Про українсько-російські взаємини вже багато написано в контексті російських інтересів і пріоритетів. Росія безцеремонно облагороджувала свою історію чужими звитягами й здобутками, позбавляючи натомість українців їхнього минулого. З українського погляду картина інакша. Уже не одне століття речницею антиколоніального дискурсу є вітчизняна література. Від Котляревського, Квітки-Основ’яненка, харківських романтиків аж до епохи модернізму й зрештою постання держави вона пропонувала різні моделі ідентичности, підважуючи імперські претензії й утверджуючи власну культурну самодостатність.
У книжці «За лаштунками імперії: есеї про українсько-російські культурні відносини» авторитетна літературознавиця Віра Агеєва через призму культурного процесу аналізує український спротив імперії та боротьбу за збереження колективної пам’яти.
Віра Агеєва — професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія», лауреатка Шевченківської премії. Феміністка, авторка книжок «Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму», «Поетика парадокса: інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича», «Апологія модерну: обрис XX віку», «Дороги й середохрестя», «Візерунок на камені. Микола Бажан: життєпис (не)радянського поета» та інших.
Пропонуємо фрагмент із книжки.
Про дві національні душі Гоголя / Ґоґоля написано вже так багато, звинувачення і з українського, і з російського боку кидалися такі гострі, що сама рецепція його творчости стає вимовною ілюстрацією для розуміння і глибинних засад та підстав національнокультурної ідентичности, і взаємин підпорядкованої та панівної культури. Власне, випадок Гоголя ніби й не аж так унікальний. Зміна мови й тожсамости, перехід в іншу літературу спричинювалися дуже різними обставинами й мотиваціями, іноді ускладнюючи, а іноді й полегшуючи творчу самореалізацію чи кар’єрний успіх. І сам письменник мав перед собою чимало зразків для наслідування. То чому ж якраз для нього роздвоєння виявилося таким болісним і травматичним? Відповідь на це питання шукати тим складніше, що донедавна Гоголева українськість інтерпретувалася лише з імперської перспективи, послідовно марґіналізувалася як своєрідна дитяча хвороба, гріх, який врешті можна пробачити. Пильніший аналіз текстів змінює фокус, уявлення про еволюцію письменника: твори, які вважалися маловартісними, стають, навпаки, особливо репрезентативними й дають змогу розглянути «ієрархію душ» у новому насвітленні. Дуже важливим у цьому контексті виявляється врахування цензурних впливів і втручань.
Амбітний дев’ятнадцятилітній провінціал приїздить до імперської столиці добре второваним численними попередниками шляхом. У XVII–XVIII столітті українські інтелектуали щедро ділилися з північними сусідами набутками високої книжности й освіти, розбудовуючи, як здавалося, спільний культурний простір. Теофан Прокопович, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, творці української школи в російському письменстві, вже Гоголеві старші сучасники й земляки-полтавці, Микола Гнідич та Василь Наріжний… Але юний Микола Гоголь не усвідомив і не відчув, що якраз він на цьому шляху з Полтави й Києва до Петербурга виявився одним з останніх мандрівників, що його вибір тепер не буде для українських геніїв вартим наслідування зразком.
Власне ж, він і сам уже мав перед очима різні приклади. Навіть і двомовність батька-драматурга могла б спонукати до роздумів. Він передплачував «Украинский вестник», гостював із сином у сусіда-полтавця Івана Котляревського. Однак, схоже, палац Дмитра Трощинського в Кибинцях, де Василь Гоголь служив управителем маєтку й заодно опікувався (разом з українським автономістом і російським поетом Василем Капністом) зорганізованим на взірець столичного театром, для якого й писав свої п’єси, став для хлопця чи не манливим символом петербурзької розкоші й величі.
Читайте також: Фінський погляд на українську реальність: рецензія на «Собачий майданчик» Софі Оксанен
Проте в реальному Петербурзі полтавський прибулець ураз відчув себе закиненим у чужий, ба більше, ворожий простір. Усе тут пригнічувало та вганяло в тяжку депресію: погода, міські ландшафти, їжа, побут, манера спілкування. Культурний шок виявився неймовірно тяжким; у листах додому розчарований полтавець нарікає на безліч недогод і кривд. До всього додалася ще й разюча творча невдача. Деякі дослідники серйозно ставляться до адресованих матері у рідну Василівку скарг, що гарної служби, мовляв, знайти не вдається, а мода на все українське відкриває неабиякі фінансові можливості у літературній царині. Однак зі спогадів легко побачити, що Гоголь чиновницькими заробітками ніколи не переймався і гнутися над столом в одному з незчисленних департаментів не хотів.
Коли вже у Ніжині умів — з його блискучими акторськими здібностями — прикинутися хворим, аби в лікарняному усамітненні мати змогу писати, то в Петербурзі вершини Парнасу вабили ще більше. Але ж самовпевненого дебютанта чекало вбивче фіаско. Публікація (власним коштом) привезеної з України поеми «Ганц Кюхельгартен» засвідчила хіба цілковиту авторську нездатність до хоч трохи притомної самооцінки й закономірно викликала аж ніяк не доброзичливу рецепцію. Мляве наслідування штампів німецького романтизму нікого не могло ні здивувати, ні привабити.
Творча невдача спричинила хронологічно першу з багатьох втеч, що ними письменник знову й знову означуватиме переломні й складні моменти свого життя. Ймовірно, у дивній, до незбагненности міфологізованій подорожі морем до Любека з усією виразністю постала перед ним проблема власної незакорінености, безґрунтовности, іншости у цьому фантасмагоричному, звихненому, виморочному світі.
Найкращий і найпевніший спосіб осягнути й увиразнити свою національну тожсамість — це зіткнення з інонаціональною реальністю. З Гоголем якраз це й відбулося. І в передмові до «Вечорів на хуторі біля Диканьки» між «нами» й «ними» проведено якнайчіткіше розмежування, більше того, ворожість до «них» не аж так і приховується. Назвавшись пасічником Рудим Паньком, оповідач ідентифікує себе з українською спільнотою, звертаючися при цьому до чужих, інонаціональних читачів. Їм важко порозумітися з огляду на різницю традицій, звичаїв та історичної пам’яти; існують ще й певні суто мовні незгоди чи відмінності. «Ми»-хуторяни, «ми»-полтавці певні свого зв’язку з територією й отриманого культурного спадку. У підтексті полемічних закидів незгідливого й непоступливого пасічника відчитується повсякчасна готовність до останнього протистояти чужоземним асиміляційним впливам. «У нас на хуторах водится издавна»; «но у нас, не извольте гневаться, такой обычай»; наші знавці-оповідачі бережуть історичне передання, тож «чего только не расскажут! Откуда старины не выкопают»… Читач одразу ж має справу з неперекладними лексемами й реаліями, що не мають відповідників у чужій культурі: «Это у нас вечерницы! Они, изволите видеть, они похожи на ваши балы; только нельзя сказать, чтобы совсем».
