Героїні поділилися, як прийшли у видавничу сферу і чому досі в ній лишаються; хто наражається на більшу небезпеку — редактор, коректор чи випусковий редактор; розповіли про особливості професії та емоції від роботи, а також про шлях книжки від виношування задуму автором до шурхоту сторінок зі свіжим запахом фарби.
Міра Київська: «Мені б хотілося, щоб в Україні видавали тільки круту літературу»
Мій шлях у редагування почався з навчання в Києво-Могилянській академії. Більшість випускників Могилянки, особливо літературознавства, — літературні критики, тому що після Могилянки читати тексти просто так складно: ти завжди інтерпретуєш. Коли працюєш із текстами як критик, як професійний читач, тобі постійно хочеться зробити їх кращими.
Робота редактора неабияк впливає на текст. Нещодавно видавництво «Лабораторія» гучно заявило, що писатимуть на обкладинках книжок ім’я перекладача. Натомість ім’я літературного редактора на обкладинці не пропонують писати навіть жартома. Для мене робота літредактора подібна до редагування фотографії. Тому що робота фотографа на 50 % — це зловити кадр, 50 % — правильно його потім відретушувати. Так само багато залежить від редактора: якісь редактори працюють у стилі хорошого лайтруму, а якісь — як фільтри в інстаграмі: прибрали всі зайві зморшки, замаскували мішки під очима, і текст можна читати, всім подобається.
Перекладачам дають відзнаки, вони справді створюють новий текст, але після перекладачів з текстом ще багато працюють, внаслідок чого він змінюється. Часто ця робота полягає в тому, щоб дати іншу мову, змінити її докорінно, підправити суттєві дрібнички. Все залежить від того, як ви ставитеся до тексту, як ви його бачите.
Щоби редагувати текст, потрібно розуміти всі стилі, добре пізнати авторів, мати не тільки своє уявлення про те, що таке хороший текст, а розуміти — те, що вам зараз здається дивним, є авторським стилем, літературний редактор насамперед працює саме зі стилем, літредактор може його повністю змінити, загубити, і це буде зовсім не той текст, яким мав бути. Треба вміти підлаштовуватися й не перетворювати кожен текст під себе. Це, мабуть, найскладніше.
До роботи у видавництві я не уявляла, наскільки тексти авторів можуть бути не такими, які потім ідуть у друк. Якщо у перекладному тексті редактор працює насамперед зі стилем, то коли йдеться про українські авторські тексти – також із персонажами, діалогами, інколи навіть сюжетом. Неточності трапляються навіть у перекладених текстах, які вже стали світовими супербестселерами, — під час перекладу розумієш: «Він неправильно розуміє, що таке “шахи”»!» Тоді редактор цілий день читає все про шахи, намагається зрозуміти, як правильно використати цю метафору тощо.
Чи потрібно літературному редактору, який працює з перекладними текстами, знати мову, якою написаний цей текст? Ідеально розуміти не тільки мову, а також культуру, літературу цієї мови, тобто як культуролог і як філолог знати цю країну. Можливо, навіть з’їздити туди, пожити там рік, щоби краще розуміти, як це все можна передати українським читачам. Наприклад, в Україні зараз популярні шведські автори, і я як фанатка дитячої шведської літератури (і взагалі скандинавської) розумію, чому це справді класна література. Вона «заходить», тому що цікава й відрізняється від американської, англійської. Перекладачів зі шведської мови можна перелічити на пальцях однієї руки, і це не всі суперкласні. А скільки літературних редакторів в Україні знають шведську мову?
Що робить літредактор у випадку, коли не володіє мовою? Читає текст англійською, якщо він перекладений (на щастя, більшість шведських книжок, які видають українською, перекладені англійською). Дитячу літературу зі шведської та норвезької перекладають круті перекладачі — в моєму досвіді це були вже готові тексти, де можна обійтися тільки коректором. Складніше з перекладами на українську дорослої скандинавської літератури. На відміну від англійської мови, яка нам звичніша, шведська літературна мова відрізняється за стилем, за самою суттю літературності. Вона проста, у ній абсолютно інші речення, не схожі на українську. Якщо перекладати слово в слово без літературного редагування, виходитиме текст, подібний до того, що його б написала дитина. Є багато історій про те, як літературні редактори сваряться з перекладачами; як перекладачі надсилають гнівні листи і не затверджують жодну з правок; як бідолашні випускові редактори намагаються їх помирити.
Мені б хотілося, щоб в Україні видавали тільки круту літературу: таку, яку ти поставив на полицю, перечитав триста разів за своє життя і думаєш: «Проживу ще двадцять років, щоби ще разочок прочитати».
Редагувати художній текст — цікаво, просто і здорово, якщо ви розумієте, що таке література, як будується сюжет, яким персонаж може бути, яким він не може бути, які бувають діалоги. Якщо ви все це розумієте, то літературна редактура для вас — суцільна насолода.
Ніка Чулаєвська: «Редагування — не тільки робота з текстом, а і робота з людьми»
Я починала свій шлях у видавничій сфері з коректури. У певному сенсі на коректорі лежить більша відповідальність. У редактора є підстраховка, після нього текст ще читатимуть. Натомість якщо коректор не помітить помилок — їх уже помітить читач.
Добре, коли у видавництва є узгоджена редакційна політика, певні принципи та стандарти. Якщо вони різні для кожної серії, це дуже заважає в роботі.
Працюючи з перевиданням класики, ми насамперед звіряємо розпізнаний текст зі сканованим першодруком або останнім прижиттєвим виданням. Редагуємо за сучасним правописом орфографію і пунктуацію. Лексика лишається без змін, але, наприклад, у серії «Наші 20-ті» типові для 1920-х форми змінюємо на сучасні (наприклад, захоріти — захворіти, жадний — жодний, згук — звук). Якщо слово сутнісно важливе, як, наприклад, «Самольот» у заголовку Леоніда Чернова, — ми його лишаємо.
Редагування — не тільки робота з текстом, а і робота з людьми. Для налагодження контакту варто хвалити перекладача та упорядника за гарно зроблену роботу, можна пожартувати з ними в коментарі на берегах. Важливо показати, що на тому боці теж людина, що ви сприймаєте текст емоційно.
Автор або перекладач наодинці працює з текстом дуже довгий час і потім отримує позначений червоним текст, де самі тільки правки. Дуже важливо говорити перекладачеві про вдало перекладені речення — це сприяє привітним людським стосункам.
Як визначити, до чого ставити примітки? Важливо розуміти, що ми можемо відновити з реалій доби, а чого не можемо, що вже втрачене. Потрібно шукати. Але потрібно вчасно зупинитися.
Засадничо я не любителька приміток. Є перекладачі, які їх дуже люблять, і часом варто вчасно їх пригальмувати — щоб примітка насамперед допомагала зрозуміти текст, а не демонструвала ерудованість її творця. Часом ми маємо лишити читачеві простір для самостійного пошуку. Примітка не має бути суто хизуванням перекладача, що він щось знає.
Якщо автор чи перекладач не хочуть ставити примітки — можна дозволити читачеві самому погуглити.
Не сприймати як свою профнепридатність те, що хтось знайшов помилку у редагованому вами тексті. Ніхто не бачить тих 95 % помилок, які ви виправили. Всі бачать 5 %, які лишилися.
Робота з текстами не має бути відстороненою і механічною, дуже важлива емоційна присутність.
Що тримає редактора у професії? Любов до літератури, бажання долучитися до неї як до виду мистецтва. Це дає особливий досвід. Більшість людей лишаються в цій сфері з ірраціональних причин — бо люблять її, хочуть бути причетними до видання книжок. Це важливі чинники також для мене. А ще я люблю читати повільно, тож редагування — гарна можливість.
Читайте також: Якби класики шукали роботу: редакторське резюме
Ната Коваль: «Редактор, працюючи над манґою, має перевірити абсолютно все»
Одного разу я захотіла спробувати щось нове — і почала вчити японську мову. А згодом дійшло і до редагування японської манґи.
Першим кроком у виданні коміксів українською є вибір системи транслітерації та відмова від системи Поліванова — наруги і над японською, і над українською водночас. Значно краще використовує можливості української мови система Олександра Коваленка.
Японська манґа — зовсім інше явище, ніж усе, до чого звик український читач, починаючи з того, що читати цей комікс потрібно справа наліво, адже всі японські видання відкриваються зі «звороту». Через таку особливість не всі читачі орієнтуються одразу, в чому річ, тож, наприклад, у книжках видавництв, які почали першими видавати манґу в Україні, як-от Molfar Comics, Nasha idea, Lantsuta, вміщено інструкцію-схему, як читати манґу.
Цьому жанру притаманна своєрідна послідовність зображень і текстів, відмінна від європейської чи американської традицій. Якось у видавництві «Зелений пес», прагнучи адаптувати манґу для українського читача, віддзеркалили сторінки зліва направо. От тільки всі японці в їхньому виданні вийшли мерцями: існує канонізований традицією спосіб загортання кімоно: права частина знизу, ліва частина зверху — для живих, ліва частина знизу, права зверху — для покійників. Тож усе закінчилося на двох томах.
Манґа в Японії існує давно, тому там розвинена вікова та гендерна її класифікація. Наприклад, манґу «Чі. Життя однієї киці», яку наші читачі можуть сприйняти як суто дитячу, насправді класифікують як «сейнен» — тобто манґу для чоловіків віком від 18 до 40 років. Манґа «Інша», яку видає Molfar Comics, — історія про школярів, однак оскільки це трилер і жахи — то тільки сейнен.
У цього типу літератури є чіткі жанрові межі, тож те, що видають українські автори, рекламуючи як манґу, — це «комікс у стилі манґа». Японці називають манґою лише те, що намалювали самі японці. Хоча вони й можуть визнавати манґа-творчість непересічних закордонних авторів, як-от сталося із манґа-коміксом «Радіант» французького автора Тоні Валенте.
Редактор, працюючи над манґою, має перевірити абсолютно все: від тексту, звуків і їхнього розміщення, до картинок і напрямку «хвостиків» у баблах. Бо помилка може закрастися будь-де, навіть стать автора можна сплутати, якщо йдеться про маловідомого автора/авторку, про яких немає інформації в інтернеті не японською.
З початку роботи над манґою видавці давали завдання дизайнерам перемальовувати всі бабли горизонтально, однак це займає чимало часу, а спраглі прихильники постійно запитують про наступну частину. Адже манґа — це комікс із зазвичай чималою кількістю частин (томів), у яких розгортається історія з певними розгалуженнями. Тому видавці вирішили прискорити процес і не перемальовувати бабли, які часто є частиною загальної картинки, а не накладеним поверх картинки шаром. Бо перевертаючи бабли, дизайнери час від часу забувають домальовувати те, що мало би бути під ними. Дві рисочки, які верстальник може ненароком прибрати, бо не зрозуміє їхнього призначення, в оригіналі позначають напрямок, куди персонаж кричить, — тож редактор (якщо таки помітив це) вирішує, що рисочки треба повернути. Або ж хвильки навколо персонажа, які передають стан тремтіння, — все це важливі дрібні деталі, за які читачі й полюбляють манґу.
Труднощі виникають і з тим, що вертикальне компактне письмо в баблах важко передати українською через горизонтальне «багатослів’я» нашої мови порівняно з місткими ієрогліфами. Однак це можливо.
Проте, напевно, найскладніше з філологічної точки зору — передання засобами української мови звуконаслідувань. Із двох доступних українською мовою словників ономатопеїчної лексики, жоден не дасть можливості перекласти всі звуки в манзі. Адже багато з цих звуків манґаки (ті, хто малює манґу) придумують у ході роботи над своїм творінням. Психологічні стани людини, доторки до різних предметів, звук фонтануючої крові — як усе це передати? Шукати у всемережжі, і то японською та англійською. Зрештою — шукати в нескінченних копальнях рідної мови і витворювати оригінальне.
Так, у роботі з манґою є певні переваги, адже вона чорно-біла, однак це може спричинити непорозуміння: чому ж її так довго не випускають? Але те, що бачать покупці в магазині, дуже відрізняється від того, що бачить перекладач, редактор і дизайнер: текст, який потрібно адаптувати, текст, який потрібно відредагувати з купою приміток, і картинки, працювати над якими важко через скрінтони — певні текстури та відтінки, які додають на малюнок.
Роботи у редактора вистачає: часто доводиться допомагати підібрати верстальнику різні шрифти; вибирати з манґи картинки для наклейок-стикерів. Необхідно працювати в тандемі з перекладачем і дизайнером, висловлювати свої думки щодо кінцевого результату, сумніватися і разом рефлексувати над покращенням і пришвидшенням роботи. І знову перевіряти, навіть коли вже все-все перевірено.
Саша Сауляк: «Як випусковому редактору видати книжку»
Коли я вступала на філологію, думала, що перекладатиму й писатиму тексти, про редагування тоді не йшлося. Мій перший видавничий проєкт став незвичним досвідом, усе було організовано в доволі старомодний спосіб: я роздрукувала рукопис, склала його в теку із зав’язочками й передала пані літературній редакторці на редагування. Вона була за мене старша, раніше працювала в академічній установі. Вона внесла правки ручкою по роздруківках. Правки на рівні одного слова або розділового знака. І це було абсолютно не те, до чого нас готували в Києво-Могилянській академії, де редагування означало буквально переписування текстів. Принаймні у випадках, про які Володимир Моренець казав, що написане автором — «типова доглибна помилка покрученої постмодерної свідомості».
У видавництві мене посадили за стіл, дали записник із ручкою і сказали записувати, як випусковому редактору видати книжку.
- Отримати рукопис.
- Передати на літературне редагування.
- Переглянути правки, узгодити з автором/упорядником/перекладачем, прийняти правки.
- [Опційно] Передати відредагований текст на перше коло корекції.
- [Опційно] Передати текст на технічну розмітку.
- Передати відредагований текст на верстку [для цього потрібно затвердити формат книги і зразок верстки з головним редактором/відповідальним за випуск, автором/упорядником/перекладачем і/або правовласниками].
- Підготувати з дизайнером обкладинку, пройти затвердження.
- Отримати верстку і передати на коректуру.
- Порахувати вартість друку на фабриці (формат книжки, тип обкладинки, кількість сторінок), домовитися про друк.
- Отримати коректорські правки, затвердити і передати верстальнику на внесення.
- Узгодити фінальний макет і відправити на друк.
У кожному видавництві ця схема може модифікуватися.
Якщо говорити про розподіл обов’язків між головним і випусковим редакторами, то головний редактор формує політики (видавничий план, спілкування з авторами, правовласниками, упорядниками; пошук грошей, грантів, партнерів тощо) та здійснює загальний контроль, підтримує і координує робочі процеси на рівні видавництва. Тим часом випусковий редактор впроваджує і менеджерить ці політики:
- веде книжку від рукопису до друку;
- домовляється про роботу і її оплату;
- стежить за дотриманням оголошених дедлайнів;
- перевіряє якість виконаної роботи (тобто розбирається в правописі не гірше за літературного редактора, а також трохи вміє в дизайн, знає технічні параметри верстки і друку);
- є медіатором між видавництвом, автором, упорядником, перекладачем, літредактором, коректором, дизайнером, друкарнею;
- спілкується з Книжковою палатою, замовляє ISBN, надсилає звіти;
- надає інформацію для промоції книжки (анотації, макети обкладинок тощо).
Автори дуже ніжно ставляться до своїх текстів, а редактори так само рішуче можуть відстоювати плоди своєї праці. Тому редакторство — це доволі важко, а випускове редакторство — подвійно: випусковий редактор мусить вирішувати потенційні конфлікти між літредактором і автором, вислуховувати редактора чи коректора, якого дратує те, як написано текст, і пояснювати автору, для чого та чи та правка. Літературному редактору в цьому сенсі може бути простіше: він чи вона здали роботу — і все.
Одного разу ми працювали над виданням книжки, а її автор на той час уже був на передовій, в АТО. Я надіслала йому на затвердження правки коректорки: він взявся переглядати їх пізно ввечері і писати мені в месенджер щодо кожної правки. Він відкрив пдфку з телефона і бачив лише виділене жовтим, тож просив пояснити зміст правки. Як виявилося, затверджував правки, лежачи в окопі. Так, рядок за рядком, ми опрацювали понад дві сотні дрібних коментарів.
Де редактор може вчитися мудрості:
- аналізувати правки літредакторів і коректорів, запам’ятовувати незрозумілі слова від верстальників і дизайнерів, уважно слухати друкарів;
- читати твітер/фейсбук (особливо уважно стежити за тредами про українську стилістику і робочі тарифи);
- не боятися зазирати в СУМ і правопис 2019 року;
- стежити за актуальними ДСТУ (бібліографічний опис, скорочення);
- шукати істину у правописних принципах видавництва (якщо такі є);
- запитувати поради у старших і досвідченіших колег (особливо щодо спілкування з авторами/упорядниками/перекладачами).
Читайте також: Якби класики шукали роботу: редакторське резюме
Матеріал підготовлений у рамках курсу «Редагування художніх текстів» Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Авторка дякує за допомогу в підготовці тексту студенткам Аріні Кравченко та Анні Феденко.
