати і заглибитись.

Усі фото надані героїнею

Матеріал створено за підтримки проєкту «Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7», який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.

nesvij cover 1024x535 - «(Не)своя в місті»: Томашпіль. Історія культурної менеджерки Олени Оногди

Читайте інші історії проєкту «(Не)свої у місті» тут:

Мар'яна Хемій

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
tomashpil cover 150x150 - «(Не)своя в місті»: Томашпіль. Історія культурної менеджерки Олени Оногди
«(Не)своя в місті»: Томашпіль. Історія культурної менеджерки Олени Оногди
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter