Я завжди беруся за читання єврейської літератури з великим задоволенням. Після дослідження Целана, гадаю, боятися мені вже немає чого. Проте бувають книжки, на які наштовхуєшся, як на пороги в бурхливій гірській річці. Приблизно таким викликом стала для мене поетична збірка Олександра Авербуха «Жидівський король».
Її не важко почленувати на розділи і жанри, але йдеться не про це. Під палітуркою цієї невеликої книжки сконденсовано біль єврейства. Але це не все, особливість «Жидівського короля» у тому, що на сторінках переплітаються оповіді про спільне горе українців та євреїв, втілене в образах німців і про взаємозлочини українців та євреїв одне проти одного.
Хіба Целан?
Авторка передмови зазначила, що поетика Авербуха дуже подібна до Целанової. Не бачу жодної спільної риси у втіленні форми і виявленні змісту цих поетів. Перший розділ Авербуха — то є рафінований Альфред Ґонґ із його розлогими описами і любовʼю до деталей та уточнень. Яскравим свідченням цього є вірш «Книга родоводу Олександрового» (Авербуха), де йдеться про поколіннєвість роду автора цих рядків і його безпосередній прихід у світ.
Тут необхідно провести паралель із поезією Альфреда Ґонґа «Гороскоп», яка за своєю поетикою дуже подібна на «Книгу роду…»:
книга родоводу Олександрового,
сина Давидового, сина Авраамового
Авраам породив Ісака
Ісак породив Якова
Яків породив Юду і братів його
Юда ж породив Фареса та Зару від Тамари
Фарес же породив Есрома, а Есром породив Арама
Арам породив Амінадава
Амінадав же породив Наассона
Наассон породив Салмона
Салмон же породив Вооза від Рахави,
а Вооз породив Йовіда від Рути
Йовід же породив Єссея
а Єссей породив Давида
Давид же породив Лейзера від Бас-Шеви Буріхової у Чорткові
а Лейзер породив Ісраеля від Сари в Окопах Святої Трійці
і як народився Баал Шем Тов, то було батькам його по сто років
і не мали вони окрім нього дітей і померли.
Любов до копання, викопування, іноді навіть виколупування чи роздирання минулого як рани характеризує перший розділ збірки, який називається «Остання вечеря мого тіла».
Проте мотиви, що їх ми називаємо целанівськими, тут безумовно є. Це передусім есхатологічне відчуття, образи могил, убивств і знищень.
Проговорити — майже перемогти
Коли читала цю книжку, у голові в мене крутилася думка про те, що важливим етапом перемоги субʼєкта над травмою є її проговорювання. Але зʼявилася вона не тепер, як виявилось, а задовго до цього — приблизно два роки тому, під час читання «Я звинувачую Аушвіц» Міколая Ґринберґа. Той збірник свідчень третього покоління «уражених Голокостом» змусив мене мислити про неминучість ословлення трагедії якимось із поколінь.
Але Авербух робить дещо інше, безумовно складніше, але й цікавіше. Він розповідає історію не з точки зору дуальності: євреї — німці, українці — німці, а вводить ці три (а почасти і більше) категорії у свою поезію вербалізації, щоби осягнути цілісну картину тих подій. Так цілком реальні чи алегоричні образи його дідусів і бабусь набувають різної національної приналежності, щоб читач осягнув складність світу та людських взаємин. Вірш, який це яскраво ілюструє, відкриває цикл «Остання вечеря мого тіла»:
«я пробачив собі
прадіда-українця що ходив погромом на прадіда-єврея
пробачив прабабу-польку яка рвала коси прабабі-єврейці
я пробачив собі прадіда-москаля який забрав
останній шматок у прабаби-українки
я пробачив прабабу єврейку що написала донос
на прадіда українця
вони всі зараз тут
на останній вечері мого тіла»
Ідеться про поліетнічність України на середині XX століття і міжнаціональні звʼязки, які завжди існували в цьому середовищі. За іронією долі людина, яка була тобі невісткою, ставала під час Голокосту ворогом і підлягала знищенню. А московські кати морили голодом усіх українців, навіть якщо серед них були їхні ж родичі.
Про ці славнозвісні ігри долі Олександр Авербух знає дуже добре, бо на основі власного роду і шляхів одружень-народжень він проводить паралель від Авраама до Олександра. При цьому змінюються локації та імена.
Але не злом єдиним. В одному з текстів ідеться:
«моя прабаба Рахіля згадувала
як у двадцять другому
сусід Бондаренко
приніс до хати цілу жменю макухи //
та прабаба Рахіля й досі пам’ятала смак розм’яклої макухи
дві останні заслинені грудочки
з яких мати Сима зварила зупу в лютому двадцять другого року»
Прізвище сусіда згадане для того, щоб вказати на його національну приналежність. -енко — суто український суфікс для позначення прізвищ. Олександр Авербух намагається продемонструвати, що саме завдяки жмені макухи вижила сімʼя, тобто народження Олександра стало можливим.
Дивно шкрябає душу згадка про лютий двадцять другого. У нас тепер є свій лютий двадцять другого, і він перекреслює все, що сталося до нього.
Читайте також: На місці мордувань у жертви зникає мова
Протистояння Маргарити і Суламіт
Ми добре памʼятаємо «Фугу смерті» Целана і два жіночі образи, що відображають культуру німецьку та юдейську. Ці образи мають під собою багатий ґрунт. У вірші Олександра Авербуха вони зʼявляються у втіленні бабусь ліричного героя — перша відображає культурний код іудеїв і є втіленням єврейського начала, тобто Суламіт. А інша:
«а друга — руда та передсмертно веснянкувата
нашіптує — мій Сигізмунде майн лібе Їнгале, рибонько мій
не хочеш і не треба —
нехай буде воля твоя»
Це співвідношення між протистоянням культур автор робить ще ближчим безпосередньо до себе, бо робить бабусь цими символами.
Вони є також носіями памʼяті роду — найголовнішої теми цієї збірки:
«від мене залишаться
прабабина косичка
дідів нігтик бабині сукні»
Автор намагається зберегти деталі матеріальної памʼяті для наступних поколінь, він себе розглядає як частину цієї памʼяті, адже є нащадком людей, про яких пише.
Листи остарбайтерів в Україну
Відверто кажучи, це несподіваний поворот у збірці «Жидівський король», але без нього поезії напевно душили б одна одну і читач не витримував би напруження. Історія появи цих листів-віршів дуже цікава. Олександр Авербух провів немало годин в архівах, де і знайшов ці «окрушини». Він не змінював їхнього вигляду і звучання, лише обіграв у поетичній формі ці сповіді та настанови.
Впадає в око граматика циклу. Вірші — це вирвані уривки з листів, фрази і цитати, які автор передає з усією проблемністю. Маємо тут і граматичні помилки, і написання слів у неправильних формах. Загалом, явище цікаве з точки зору лінгвістики, але також листи цих людей — бездонні колодязі українсько-єврейського болю, прагнення бути з сімʼєю, вдома.
Також йдеться і про національну нерівність. В одному з листів-віршів читаємо:
«Польки получили по 40 марок по 60 марок а ми по 15 марок».
Не-місце
Останнє, про що хочу поговорити, — втрата дому під час війни. Тема надзвичайно актуальна зараз для українців, а тому особливо відчутна і в поезії, попри те, що не найбільше репрезентована у текстах. Зʼявляється образ неукраїни як втілення втраченого раю за Мільтоном чи не-місця. Простір лякає очудненням і сюрреальністю, бо повірити в тогочасні реалії важко:
«…коли повертаюся
до того міста
червоними спалахами розгортаються килими
далекого сходу неукраїни»
Міста-привиди і випалена земля гостро врізаються в наші горла зараз. Приблизно так можна наблизитися до відчуттів трагедії Другої світової війни. Тільки переживання травми є рівноцінним досвіду, про який ідеться:
«та я ходжу
зі склеєними очима
по місту якого
ти казав більше нема»
Така, на жаль, наша реальність. Такою вона була, є і буде. Зло не зникає, а починає існувати в інших формах: учора це нациська Німеччина, а сьогодні — росія. Головне завдання кожного з нас — розпізнати його і вчасно зреагувати.
