Герой роману «W» Ігор Штікс — паризький інтелектуал лівих політичних поглядів, який через двадцять п’ять років повертається на батьківщину в Хорватію для отримання спадщини від Вальтера Стіклера, консервативного французького філософа, убитого на хорватському острові за нез’ясованих обставин. Там він знайомиться зі спокусливою активісткою Тессою Саймон. У Вальтеровому будинку вони повільно пізнають одне одного і таємничу, напружену й карколомну історію Вальтера та його товариша Володимира, найвпливовішого лівого бойовика, терористичний почерк якого завжди віддавав ноткою іронії та який продовжує надихати всіх молодих повстанців і сьогодні.
Історія Вальтера і Володимира відкривається перед Ігорем і Тессою як напружений політичний трилер сучасної європейської історії, який переносить нас у всі куточки континенту. Щоб з’ясувати всі подробиці та дізнатися секрети, їм двом доводиться відвідати рідне місто Ігоря та Вальтера — Сараєво.
Потрапивши у вир подій, вони розкриють таємницю не лише смерті Вальтера, а й народження Тесси та особисту історію Ігоря.
Переклад та публікацію цієї книжки підтримує Європейський Союз за програмою «Дім Європи». Публікуємо фрагмент із книжки «W» Ігоря Штікса, наданий «Видавництвом 21».
***
З Вальтером Стіклером я познайомився на початку квітня 2016 року. Вночі 31 березня група активістів вирішила спинити календар і провести ніч на площі Республіки. Nuit debout! Почалася довга ніч на ногах, а реформований календар повідомляв про 32 березня, 33, 34…
Громадські ради, концерти, графіті, імпровізована бібліотека, дискусії, публічні виступи, шановані особистості, неминучі сутички… Невдовзі запанувала атмосфера карнавалу з трубами, бубнами, піснями про боротьбу, свободу і звитягу пригноблених — їх ми колись здобули і здобудемо ще, переживши невдачі та смерті. Домовленість у ці дні завжди була однаковою: увечері на площі Республіки, поблизу якої, на вулиці дю Шато д’О, я мешкав.
Я зустрічав там широке коло людей, яких ми називаємо друзями, — мішанку з неугодних художників, талановитих чи не дуже, музикантів, журналістів, докторантів, інтернаціональних відвідувачів, які перебували на добрих американських стипендіях, перспективних кустосинь, нужденних офіціантів, бойовиків різних асоціацій, легальних та нелегальних мігрантів, різноманітних фрилансерів, синів і доньок правлячих політиків та екстатичних активістів найновішої радикальної лівої партії.
Ми виступали під чорно-червоними прапорами анархістських профспілок із зображенням наїжаченої чорної кішки, продовжували спілкуватися з різними комуністичними фракціями, пробивалися крізь пропалестинські групи аж до неминучих зустрічей із розчарованими представниками численних профспілок, соціалістів чи зелених, а були тут і ліві католики, феміністки, борці антирасистських груп і змореної через вік її членів Ліги з прав людини.
Саме це було однією з тих речей, які, на мою думку, робили Париж домом, ота готовність людей вийти на вулиці, їхня рішучість, а часто й наївність, ентузіазм політичних дискусій на нескінченних вечорах, навіть якщо ці дискусії були поверховими, уся та пристрасть, що вкладається в дебати за столами кав’ярень, в університеті, у метро. Можливість щодня зустріти когось, кого нестатки, мрії чи кохання привели в це місто. У мене було відчуття, що я серед своїх і що тут, у Парижі, моє минуле не може бути важливішим за сьогодення й не може його визначати, що я уникнув прокляття географії своїм рішенням залишитися тут. Париж допоміг мені стати кимось ближчим до того, ким, як я вважав, я був. Я створив своє життя. Сам народився.
Одного з таких вечорів я домовився про зустріч із членами редакції часопису, аби обговорити акції, якими ми посприяємо зростанню руху. В наше улюблене бістро я прийшов дещо раніше. Не мусив говорити, чого бажаю, оскільки офіціант Момо вже приніс мені келих вина. Я насолоджувався тим коротким передихом від світу, чекаючи прибуття друзів, оточений гомоном голосів і дзеленчанням скла, даючи очам перепочинок від прискорених подій на вулиці, якою багато юнаків та дівчат ішло в напрямку площі Республіки.
— І я був таким, як ви, — почув я когось, хто саме сів на сусідній барний стілець. Було незрозуміло, кого стосуються його слова. Я на мить обернувся, але не хотів занадто багато уваги приділяти тому чоловікові, якому, мені здавалося, далеко за шістдесят. Але він повторив: — Так, саме таким, як і ви, молодий чоловіче.
— Пардон, — сказав я, — ви до мене звертаєтеся?
— Так, саме до вас, – відповів він, дивлячись пронизливо. — Саме до вас.
Я подумав, що це якийсь п’яничка чи дивак, який лише чекав нагоди, аби з кимось поговорити. Я відвернувся, сподіваючись, що він піде геть. Уже зіпсував мені насолоду від самоти. Я вийняв мобільний телефон як чіткий знак того, що між нами не буде спілкування.
— Так, я був таким, як і ви, тоді, ще перед шістдесят восьмим, у Травні, та й дещо пізніше. Il est interdire d’interdire… Vivre au présent… Soyez réaliste, demandez l’impossible…( з фр. Заборонено забороняти… Живи сьогоденням… Будь реалістом, проси неможливого…) – іронічно промовляв він гасла шістдесят восьмого року, – або, скажімо, те чудове дієвідмінювання, яке кожному іноземцю на кшталт вас могло би бути корисним на перших уроках із французької. Як же воно було… je participe, tu participes, il participe, nous participons, vous participez — ils profitent! (з фр. Я беру участь, ти береш участь, він бере участь, ми беремо участь, ви берете участь — вони наживаються!)
Він голосно засміявся. Тепер я думав, що маю справу таки з божевільним, який насолоджується провокуванням у кав’ярнях. Не знаю, чи то йому вдалося втягнути мене в ту розмову своїм іронізуванням, чи підкреслюванням того, що я іноземець (той charmant petit accent (з фр. маленький симпатичний акцент) усе ж завжди якось було чути, хоч я й вимовив лише кілька слів).
Читайте також: «Всі рівні, але деякі миються частіше»: Міленко Єрґович про Боснійську війну
— А тоді ви збагнули, що це лише стадія дозрівання, — відповів я грубо на занадто знайомий цинізм колишніх бунтівників, — і знайшли місце в системі, яку неможливо або небажано змінювати. Прошу вас, позбавте мене тих кліше!
— Овва! Вибачте, якщо розсердив вас. Може, ви вже виснажені стількома ночами… на ногах.
Тихо засміявся, шиплячи крізь зуби. Я повернувся до нього.
— Ви мене розкусили. Зізнаюся! — сказав він, піднімаючи руки вгору. Я помітив шрами на його зап’ястях.
— Ви мене абсолютно не цікавите, пане. Прошу вас, дайте мені спокій!
Він раптом став серйозним:
— Вибачте, що вас роздратував.
— Нічого, — сказав я примирливо. — Буду вам удячний, якщо дозволите спокійно випити вино.
— Звісно, звісно, — він нахилився до мене. — Вас, очевидно, зачепило моє маленьке дієвідмінювання. Вибачте. Знаю, ваша французька добра. Занадто добра. Занадто велике бажання показати, що ви кращий, навіть від тих, хто тут народився.
— Ви не вгадали! — вигукнув я знервовано.
— Цікаво, що ви тут, у Франції, швидко приєдналися до лівих радикалів. Звідки ця прихильність? Наскільки я знаю, там у вас давно покінчили з соціалізмом. І не можна сказати, що відбувається щось серйозне у зв’язку з ним. Якісь студенти інколи піднімають голови. Добре. Народ збирається на так званих пленумах. Добре. І все швидко закінчується. Здається, що там лівого руху вже й не існує, чи не так?
Дивився на мене, вдаючи зацікавленість, наче знав щось про мене — недозволено більше, ніж би прониклива людина за барною стійкою могла здогадатися. Я відкинув це як божевільну ідею. Чи, можливо, він читав якийсь мій текст, поруч із яким була розміщена моя світлина, і впізнав мене? Я спробував відігнати параноїдальні думки.
— Я чекаю на друзів і хотів би відповісти на пропущений виклик. Бажаю вам приємного вечора, пане.
Я відвернувся від нього й почав знервовано клацати в телефоні. Відчував, що він досі стоїть поруч і дивиться на мою потилицю.
— І я вам, — сказав він спокійно.
Я лише махнув рукою, не обертаючись. За мить вагань — наче мав намір ще щось додати — нудний незнайомець нарешті пішов геть.
