Одна із вірних ознак, які визначають доброго есеїста, полягає в тому, що писати він може чи не про все на світі. Поет, перекладач, публіцист Андрій Бондар і його нещодавня збірка «Ласощі для Медора» — яскравий тому приклад.
Тексти в цій книжці порушують різні теми, окреслюючи надзвичайно широке коло інтересів автора. Вони присвячені як особистим історіям, так і спробам критичного аналізу громадсько-політичної ситуації в країні; як довколалітературним роздумам і так званій «побутовій філософії», так і «копанню» в собі і спогляданню світу.
Сердечний нерв
Рефлексії письменника загалом відзначаються виваженим стилем, за яким, однак, неможливо приховати внутрішньої напруги й навіть нервозності, адже пише він про те, що справді вважає найважливішим для себе. Важко не помітити, наскільки його побутові, родинні, професійні історії чи просто внутрішні роздуми тонко співзвучні з ключовими подіями довкола, і як автор «пропускає» одне через інше, немов через сито.
«Ласощі для Медора» — це 56 вибраних есеїв із дуже влучними назвами, написаних для авторської колонки Андрія Бондаря на сайті «Збруч» протягом 2017–2020 рр. Слід згадати, що висловлювання Бондаря неодноразово спричиняють резонанс, іноді навіть викликають суперечки в соцмережах, чим тільки підкреслюють, як тонко йому вдається відчувати дух часу, і демонструють, наскільки точним він вміє бути в навколокультурних дискусіях.
«Але навіть за всіх нездоланних відмінностей від, приміром, британської культури наша культура з її хронічною неповнотою, тривалою історією російського домінування, комплексами, травмами та перерваними традиціями впродовж останньої сотні років усе одно обертається в колі загальних потреб і цінностей західного світу».
Читайте також фрагмент із книжки «Анатомія письменниці. Як творити живі тексти»
Ким є читач для автора
У цій збірці короткої прози автор у жодному разі не заграє із читачами. Попри виражені інтелектуальні конотації, він також не чваниться, але й не дає читачам фору. Висновок із цього виходить тільки один: Бондар належить до тих письменників, які пишуть не заради слави, читацького схвалення чи ще чогось у цьому роді, а тому, що просто не можуть не писати.
Це дає автору певну свободу — так, Андрій Бондар пише вільно й чесно, подекуди чутливо, але при цьому залишає за собою право не впадати в сентиментальність чи надмір емоцій. Він ставиться до читача з повагою, розуміючи, що його власна творчість — не для мас (зрештою, про це свідчать і тиражі). Тож спокійно приймаючи той факт, що коло інтересів автора, хоч і дуже широке, не обов’язково збігається чи перетинається з інтересами читача, Андрій Бондар схожою свободою наділяє й останнього — і неважливо, «наївний» він читач чи професійний.
«Іноді здається, що людська голова влаштована приблизно так, як антикваріят в якомусь сонячному південноєвропейському місті. Тут тобі портрет Муссоліні і гіпсова статуетка Наполеона, фальшиві яйця Фаберже і порцелянові рибки, перше видання Гайне і ноти 103 симфонії Гайдна… Коли заходиш у таку крамницю, вражає одна річ: щось обов’язково здається тобі в якийсь дивовижний спосіб потрібним. Так само людська пам’ять».
Апологет неквапливого читання
Звісно, кожен, хто читатиме «Ласощі для Медора», виділить своїх фаворитів серед 56 текстів. Та мені найбільше сподобалися ті, які присвячені літературі.
Наприклад, із тексту «Більше за літературу» можна довідатися цікаві маловідомі факти про творчість Джозефа Конрада — одного з найвидатніших англійських письменників, уродженця Бердичева. Зокрема, про його «небажану літературну дитину» — посередній із погляду художньої цінності роман «Спадкоємці» (1901), написаний у співавторстві з таким собі Фордом Медоксом Геффером. «Спадкоємці» стали справжньою загадкою для Бондаря, адже разюче вирізняються на фоні решти геніальних творів Конрада.
А в есеї «Куди поспішає людина» Андрій Бондар виступає справжнім апологетом неквапливого, вдумливого, якісного читання на противагу «ковзанню текстом» та погоні за кількісною читацькою статистикою. Наш час, коли людство перейшло «з ери Ґутенберґа в еру Цукерберґа» й рідко хто дочитує до кінця тексти, довші за 140 символів, автор із гіркотою називає занепадом текстової культури логоцентризму і тріумфом рухомих картинок. Він пише, що змирився з такими тенденціями, однак прикро усвідомлювати, до чого вони призведуть — до вторинної безграмотності, коли навіть прочитані книжки змішуються в голові й не доходять до серця.
Цікавий факт
Відповідь на питання, звідки взялася назва збірки, можна знайти в есеї «Бідолашний Медор!». У ньому Бондар полемізує про значення художньої літератури для того читача, який позиціонує себе скоріше як споживач, а не реципієнт. І на додачу до своїх міркувань автор ілюстративно наводить байку французького письменника Жуля Ренара про хазяїна, який з’їв свого собаку та побивався, що тепер той не зможе поласувати своїми ж об’їденими кістками.
Цю парадоксальну метафору Андрій Бондар, з його слів, вважає геніальною та багатошаровою, і зізнається, що сам хоч і наблизився до її розуміння, та все ж пояснити вичерпно для себе не зміг. Тому й назвав збірку «Ласощі для Медора».
