Відчуваємо, що зараз важливо повертатися до свого. Згадувати, як у родині святкували Різдво, що співали бабуся чи дідусь, які казки розповідали. Згадувати себе і досліджувати своє минуле. І навіть у цей зимовий час, час холоду і зневіри, час темряви й очікування світла, час трепетного дива — ми знаємо, що прийде весна, як знали це наші предки.
Тиктор медіа поговорило з фольклористкою Мартою Ясінською про традиційне і сучасне, про проєкт «Хата традицій» — заняття для дітей із вивчення народного мистецтва, а також трохи про книжки.
Мала Академія Наук, пісні та Різдво в бабусі
Мартине зацікавлення традиціями почалося ще у школі, десь у 9‒10 класі:
«Моя перша наукова робота в Малій Академії Наук була про пісенний фольклор села Нова Скварява Жовківського району (Львівської області, — ред.), де жили мої бабуся і дідусь. Розпитувала бабусю, які пісні поширені, про що співали. А тоді вже вступила до університету на фольклористику».
Звісно, у родині Марти традиції шанували, і з самого дитинства вона мала змогу долучатися до них.
«Найбільше запам’яталося, що на Різдво та Великдень ми завжди їздили в село. На Святу вечерю вся родина збиралася разом. Нас, дітей, відправляли в село раніше, і моя баба Марія вчила мене ліпити вареники, крутити голубці, натягати кишку (йдеться про приготування домашньої кров’янки, — ред.). Зараз я мало що з того роблю, але вмію. У селі зберігалися традиції, тож я, як львівська дитина, що приїжджала до бабусі, ходила колядувати, і до нас приходили вертепи. У сільських я участі не брала. Вже пізніше, під час навчання в університеті, ми організовували свої молодіжні вертепи», — ділиться спогадами Марта.
Вона пояснює, що зараз є багато нових традицій, деякі змінюються із часом, а деякі лише відтворюються, але не стають живими:
«Традиції — це те, що реально живе в родині чи в певному середовищі. Навіть у нашій “Хаті традицій” ми ознайомлюємо дітей з традиційною культурою, розказуємо, якими були ремесла. Люди можуть дізнатися як і навчитися виготовляти річ. Але це не є живою традицією, а лише відтворенням атрибутів давніх традицій.
Наприклад, ми вчили з дітьми автентичні колядки, співали їх, але не факт, що діти надалі будуть колядувати саме їх. Щоб традиції, яких навчаємо, стали живими, треба їздити по селах, до своїх рідних, цікавитися, що в моєму селі співали, як святкували і передавати їх далі. Люди, що живуть у селі, досі зберігають традиційне, там це зробити легше. Так, у місті складніше — це інше середовище, традиція змінюється. Бабуся мене вчила колискових — я можу взяти їх до міста і зробити традиційними для своєї сім’ї. Тож я співала їх для своїх дітей і це мало практичне значення. А традиція — це насамперед про практичність, вона не створювалася просто так, та зараз часто має естетичне значення, а на початках — утилітарне. От мої колискові мають практичне призначення — приспати, заспокоїти. Це жива традиція для мене.
Колядування в міському просторі видозмінюється, і це теж життєвий цикл традиції: є її пік, потім деякі трансформуються, а деякі зникають, на їхнє місце приходять нові. І от колядування зараз змінене — колись ходили до кожної хати, колядували спочатку господареві, господині, хлопцеві, який є в тій хаті, дівчині. Для кожного мали окрему колядку, а зараз все більш уніфіковане, колядки загальновідомі, більш сучасні. Дуже мало колядників ходять до всіх людей, більше по родичах, знайомих, до тих, хто запрошує. Але ми, наприклад, колядуємо в родині за столом, був період, коли ми забували, переставали колядувати. Але зараз відроджуємо в себе, і для моїх дітей це вже буде нова традиція — колядувати за столом».
Щодо сучасних прикладів, Марта пригадує такий: на роковини Голодомору ми запалюємо свічку на вікні. Це має шанс стати загальноукраїнським досвідом, через 50‒100 років уже ніхто не буде задумуватися, коли це почалося, бо це перейде у традицію і свічка буде палати на кожному вікні, вважає фольклористка.
«Не буває традиції без минулого, але й не може бути живої традиції без сучасного. Жива традиція — така, що існує зараз, якої дотримуються люди», — підсумовує Марта.
Шароварщина, надивленість і давні сорочки
Зі сплеском уваги до української культури поширюється і її спрощене сприйняття — це так звана шароварщина. Марта певна, що це закономірне явище:
«Шароварщина була і раніше, не лише зараз. Це факт — у Радянському союзі робилося багато, щоб спростити народну красу одягу, пісень, багато уніфікувалося і ставало загальноукраїнським. Витягнули і кольорові шаровари, і пластикові вінки. Це треба сприймати як данину, і гарно, що зараз багато людей звертають на це увагу.
Я вважаю шароварщину одним з етапів. Наразі ж ми переживаємо етап розвитку культури. Чим більше ми будемо робити якісних проєктів, тим швидше вони завойовуватимуть увагу. Зараз багато людей зацікавилися автентикою, вивченням традицій, родоводу, культури, бо це стало актуальним. Кожен захотів відчути власну ідентичність, знайти себе, своє коріння. Це вже добрий старт для розвитку, для зменшення шароварних речей і розвитку цікавих, гарних, які мають зміст, коріння, добре джерело, на більш масовому рівні.
Як на мене, шароварщина є, була і ще навіть буде, бо це і питання смаку — за один день чи рік воно не викорінюється. Але чим більше будуть робити гарних проєктів, чим більше люди дізнаватимуться, тим більше будуть надивлені й розумітимуть — оце гарно, а це ні. Насамперед зараз достатньо українських блогерів, які показують якісний контент на цю тему, можна стежити і дізнаватися, яка сорочка автентична і вартісна, а яка кітчева. Це виховується — треба вникати в цю сферу, цікавитися, почитати щось. І розпитати в мамів, бабусь, родичів: а як було в нас у родині, чи в нас таке робили, чи збереглося, які рушники та сорочки були, які пісні співали.
Починати можна зі свого вузького кола, далі — стежити за кваліфікованими фольклористами. Це, як кажуть стилісти, питання надивленості, наслуханості. Наприклад, є чудовий проєкт “Поліфонія”, які їздили по селах, якісно записували бабусь, робили добру паспортизацію: де, від кого, коли записано. Тож інформації є багато, треба шукати середовище, однодумців, із якими можна на цю тему поспілкуватися — і все виходить».
Марта вважає, що немає сенсу протиставляти автентику та сучасність, адже вони не є опозицією:
«Давні сорочки можуть перевершувати сучасні, але є й сучасні, які можуть перевершити давні. Є красиві сучасні вишиванки, є й негарні сучасні — так само й колись були. Наприклад, були дуже красиві вишиті сорочки, бо майстриня мала внутрішнє відчуття краси, смаку і в неї більше замовляли. Так, тоді майже всі вміли вишивати, але були майстрині, які вирізнялися своєю творчістю, гарним смаком. Тож саме ті сорочки зберігалися, зараз вони дорогі та цінні. Сучасне теж може бути зроблене з добрим смаком, а може і ні.
Давні сорочки — не всі красиві і густо розшиті, відверто кажучи, але вони всі цінні, бо там людська робота, це зріз часу, коли вони були виготовлені. Були красиві, а були й не дуже, на мій погляд. Вони можуть показати, які тоді в ХІХ столітті чи у 30-ті або ж 50-ті роки XX століття були сорочки. Не буде дивиною, що не всі вони були розкішні. Це більше про внутрішнє відчуття краси, про призначення цієї сорочки, про соціальний стан власниці.
Багато одягу не дійшло до нас, бо часто люди самі так ставилися до нього, могли вважати, що це якась буденка, мало вишивки — то підлоги мити, десь там курям стелити. Це факт і реалії життя. Багато знищено, вціліло теж різне — ми ніколи не матимемо картини цілком. Хоч є фото і є дослідження.
Як зберігати давній одяг? Адже музеї теж не хочуть брати кожну вишиванку до себе, але це не означає, що ті вишивки треба знецінювати. Вони можуть зберігатися у приватних колекціях. Має бути повага до тієї роботи — якщо музей не бере, можна зберегти в себе чи віддати в інший, менший музей, який знайде ресурс для догляду за річчю».
Важливий здоровий підхід — фольклористи можуть глибше розповісти про цінність та унікальність речі. Але жодну з них нищити не варто — можливо, це останні речі, які дійшли до нас з минулих століть.
Що роблять у «Хаті традицій»
Фольклористка Марта проводила майстеркласи з автентичного співу та різних видів народної творчості, але коли почався карантин у 2020 році, не могла організовувати живі зустрічі:
«Вирішила робити це онлайн — створювала скриньки з різдвяними зірками, бо мені хотілося, щоб діти мали вдома свято незалежно від того, зможемо ми зустрітися наживо чи ні. У скриньці було все необхідне, щоб створити зірку вдома, з батьками чи самому, а також покрокова інструкція.
Тож два роки я робила такі скриньки до Різдва, а цьогоріч була на навчальній програмі «WOWoman» від Української освітньої платформи.
Це навчання для жінок, де ми шукали ідеї для реалізації, вирішували, чим би ми хотіли займатися, а нам давали конкретні інструменти, як нам реалізувати наші мрії.
Коли я йшла на навчання, то мала ідею — вже років сім як мріяла, щоб у Львові був класний етноцентр, куди могли б приходити і діти, і молодь, і літні люди. Я не уявляла, як це зробити, бо це здається доволі складним, а на навчанні зрозуміла, що можна почати з меншого і далі вже розвиватися.
Тож отримала конкретні навички з проєктного менеджменту, з тайм-менеджменту, з реалізації проєкту, з написання бюджетів. “Хата традицій” — і був мій проєкт на WOWoman. Поки вирішила звузити — заняття лише для дітей. Тож щосуботи вже другий місяць ми проводимо майстерки з різних народної творчості»
Програма «WOWoman» триває 6 місяців, кожна учасниця має менторський супровід і підтримку жіночої спільноти.
«Коли нам почали давати реальні інструменти [для реалізації проєктів, — ред.], я подумала: скільки всього я ще не знаю, скільки всього мені ще треба вивчити! Але зараз я здобула впевненість у собі, отримала конкретний план, що мені робити, що вдосконалити. Майбутнім учасницям побажала би не боятися, навіть коли буде страшно, коли буде важко — вірити в себе і йти вперед», — ділиться враженнями Марта.
«Колись я працювала вчителькою народознавства у приватному навчальному центрі, там ми з дітьми кожного заняття намагалися робити щось руками, щоб їм запам’яталося. Це не був майстерклас, але я шукала варіанти, щоб донести інформацію через різні види чуття. Наприклад, коли ми вивчали народні прикраси, то робили якесь намисто з горобини, з намистинок. Тоді я працювала з дітьми 5‒6 років, а на цьому проєкті вирішила зосередитися на старших (6‒12 років), бо з ними можна зробити більше цікавого.
Тож заняття проходять у вигляді майстерок, де діти дізнаються щось цікаве, але й отримують матеріальну частинку того, про що ми говоримо. Бо традиційна культура має і словесну, і усну частину, і дуже часто має матеріальну атрибутику, яка супроводжує певне свято.
Ми вже і зірки малювали, і текстильні іграшки-коники шили, і автентичні колядки вчили, і вибійку тканин робили, і дідухи. Перед початком заняття я або мої колеги коротко розповідаємо про те, що будемо робити, де це було поширене, щоб діти були загально ознайомлені — що таке дідух, вибійка, зірка».
Марта каже, що діти не повинні мати особливих навичок, щоб потрапити на заняття:
«У народній творчості нема особливих критеріїв — люди жили в природному середовищі й обирали собі заняття до душі. Ми так само — пропонуємо різне і не очікуємо, що діти будуть робити все ідеально чи стануть одразу майстрами народного мистецтва. Ми, звісно, допоможемо, якщо хтось зацікавиться, але загалом знайомимо з різними видами мистецтва, тож особливих умінь не треба.
Усі колись уміли співати і зараз — теж. Це хіба хтось комусь сказав: ти не вмієш співати, чи ти не гарно співаєш, тоді дитина може хвилюватися щодо цього.
Але ми завжди кажемо — немає таких людей, що негарно співають, є такі, що їм більше чи менше подобається, але можуть усі. Звісно, комусь треба більше слухати, практикуватися у співі, й усе вийде».
Заняття проходять у Wiki-бібліотеці, записатися можна одразу на місяць або на те заняття, яке зацікавило.
«Заняття триває годину-півтори, найбільше в нас бувало 16‒17 дітей, частіше — до 14. Двоє або троє фольклористок проводять майстерку. Ми допомагаємо дітям, але вони самі все роблять, не нав’язуємо нічого, не говоримо, що отак правильно робити чи неправильно. Наприклад, пояснюємо як зробити річ, але не показуємо готову розмальовану. Щоб діти проявляли власну творчість так, як вони відчувають.
Початково хотіли створити сталу групу, але діти почали хворіти, плюс зараз така ситуація зі світлом, обстрілами, тож точково набираємо на кожну майстерку. Поки діти займаються, батьки мають можливість піти на каву, дехто залишається в іншій кімнаті бібліотеки.
Наразі наш план — проводити заняття щотижня до кінця квітня. Зараз більше різдвяних тем, а далі будуть не приурочені до свят, а потім до весни, до Великодня. Будемо малювати писанки, вчити гаївки, є ідея пекти соловейків — це пташки з тіста, якими зустрічали весну. Також будемо створювати ікону на склі. Після квітня плануємо проводити денний етнотабір для дітей», — ділиться Марта.
Читайте також 10 дитячих і підліткових видань про війну
«Хата традицій» відчинена і для дітей, що вимушено переміщені на Львівщину через російсько-українську війну:
«Поки дітки з постраждалих громад не зовсім інтегровані в наш проєкт, тож ми вирішили, що будемо проводити для них безкоштовні майстерки окремо. Наприклад, нещодавно робили паперові яворівські іграшки на ялинку. Приходимо у прихистки чи центри, де можна зібрати дітей, проводимо заняття, коли є можливість».
Жіноча команда
У команді «Хати традицій» зараз троє жінок, Марта розповідає про своїх колег:
«Уляна Хохліч — фольклористка, вона креативна, творча вчителька, проводить із дітьми заняття. Також вона художниця, тож у проєкті займається творчими ідеями, готує попередньо взірець перед кожною майстеркою: пробує зробити виріб, щоб розрахувати час, матеріали, складність.
Христина Щербина — етнологиня, вона розповідає дітям про ремесла, про різдвяну зірку чи вибійку, а також фотографує, комунікує з батьками, спілкується на сторінці в інстаграмі».
Марта теж присутня на кожному занятті, а також виконує менеджерську роботу.
«Ми дуже хочемо розвиватися, є ідеї — зробити якісну методичку з вивчення фольклору та етнографії з наочними матеріалами для вчителів, щоб уроки народознавства були якісними. Мені в школі, відверто кажучи, не було цікаво на таких уроках, тому маю таку мрію. Ці методичні матеріали допомогли б учителям краще проводити уроки. Хочемо зробити “Хату традицій” постійною роботою, щоб кожен отримував гідну зарплату», — каже Марта.
Обирайте також пів сотні ідей книжкових подарунків до Миколая і Різдва
Марта також поділилася труднощами, які виникають під час роботи:
«Найбільша трудність поки — це висвітлення інформації в соцмережах, складно знайти працівника, бо людина має бути в темі традиційної культури. Поки шукаємо точково, для певних афіш, але вже знайшли потенційну SMM-ницю.
З вимкненнями світла також складно. Поки в нас були майстерки, де можна було викрутитися, але все це — додаткові зусилля. Якщо у приміщенні холодно — просимо дітей не знімати верхній одяг. Також подбали про укриття, на випадок тривоги: знаємо, що ми робимо, куди йдемо, а батьки знають, звідки забрати дитину».
Діти, що приходять на заняття, отримують не лише нові знання, а й підтримку та емоційне тепло, каже Марта:
«Завжди заспокоюємо: якщо не встигнете намалювати, ми почекаємо і домалюємо разом, навіть якщо треба більше часу. Ми не кваліфіковані психологи, але намагаємося давати тепло дітям».
Будуємо з дітьми приятельські стосунки, не нагнітаємо ситуацію, акцентуємо на позитиві: наприклад, класно, що все ж встигли зустрітися попри повітряні тривоги
Різдво вдома і сімейні традиції
У Марти троє дітей — 9-річна Магдалинка, 6-річний Дем’ян і 3-річна Тереза. Усі вони теж долучаються до різних занять.
«Вдома в попередні роки робили з дітьми багато різного, цього року взяла свого сина на заняття співати й малювати зірку, а дівчата будуть вдома розмальовувати зірки і пекти печиво. Зірку молодшій теж даю малювати, для неї це більше не про майстерку, а про досвід змішування кольорів, текстур, тактильні відчуття.
Узимку вирізаємо сніжинки, паперові гірлянди, на Великдень прикрашаємо баранчиків — це такі їстівні паски, діти на них зав’язують бантики, додають ґрушпану (це вічнозелений кущ для великоднього декору). Пишемо вдома крапанки, писанки. Готуємо лозу святити — прикрашаємо її, як ми колись робили в дитинстві. З Магдалинкою малювали ікони до дня Святого Миколая. До роковин Голодомору запалюємо свічки — діти самі вже знають, що робити.
Також маємо сімейну традицію — на Миколая йдемо разом на виставу чи концерт. Ну і, звісно, подарунки під подушку — з року в рік, окрім якоїсь іграшки, цукерок, мандаринок, наші діти ще й отримують книжки чи зошити з активностями.
У нас багато зимових книжок, які ховаємо на цілий рік, а вже ближче до зими, у листопаді, виймаємо їх і читаємо разом. Тож діти знають, коли починаються довгі вечори — настав час книжок. Улітку ми більше подорожуємо, а вже восени починаємо готуватися до Різдва».
Марта підготувала для наших читачів улюблені книжки своїх дітей, ділимося списком:
«Різдвяна рукавичка», народна казка з продовженням Івана Малковича, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2004 2+
З казки про рукавичку починається наше дитинство. Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, кабан-іклан, ведмідь-набрідь — ці неперевершені герої тішили ще твоїх пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-дідусів і бабусь, і неодмінно ще тішитимуть твоїх пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-внуків і внучок. А ця книжечка розповідає про щасливу різдвяну пригоду, яка трапилася з твоїми улюбленими героями після того, як вони оселилися в рукавичці.
Джулія Дональдсон, Аксель Шеффлер «Ґруффалятко», переклад: Віктор Морозов, «Читаріум», 2021 3+
На яскравих сторінках книжки «Груффалятко» розвивається сюжет про те, як тато Груффало виховує свою донечку та розповідає їй неймовірні оповідки. Звичайно, одна з них про величезну страшнючу Мишару, яка живе в темному лісі. Цікавість так і розпирає Груффалятко на власні очі побачити цього монстра, і вона вирушає на його пошуки. На шляху їй зустрінеться багато персонажів і дивовижних пригод. Та чим же закінчиться подорож? Чи не розчарує Груффалятко зустріч зі страшнючою Мишарою? Дізнавайтеся з книги, насолоджуйтеся талановитою історією від Джулії Дональдсон і барвистими ілюстраціями від Акселя Шеффлера.
Мар’яна Савка «Тихі віршики на зиму», «Видавництво Старого Лева», 2015 3+
Зима — це казковий час, особливо для дітей. З’їжджати з гори на санчатах, ліпити сніговика, колядувати і зустрічати Новий рік — скільки чудових занять і вражень для малечі! Але радість від цієї справді чарівної пори може стати ще більшою, якщо зручно вмоститись на колінах мами і тата, читаючи чудові «Тихі віршики на зиму» Мар’яни Савки і роздивляючись затишні й теплі до них ілюстрації художниці Ольги Кваші.
Анастасія Орлова «Ваговіз, причіп і новорічна ялинка», «Школа», 2020 3+
У цій книжці тривають пригоди ваговоза та причепа. Цього разу вони мають важливе завдання — привезти до міста новорічну ялинку! Але в дорозі що тільки їм не заважає: то замети, то ями, то пагорби, то справжня хуртовина! Невже доведеться святкувати Новий рік без ялинки? Звісно ж ні! Ваговіз і причіп здолають усі труднощі та перешкоди, адже їм допомагають справжні друзі!
Іван Малкович «Золотий павучок», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2009 3+
Цю історію на Святвечір любив оповідати мій дідусь… Не тепер і не колись у нашому містечку жила собі одна сім’я: тато, мама і троє діточок — Тарасик, Настуся та Ільчик… На свята вони винаймали бричку із золотогривим конем, і їхали за місто до лісу… Але одного дня все перемінилося… У цій сумно-щасливій різдвяній історії ти довідаєшся, що на Святвечір можуть траплятися справжні, непридумані дива. Витончені й проникливі ілюстрації Катерини Штанко допоможуть тобі глибше і тонше відчути усі мінливі настрої цієї незвичайної казки.
Ґунгільд Селін «Ослик Марії», переклад: Галина Кирпа, «Братське», 2017 6+
Головний герой історії — маленький ослик — найбільший упертюх і нечупара в Назареті. На нього годі дивитися без сліз. А скільки прикрощів він завдав своєму господареві! Та одного дня віслючок зустрічає дивовижну молоду жінку на ім’я Марія. Її доброта й турбота створили з віслючком справжнє диво. Але найбільше Диво ще тільки чекає на героїв і читачів цієї книжки.
Том Флетчер «Різдвозавр», переклад: Марта Сахно, «Видавництво Старого Лева», 2018 9+
Це — найдивовижніша і найнеймовірніша різдвяна історія, яку тільки можна собі уявити. Хлопчик Вільям просить у Санти на Різдво динозавра і навіть не підозрює, чим обернеться його прохання. Гортаючи сторінки цієї веселої динамічної пригодницької книжки британського письменника і музиканта Тома Флетчера, ви довідаєтеся, хто допомагає Санті на Північному полюсі та хто намагається вполювати північних оленів, як із ненависті народжується дружба і чому містер Трандл понад усі свята любить Різдво. І, звісно, познайомитеся з найфантастичнішим книжковим героєм — Різдвозавром.
Сільві Мішлен, Фаб’єн Окто Ламбер «Різдво у Великому Дереві», переклад: Олена Ларікова, Vivat, 2021 10+
На вершечку Великого дерева живе родина білок — тато, мама і троє білченят — Мельхіор, Бальтазар і Каспар (такі імена мали волхви, які принесли Ісусу дари на Різдво). Напередодні величного свята малюк Каспар кудись чкурнув, тож татусь вирушає на пошуки. Разом із ним маленькі читачі стрибатимуть з гілки на гілку, шукатимуть звірят і пташенят, розгортатимуть яскраві віконця із сюрпризами, щоб нарешті дізнатися, де сховалося білченя і його друзі, та як готуються до Різдва в цьому чарівному лісі.
У матеріалі використані фото Мар’яна Божейка, Юрія Галетовича, Христини Щербини, Максима Горлая
