fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
«(Не)свій у місті»: Чернівці. Історія блогера і письменника Володимира Багненка

«(Не)свій у місті»: Чернівці. Історія блогера і письменника Володимира Багненка

chernivtsi volodymyr bahnenko - «(Не)свій у місті»: Чернівці. Історія блогера і письменника Володимира Багненка
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Херсонець Володимир Багненко — автор книжки «Неідеальний тато» і низки блогів на ютубі та в телеграмі. Кілька років Володимир жив у Києві, де налагодив бізнес із надання маркетингових і рекламних послуг. Та із часом повернувся в рідне місто. Повномасштабне вторгнення застало його з родиною в Херсоні. Після початку повномасштабної війни він із сім’єю виїхав з Херсону, змінив кілька міст і оселився з родиною в Чернівцях. Там Володимир вирішив повністю перейти на українську в усіх сферах життя та у блозі. Своїм досвідом і порадами він ділиться в низці публікацій у різних соцмережах. 

Письменник і блогер розповів Тиктор медіа, як адаптується до нових реалій, як поєднує волонтерство з роботою й піклуванням про сім’ю та поділився, чи вдається йому зараз писати художні тексти.

Розкажи про ваші взаємини з рідним Херсоном.

Я народився і виріс у Херсоні. За місяць до війни, 24 січня, ми гуляли краєзнавчим музеєм і побачили карту Херсонської губернії приблизно початку XX століття. Почав її вивчати і побачив там своє прізвище поруч зі значком хутора. Саме там, біля Херсона, ще жив мій прадід. Знав, що в нас давня історія роду на Херсонщині, досліджував її й саме планував зустріч із двоюрідною бабусею, яка має наше генеалогічне дерево. Але ми не встигли зустрітися.

У музеї я сфотографував мапу і чекатиму перемоги, щоб досліджувати далі та продовжувати документально вести генеалогічне дерево. Хотів «розкопати» більше архівних даних, почав навіть, але не встиг. Треба дані XIX сторіччя, але багато архівних документів, серед них із Херсона, після Другої світової війни, на жаль, вивезли до москви.

Наш рід на Херсонщині великий. Від бабусі я знаю, що до революції 1917-го родичі були підприємцями. Знаю, що родина жила в Херсоні з прапрадіда. Хутір знаходиться неподалік славнозвісної Чорнобаївки, а родинний дім, де жили мій прадід і дід, розташований у центрі Херсона. Але наші родичі там зараз не живуть — його продали.

Я дуже люблю Херсон. Коли ми жили в Києві, я зрозумів, що хочу повернутися. Ми переїхали із сім’єю, купили в центрі міста частину будинку кінця XIX — початку XX століття. Це для мене символічне продовження роду Багненків.

Мені дуже подобаються невеличкі міста. Я звик до київських завдань і київських масштабів, але в невеликому місті це набагато простіше робити, тому що тут усе поруч: і життя, і садочок для доньки. А в Києві не так. Тому я вирішив повернутися в Херсон і працювати звідти з київськими клієнтами і міжнародними проєктами. Мені це вдавалося. Так ми прожили в місті два роки. Повномасштабна війна застала нас удома, і ми вирішили одразу виїжджати.

Моїй доньці 5 років, і я не хотів, щоб вона чула вибухи і розуміла, що це. Тобто вона знає, що війна — це «плохіє дяді», які прийшли робити «плохіє вєщі». Але вона не розуміє, що це таке, і я радий цьому. Тому що головне, щоб у неї не було досвіду війни. Вона виросте і тоді зрозуміє, а зараз просто знає, що ми поїхали із Херсона в Чернівці. Вона дуже сумує за своїм лисеням і просить мене його знайти. Я кажу, що «плохіє дяді забрали лисьонка», і вона плаче через це. Але краще так, аніж бачити і чути вибухи, мати нервові та психічні порушення.

volodymyr bahnenko neidealnyj tato 768x577 - «(Не)свій у місті»: Чернівці. Історія блогера і письменника Володимира Багненка
Володимир Багненко — автор книжки «Неідеальний тато», ютуб-каналу «Володимир Багненко — підбадьорюючі думки», телеграм-каналів @Obodrenie (натхнення з Писання) і @BagnenkoText (Як писати тексти) та публічного щоденника @BagnenkoDaily (Багненко. Життя, тексти, Херсон і війна), Наталія Філяк, директорка Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Михайла Івасюка та Ігор Корнієц, психолог, письменник, пастор
Як шукав прихисток — ситуативно чи мав куди їхати?

Чернівці — уже третє місто, у якому ми оселилися. Я обирав прагматично, за кількома факторами. Оскільки маю багатьох підписників у різних соцмережах, вони радили варіанти і запрошували, поки ми були в дорозі. Так ми пожили в Закарпатській області, потім в Івано-Франківській, і зараз у Чернівцях. Саме це місто мені сподобалося найбільше.

Десь півтора тижня жили в Тячеві. Тоді поїхали в Чернівці, але не змогли знайти житло, тому через тиждень поїхали у Франківськ, трохи пожили там. На мій погляд, у Чернівцях люди найбільш позитивно нас сприймають. В інших містах у перші місяці повномасштабної війни до внутрішньо переміщених чоловіків ставилися досить різко, особливо на Закарпатті. Одразу, мовляв, «ідіть воюйте». Мене це здивувало і відштовхнуло.

У Чернівцях живуть представники багатьох національностей, і в місті ставляться до всіх ВПО спокійніше. Тому ми вирішили тут осісти. На два з половиною тижні нас прийняли в одному помешканні, а тоді нам зі ще двома сім’ями безкоштовно надали будинок. Така допомога у складний час особливо цінна.

Дитина почала ходити у садок. Не знаю, як буде далі, можливо, ще будемо змінювати локацію.  Я розумію, що війна, найімовірніше, буде довгою, і треба готуватися до найгіршого. Ми переможемо, але коли — не знаємо, і яку ціну за це заплатимо, теж не знаємо. Усе може затягнутися на роки, тому треба жити так, ніби зараз будуємо нове життя. Не просто жити в очікуванні.

Розкажи також про свою волонтерську діяльність.

Для мене зараз головне — добре влаштувати сім’ю, щоб мати можливість і заробляти, і волонтерити. Я багато волонтерю, але також є потреби сім’ї, які треба задовільняти. У принципі, робота є, але не так багато, як би я міг працювати і як потрібно.

Моя основна ціль зараз — допомагати Херсонщині. Як волонтер я співпрацюю із трьома фондами. Для першого збираю історії внутрішньо переміщених осіб. Я їх називаю «Історії болю». Герої мені розповідають, де вони були, куди їхали, куди прибули, збираю різні деталі. Такі історії «працюють», бо вони чіпляють, адже людям цікаві люди. Коли людина каже, що об’їхала п’ять країн і повернулася в Україну, то це вражає. Як виїжджала з Маріуполя через Росію, Грузію, потім літаком у Німеччину і через Польщу поверталася в Україну.

Другий фонд, із яким я співпрацюю — «Херсон — це мій дім». Із ним відправляємо ліки і гуманітарну допомогу для звільнених населених пунктів Херсонської області. На півночі Херсонщини є села, де все розтрощено, немає ні газу, ні світла, їжу готують на вогнищі. Моя задача — це логістика. Я домовляюся з різними фондами, щоб туди доставляли гуманітарні вантажі, займаюся документацією і таке інше.

За Херсон болить дуже. Взагалі болить за Україну, але за Херсон якось особливо болить. До того ж про нього мало хто говорить, ще й омбудсменка каже такі речі, мовляв, якщо ви в Херсоні, то не співпрацюйте з окупантами, просто виїжджайте. Вона каже «просто виїжджайте», а люди, виїжджаючи по п’ять днів, умирають. Когось вбивають. Сюди я забрав дружину з донькою, також рятувалися від війни моя сестра із чоловіком і брат. А батьки з бабусею залишилися в Херсоні, їм там зараз важко.

Із третім фондом працюємо над тим, щоб створити ютуб-канал — записуватимемо відео для ВПО із короткими порадами. Розповідатимемо, як жити в цей час, як співпрацювати одне з одним тощо.

Та іноді я просто все зміщую на другий план, беру сім’ю і ми їдемо до міста. Чернівці мені подобаються, тому що це місто невелике й дуже гарне. Тут відчувається подих Австро-Угорщини. Я розумію, що відпочинок потрібен, і я вмію організовувати роботу так, щоб вона не «вбивала», тобто залишався час на сім’ю. Наприклад, після цього інтерв’ю я їду записувати історії, одразу 4–5, і працюватиму з ними наступні 2–3 тижні.

Яка нині ситуація з роботою? Із блогами?

Я заснував маркетингову рекламну агенцію, яка зараз також працює, але українських клієнтів у нас поменшало. Тому я шукаю проєкти, з якими співпрацювати. Надаємо послуги з налаштування реклами в фейсбуці та інстаграмі, реклами в ґуґлі, просування в соцмережах, SMM, створення текстів. У нашій команді шестеро людей — цього було достатньо, щоб робити велику кількість проєктів у Херсоні. Наразі всі готові працювати.

Блогерство в соцмережах і письменництво я сприймаю як служіння. Саме написав невелике оповідання і пишу друге — дуже для мене болюче, тому що реалістичне. Маю надію, що ця ідея спрацює, викладу його і людям це допоможе. Але писати зараз важко. Час дуже спресований, багато сил забирає волонтерство.

Згодом планую невелику збірку оповідань, а також хочу написати книжку про те, як переходити на українську — про мій досвід і досвід інших російськомовних людей.

Як блогер пишу про нагальні конкретні речі. Наприклад, раджу внутрішньо переміщеним особам книжки, які допоможуть їм пережити цей важкий час. Або ділюся роздумами зі Святого письма.

У телеграмі, у закритому каналі веду щоденник. Намагався писати різне, та десь у середині квітня — у травні зрозумів, що ні про що, крім війни, не можу писати. І ще цікаво, що нічого, крім болю, не можу читати. Не можу, як до війни, читати роздуми чи щось веселе. Чим більша трагедія — тим краще, чим більший біль у книжці або якась втрата, тим краще. І це дивно для мене, хоча й розумію, що в нас, українців, велике горе, масштаби якого ми тільки починаємо розуміти. Тобто ми, звісно, розуміємо, що нам боляче. Та відчуття таке, ніби із запізненням бачиш, що немає руки, ноги, а сам ти взагалі лежиш у калюжі крові. І тоді тільки починаєш розуміти, як із цим жити.

Окрім цього, до речі, я ще записую відео для свого ютуб-каналу. У Чернівцях люди готові приймати й дуже дружні. Для зйомок я знайшов бібліотеку, яка погодилася зі мною співпрацювати — безкоштовно надала приміщення.

Як вирішив перейти на українську?

Питання мови поставало для мене і до повномасштабного вторгнення. Але я розумів, що важливо не змушувати себе, не ламати, а спокійно і поступово переходити до думки, що українська мова має стати основною. Раніше я писав російською, бо мав російськомовних підписників.

Основною мотивацією повністю перейти на українську мову було те, що я хочу бути причетним до культури України. А російськомовний український письменник — це оксюморон. По-друге, мені неприємна зараз російська мова і культура. По-третє, я розумів, що всі російськомовні підписники, які хотіли дізнатися щось про війну, вже дізналися, а хто не хотів, уже й не дізнаються. Якщо люди не готові сприймати правду, займають інфантильну позицію, їх не потрібно вмовляти чи переконувати. Тож я перейшов на українську мову й почав про це публічно писати.

Розумію, що мені потрібні роки, щоб використовувати українську в побуті й почати думати нею. Та, на мій погляд, зараз для цього найкращий час.

Чи відвідуєш культурні заходи?

Культурне дозвілля мені не на часі. Боляче від новин війни і якось просто не лежить душа до відпочинку такого формату, є якийсь тягар на душі. Я не можу навіть ані дивитися фільми, ані читати книжки. Хоча одного разу були в кінотеатрі на дитячому мультфільмі.

Проводжу вільний час із сім’єю. Є кілька вулиць у місті, якими любимо гуляти, кілька затишних місць, де можемо посидіти й випити смачної кави — оце й усе дозвілля.

Чи є тут коло спілкування?

Люди зараз відкриті одне до одного, на налагодження контакту потрібно не так багато часу, як раніше. Мені, мабуть, найважливіше, щоб це були однодумці, які зі мною на одній хвилі. Багато друзів переїхали теж у Чернівці, у Львів та Івано-Франківськ, іноді зустрічаємося. Також ми з сім’єю ходимо до церкви, там теж бачимося з друзями.

Спочатку ми зустрічалися доволі регулярно, та зараз я часто у відрядженнях, тож вільний час проводжу із сім’єю. Намагаюся приділити годину повноцінної уваги доньці — спілкуємося, сміємося, граємо. Бо коли зустрічались із друзями, їй діставалося менше уваги. Зараз особливо ціную час із сім’єю. Ми купили стільці та столик для саду і вечеряємо кожен вечір разом на свіжому повітрі. Живемо в будинку з кількома сім’ями із Харкова.

Якщо зустрічаємося із друзями, вони мають дітей одного віку з моєю донькою. Тож вона може поспілкуватися з однолітками. Ходить у садок, там вже знайшла друзів — дуже комунікабельна, як я, їй легко вдається встановити зв’язок із людьми.

У мене багато друзів і людей, із якими я спілкуюся. Та зараз для мене важливіші, якщо казати психологічною мовою, значущі дорослі. Тобто люди, думка яких мені важлива. Не просто друг, який сказав щось, а ти не згодний із тим. Ти можеш поспілкуватись із таким значущим дорослим про щось, можеш поділитись якимись переживаннями чи проблемами, і такі люди допоможуть. Мені важливо, що тут є такі люди і що я з ними можу порадитись.

З однією людиною припинили спілкування, я прямо сказав, що будую нові контакти. А з іншою близькою людиною був знайомий раніше — і цей зв’язок ми не втратили. Кілька разів їздили вдвох на природу і просто багато спілкувалися, знайшли багато тем для розмов і точок дотику, які цікаві обом. Це для мене важливіше. Друзі важливі, та зараз так багато тривог і питань, які треба вирішувати, тож я радий людям, із якими можу порадитися.

На початку серпня Володимир із родиною переїхав в Київ — тут знаходяться офіси фондів, із якими він співпрацює, тож легше волонтерити й доставляти необхідне на Херсонщину. Окрім того, у Києві, на відміну від Чернівців, його сім’я має окреме житло. А також у столиці живуть його рідні брат і сестра. Володимир любить Київ і вважає його другим рідним містом після Херсону. Тут для нього більше можливостей для служіння і для партнерств.

Усі фото надані героєм

Матеріал створено за підтримки проєкту «Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7», який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.

nesvij cover 1024x535 - «(Не)свій у місті»: Чернівці. Історія блогера і письменника Володимира Багненка

Читайте інші історії проєкту «(Не)свої у місті» тут:

Мар'яна Хемій

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
chernivtsi volodymyr bahnenko 150x150 - «(Не)свій у місті»: Чернівці. Історія блогера і письменника Володимира Багненка
«(Не)свій у місті»: Чернівці. Історія блогера і письменника Володимира Багненка
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter