Лідер «Пирога і Батога» музикант, композитор і поет Мар’ян Пиріг вчився на дизайнера і не полишає своєї творчості у візуальних мистецтвах. Та музична родина і талант до музики привели до створення у 2011 році гурту «ГИЧ оркестр», у якому він грав до 2016-го. Згодом працював студійно, записав триптих «Польовий», до якого увійшли: «Поетичний» — на творчість Тичини, «Містичний» — на власні тексти, і «Солов’їний» — обробки народних пісень.
У 2020 році ініціював проєкт «Пиріг і Батіг», який майстерно й тонко працює зі словом та звуком. Тут грали Марк Токар (контрабас), Володимир Бедзвін (віолончель), Олександр Марусяк (тромбон), зараз у складі — Криштоф Віков (фагот), Маркіян Турканик (скрипка), Всеволод Садовий (перкусія) і Артем Каменков (контрабас). За плечима хлопців довгий музичний шлях. Головною метою проєкту Мар’ян називає популяризацію української мови, її безмежності та динамічності.
Гурт випустив один альбом — «Сьпівомовний», на вірші Степана Руданського. Однак відтоді створив багато нового матеріалу. Під час війни «Пиріг і Батіг» здебільшого грає концерти на підтримку ЗСУ і щоразу збирає повні зали. Тиктор медіа поспілкувалося з Мар’яном Пирогом про інтерес до поезії 1920–30-х років, чому варто зняти митців із п’єдесталів, закомплексованість перед предками й народну мудрість.
Історія цієї розмови непроста: першого разу запис, зроблений у Львові, не зберігся. Та це значило лише одне — варто поспілкуватися вдруге і вже в Києві. Тож після одного з благодійних виступів ми зустрілися знову: Золоті Ворота, післяконцертний вечір, затишне кафе, за столом — Мар’ян Пиріг і Маркіян Турканик.
Мар’яне, коли ти вперше зацікавився поезією Розстріляного Відродження і почав працювати з нею як із матеріалом?
Із поезією Розстріляного Відродження як із матеріалом я почав працювати після 24 лютого. Раніше читав її, проте аж так не заглиблювався. Для мене існував Тичина, пізніше з’явилися Антонич і Руданський. Але я не брався за все й одразу.
Коли я пішов із «ГИЧ Оркестру» (попередній гурт, у якому Мар’ян був лідером багато років, — ред.), то почав записувати Тичину. Тоді зрозумів, що хочу зробити щось сольне і маю свій підхід. Та спершу вирішив перевірити, як піде. Поставив собі задачу — за три дні записати альбом — і виконав її.
У мене були план дій на кожен день і зошит із правилами, серед них, наприклад, — виконувати не більше трьох дублів. Є пісні, які варто писати вдень, а є «нічні»: так, «Ви знаєте, як липа шелестить» записана вночі.
Тобто все йшло пластами, починаючи з Тичини?
Є матеріал, який ми створили разом із колишнім гуртом. Але є речі, які я міг зробити лише наодинці із собою. Із «ГИЧами» я виконував тільки дві пісні Тичини — «Арфами, арфами» та «Як упав же він з коня». А вірш «Гаї шумлять» був для мене чимось сакральним, і я не міг зробити його в гурті. Не можу це пояснити.
Була велика робота над поезією Івана Франка. Я намацував стилі, складові, набір інструментів.
Мар’яне, ти авторитарний?
Я просто довіряю своєму смаку, коли мені щось надумується. А це не є авторитарністю. Коли йдеться про музику, я — не розгублена людина, проте можу бути розгубленішим у фінансових чи побутових питаннях. Та на «музичній території» я точно нічим не поступлюсь.
Мій підхід у музиці — відрізати зайве. Я роблю це методом відсіювання — точно знаю, чого не має бути. Взагалі по життю, чим далі йду еволюційно, відрізаю певні речі, у які вже не буду «залазити». Це подібно до релігійних пошуків: туди чи сюди? Та все просто! Я спитав себе колись: ти релігійна людина? Ні. А віруюча? Глибоко. Все, пішов далі. І на старих сумнівах не зациклююся.
Як на мене, неможливо еволюціонувати в усьому одночасно. От в побуті я не еволюціоную ніяк, тож прийняв свою певну безпорадність у цьому і тримаю марку легкої недолугості. Посуд як мив, так і мию, і не митиму його краще. Головне, щоб було чистенько.
На концертах перед виконанням пісні ти завжди розповідаєш про автора і його долю. Як думаєш, чому так сталося, що українці мало знають власну літературу? Чому імена часто забуті, а Тичина асоціюється в багатьох лише зі зрадою і рядком «Трактор в полі дир-дир-дир»?
У тому й суть, що культура й політика мають стояти пліч-о-пліч. А коли політикани захоплюють культурний щабель, то диктують власні культурні умови. Це якраз політики і навчили культурних діячів думати, що вони поза політикою: «Ви там їб*ште свою х*йню, — вибачте на слові, — але це немає жодного значення». У нас навіть міністерство кожні два роки якось переназивається: то молоді та спорту, то ще якось. Немає конкретної назви, і міністри, відповідно, теж не ясно чого і кого.
В Україні панували проросійські тенденції, використовувались ті самі наративи: є кацапчики, є російська мова, російський контент, «ми же братья» і «какая разніца». Крізь них неможливо було пробитися якомусь Тичині, бо вони як лазер — «валять» усюди. Люди, які байдуже ставилися до всіх оцих наративів, не аналізували їх, а просто їли, як каву з хлібчиком зранку. І ті ж самі люди пропонували: раз Булгакова, то і Тичину давайте знищимо, декомунізуємо. Думаю, Булгаков не був комуністом тільки тому, що не встиг, пощастило померти трохи раніше.
А паралельно транслювалася теза, що вже ж Україна незалежна, скільки можна згадувати стрьомне минуле. А під це «стрьомне» якраз і підпадають наші поети, репресовані росією в різний спосіб.
Я й сам довго був у своїх шорах, щось вивчав, але ретранслювати було важко. А потім усвідомив, що мені стане сил робити своє, не звертати уваги на байдужість до моїх трудів. Коли працюю з певним матеріалом згадуваних поетів, усвідомлюю, що вони не для нинішньої оцінки це робили. Вони просто робили свою справу, а я буду тим, хто передасть її майбутнім поколінням. Адже головне, щоб цей спадок постійно передавався і був на видноті, щоб його не забули.
А як бути з освітою? Зі шкільних часів маю відчуття, що в програму спеціально обирали не найкращі твори наших письменників. Приміром, у школі я не розуміла, хто такий Шевченко. Він був для мене дядьком у шапці з портрета на стіні, а зрозуміла я його вже значно пізніше.
Ці образи транслювалися, бо в освіті досі присутня певна цементованість. Така совкова п’єдестальність, мавзолейність. Вони самі створили образ, зацементували його, і учні ніби позбавлені власного трактування цих творів. Читають, а трактування їм уже розказали: не викаблучуйтесь, вивчіть і запам’ятайте, хто це такий.
Та коли я читаю один і той самий вірш, він щоразу звучить по-різному. Бо трактування змінюються залежно від ситуації. Тому Шевченко буде й надалі актуальним.
Потрібно самим для себе з’ясувати обставини життя і творчості наших діячів, а не із чиїхось наративів.
Іще я б хотів, аби почали більше вивчати і занурюватися в ідеї Сковороди. Вони мають іти пліч-о-пліч із шевченковими. Якщо відкинути Шевченка, то для Сковороди трішки зарано, він буде більше звучати після перемоги. Є певний філософський аспект, є поетичний аспект в обох, а між ними — духовна складова, але не канонічна, не визначена жодними інститутами. Ніби у Сковороди є якась церковна ідеологія, але насправді її нема.
До того ж церква його не сприймала…
Не сприймала ні того, ні іншого. Совок тому їх і любив. А насправді й Шевченко, і Сковорода глибоко віруючі люди, просто ця віра не міністерська.
Мені пощастило з викладачами з літератури й етики. Коли ми приходили на урок етики, викладач закривав кабінет на ключ і розповідав нам зокрема й про Шевченка. А ще мав гарне почуття гумору. Я дуже любив із ним розмовляти, залишався після уроків. Як зараз пам’ятаю, що він казав: «У мене колись був такий друг — Мар’ян, і знаєш, чого він помер? Бо курив». Хотів позбавити мене від шкідливих звичок, але я вперто тримаюся і досі.
Цікаво, як у нашому житті з ранніх років з’являлися такі вчителі й щось нам відкривали…
… і при тому вони розуміли, що всіх не змінять. Але ставалися оці доленосні зв’язки і впливи. Це апріорі сила, і ти ніби вже стаєш на одну сходинку вище в розвитку.
Так сталося, що Тичину я полюбив зі школи, як і Сосюру, попри всі радянські наративи. «Як упав же він з коня», «Гаї шумлять», «Липа шелестить», «Арфами, арфами…» — усе це шкільна програма. «Арфами…» — той текст, який мене «ввімкнув». Ще немає музики, але текст мене вже пре. І я йду комусь розповісти про це, але в середовищі 90-х воно особливо нікому не було цікаво.
Тоді шкільні товариші співали «Рукі ввєрх», і мене мало що об’єднувало з ними. Вдома була можливість слухати не те, що всі, і мені пощастило слухати музику іншого ґатунку. Усвідомлення, що можу обирати сам, також повпливало на мене. Зараз я розумію, скільки часу втратив, бо вже тоді любив певну поезію, але ще багато на що потім відволікався. Та, з іншого боку, — це перевірка часом.
Ми говорили про «п’єдестальність» — ліпше її самому створювати, а не коли хтось тобі говорить готовими гаслами.
І тут «п’єдестальність» автора — скоріше про його цінність, та водночас він лишається живою, цікавою і неідеальною людиною.
Саме так. Наприклад, Шевченка я збагнув не одразу. І нещодавно зрозумів, як його «Заповіт» можна крізь призму Сковороди прочитати в мажорному ключі.
А Кирило-Мефодіївське братство, яке, по суті, розробляло візії майбутньої України, яку ми бачимо зараз?
Мар’ян: Це був пре-футуризм.
Якщо хочеш протранслювати майбутнє, то не йтимеш у ногу з модою, бо тоді це називається наслідування, а ти хочеш вродити щось нове.
Маркіян: Це певні етичні цінності, на що людина в принципі здатна. Якщо піти питати людей, чого вони хочуть, то ні до чого не дійдеш.
Мар’ян: Вони скажуть, що хочуть їсти. Яку мову любиш? Ту, за яку не дадуть по голові. Тому велика шана всім тим сподвижникам, які у складні часи взяли себе в руки і працювали на полі нашої мови та культури, і це дійшло й до нас. Окрема вдячність тим, хто просував, а не лише створював.
Яка їхня доля? Що керувало їхніми діями? Стихія українства ними керувала! І для мене цього достатньо, аби збагнути, що цей край існує, тут живуть сильні й натхненні люди, які байдужі до зовнішніх факторів. Вони просто роблять!
Це, напевно, і є код українства?
Це вперте кохання стихії, яку хочеш передавати далі. Бо коли тобі щось дуже подобається, то ти хочеш ділитися зі своїм ближнім. А ще більше, коли твій ближній не розуміє, у якому середовищі він перебуває. Що він у красі та вона тут, а не десь «гдє тоже харашо».
Ти і себе починаєш більше любити, коли розумієш, що живеш у любові.
На наших землях багато сакрального, хтонічного, світлого і темного — тут є все. Це і є розкіш безмежності. Коли заходиш на її територію, не добіжиш ніколи до кінця, скільки б не біг.
Культура має бути на першому місці для будь-якої нації, яка хоче ідентифікуватися, а вже довкола цього вибудовується політичний аспект. Це ж на плиті, яка не має розмірів, можна вибудувати таку міцну основу, яка буде співпрацювати зі світом. Наприклад, дипломатичні відносини без культури не мають сенсу. Тоді лишаються комплекси в масштабах краю.
Хоча індивідуальні комплекси я підтримую і практикую певну закомплексованість стосовно своїх предків. Адже я зовсім не такий крутий, як ці люди. Тому, коли подаю свій матеріал, завжди комплексую. Це кроткість і шана до нього. А от у масштабах краю комплексів не має бути.
Ти ще раніше говорив, що принципова різниця української та російської ментальності закладена в самій мові. У російській є таке явище як «блатна мова», у нашій такого не існувало. Розкажи про це, будь ласка.
Мар’ян: У російській — дуже багато підміни понять. Усе народжується в порівнянні. Ми не те, що не «браття», між нами прірва, я для себе це давно з’ясував. У нас була тюремна лірика, у росіян швидше йшлося про кримінал. Оспівувалося і романтизувалося життя кримінальних елементів. Українцю це не притаманно, ми не маємо таких поетичних форм.
У нас якщо і є пісні про бандитів, то радше фольклорні. Більшість української тюремної лірики складають народні мотиви. Приміром, є записи Івана Франка, який сидів у в’язниці в Коломиї й записував історії людей та їхні пісні. І це люди, які несуть у маси свій народний спадок.
Маркіян: Ти бачиш як виходить: через те, що садили людей не стільки за злочин, скільки за те, що вони створювали. Вони цей народний код і несли далі. Тобто «блатняка» не існувало. Влада розраховувала посадити цих людей, аби приглушити культурний потік, а все виходило навпаки.
Мар’ян: Якщо ми переходимо від Франка до 20‒30-х, до найлютішого розстрільного періоду, то тут уже сидять у в’язниці не у своєму краю і зі злочинцями. І не ламаються, а навіть у цьому середовищі продовжують писати лірику. Ці знищення не припинялися, просто в них була різна інтенсивність. Митці Розстріляного Відродження не втратили себе в тому страшному побуті, у якому опинилися.
Що присутнє в Україні та відсутнє в росії? Таке явище, як чемність. Воно може бути схоже до слухняності — «бить паслушним», але в цьому є наказова форма. А чемність близька до кроткості, із цими рисами людина підноситься високо у своєму розвитку. Це самоусвідомлення — бути слухняним перед натурою, а не тому, що тобі наказали: «будь слухняним!». У цьому схований рабський аспект.
Також ми згадували, що в нашій мові є прислів’я — тобто «при слові», а в російській — паґаворкі від дієслова «паґаварівать», по суті, пліткувати. А фраза «в сємьє нє без урода» — це ж взагалі програмування. У мові вмонтована приреченість.
Нас довгий час питали, чи назва гурту «Пиріг і Батіг» — це аналогія до «кнута і пряніка». Я вже втомився пояснювати, що в українській мові немає такої фрази і явища. Якщо вже пояснювати концепцію батога, то це «збатожинений край». Виникло це в роботі над поезією Степана Руданського, а це останні роки кріпацтва. Предметна метафора.
Я читав якось рекламу грамофонних платівок із записом хору «Сурма» 30-х років із неймовірною фразою: «Наш спадок заклятий в ебонітових кружках». Його ніби так вкарбували, що вже й не посунеш.
Цікаво, що слово «заклятий» геть в іншому значенні…
Так, як закарбований. Мова така багата, і вона змінювалася протягом століть. Вона нестабільна, і в цьому її краса. Немає обмежень — це і є розкіш безмежності. Зараз російськомовні, які будуть переходити на українську, також будуть вносити свої аспекти, і хвилюватимуться, виходить у них, чи ні. І цей острах мені подобається. Це проходження через вушко голки, трішки здираючи шкіру, але воно потрібне. Тоді цінуєш.
Як ти відчуваєш наші українські травми? Чи можна з ними щось робити? Приміром, наслідки Голодомору, які впливають на страх бути успішним, мати більше ресурсу, бо гроші дорівнювали смерть?
Я думаю, що це працює на індивідуальному рівні, але навряд чи можна сказати, що назагал буде так само. Що точно можна сказати назагал — культура й політика не можуть існувати окремо. І це постійно доводить російська репресивна машина, прикрита «вєлікай расійскай культурай». А що, в Україні немає культури? Скільки можна ретранслювати цю псевдовелич нашого сусіда? Культура первинна.
А якщо в родині був досвід розстріляних предків, як тоді людина поводиться?
Та мені навіть не треба бути в цій родині, я і так знаю, що моїх предків розстрілювали століттями. Я це пам’ятаю, тому обережний. «Смерть ворогам» — це не теза, яка народилася вчора і яка бажає суто смерті, це народна мудрість із покоління в покоління, бо вороги постійно трансформувалися. І 20‒30-ті добре ілюструють пік цього процесу, але й надалі він не припинявся.
Мені все байдуже, крім мого рідного краю, так вже склались обставини. І мені не соромно. За що соромно, то це за те, що я пізно це збагнув і взявся до роботи. Та я не бачу в цьому ніякого злочину.
Хоча в роботу я взяв останнє століття, та бачу, що робила та сторона не рік, не два, і навіть не сто. Тому й досліджую злочини росії щодо нашого культурного спадку. Це ще я мовчу про цивільне населення. Людина могла навіть не бути поетом, а просто мати вдома книжку, й за це опинитись у в’язниці й померти там. Це і є етноцид. Людина, зацікавлена українською культурою, теж була злочинцем. А ми навіть не всі факти знаємо. Якщо читаємо, що десь когось розстріляли, то це число можемо одразу множити на п’ять.
Читайте також Модернізм: журба і боротьба у вежі зі слонової кістки
На концерті в Києві ти згадував, що образ російськомовного Харкова також активно продукувався російською пропагандою. Та й узагалі все, що за Збручем, мовляв, лояльне до російського. Як так сталося в історії?
Галичина стала радянською значно пізніше, тож цей факт треба враховувати. Я пригадую книжечки «З радянської України закордон», бо була Україна радянська й Україна австрійська. Націоналісти так і описували, звідки приходили новини. Та все це Україна.
У радянській Україні чистки відбулись значно раніше і були ох які люті… А дехто, як родина Крушельницьких, приїхали з Франківська до Харкова в будинок «Слово», як у пастку. Як і багато хто з покоління Розстріляного Відродження. З боку комуністів це було ловіння «на живця». Хвильовий, коли побачив це, застрелився. Але до нього вже безліч народу було заарештовано комуністами. Так знищували культурну еліту. Скільки в Харкові було лише літературних об’єднань, там був цвіт культури. А потім виник Максім Горькій…
Тобто жорстокості російської імперії не було рівних? Австро-Угорщина все-таки зберігала пресу, якісь культурні явища.
Українці завжди намагались опиратися будь-яким «чужим» системам, просто деякі були лояльніші, деякі жорсткіші.
Степан Бандера встиг попротистояти і польській владі, і німецькій, а згодом і радянській окупації — найлютішому ворогу нашого Краю. Знаменитий був чоловік, справжній Українець.
Різниця в тому, що в російській імперії окупанта здебільшого прийняли, а на цих землях усе одно велася боротьба. Тому на Галичині й виникла ця невиправдана пиха. Мовляв, поки ви там «маральна разлагалісь», ми боролись.
І нагадаю, що допоки тривав період НЕПу в СРСР і нібито роби що хочеш, на Галичині людей масово садили в польську тюрму.
І як цікаво повертається історія — наразі у Львові всі: і Харків, і Маріуполь, і Крим…
Думаю, попри війну це гарний час. Бо між собою зустрічаються діти з різних регіонів, які могли ніколи не зустрітись. І тут пропаганда безсила.
Усі світлини: Флора Іткіна
