Одного разу скептично налаштованому вчителеві Олександру запропонували викладати в школі, «позбавленій усіх поганих рис традиційної школи». Але як створити нову школу в старому суспільстві? Зрештою, він вирішив, що якщо не зможе, то принаймні використає цю історію для своєї книжки. В Олександра Демарьова склалося з обома пунктами: він почав викладати й змінювати школу, а згодом описав це в книжці «Ліс рук».
Уявіть, що ви щойно отримали нову посаду на роботі, і начальник одразу ж дав вам завдання переконати старих «клієнтів» залишитися. І не просто зберегти їх, а запалити новими ідеями проєкту. «Як це стосується школи?» — подумаєте ви. Класичної державної, напевно, таки ніяк. Але коли йдеться про альтернативну — можливо все.
Власне, із цього й починається книжка «Ліс рук». Автор — учитель Олександр — щойно стає методистом альтернативної школи і спілкується з батьками учня, яким не подобаються театр, малювання і ліплення з глини в розкладі занять. Пояснити зв’язок ліплення з математикою чи театру з літературою — це найперші сходинки в альтернативному підході до освіти.
Читаючи книжку, ви ніби справді рухаєтесь по сходинках від того, що таке альтернативна школа і чим відрізняється від державної, до того, навіщо вона взагалі існує. І що важливо — по сходинках реальної школи, з реальними дітьми, вчителями й батьками, з реальними перемогами та поразками. Із тісними коридорами і проблемами в навчанні через розлучення батьків, із чергуванням учителів та історіями про зулуса Чаку й зрештою, із помитими учнівськими чашками.
Тому її цікаво читати не лише всім причетним до освітнього процесу, а й широкому колу читачів. Адже тимчасова роль судді змінить будь-якого «пихатого футболіста Степана» — чи то в школі, чи то в сім’ї, чи то в робочому колективі. І таких ситуацій з учнями у книжці — безліч.
Розвиток альтернативної освіти в Україні
Тема альтернативної освіти дуже багатогранна й насправді стосується не лише учнів і вчителів. Найперше — це яскравий приклад низових змін. Адже саме батьки й педагоги самостійно створюють нові навчальні можливості для дітей: приватні, домашні, альтернативні школи. Крім того, такий формат вибирають батьки, які прагнуть більш індивідуального й творчого формату навчання для своїх дітей. Ба більше, це дозволяє фахівцям будь-якої галузі впливати на освіту: або викладаючи по-новому традиційний предмет, або пропонуючи власний курс. Так і з’являються уроки із шахів чи ліплення з глини, описані в книжці.
Цінність і проблема альтернативних шкіл у тому, що не існує норми чи методички з критеріями, яка допомогла б зарахувати їх до такого типу і зробити такий формат навчання масовим. Адже навіть беручи за приклад уже наявні досвіди, кожна нова школа буде унікальною: зі своїми некласичними предметами в розкладі, внутрішніми правилами та їхнім випрацюванням, підходом до набору дітей у школу й оцінюванням їхніх знань тощо.
У 2019 році таких шкіл в Україні налічували вже близько 300. Цінності, якими керується школа, визначають і процес, і очікуваний результат навчання. Олександр коротко розповідає про школи, які все ж беруть за основу відповідний напрям: Вальдорфська школа, Монтессорі, Саммергілл тощо. Однак є і вільніші — ті, що вибудовують свої правила і цінності, адаптовуючи їх під тих дітей, що приходять навчатися саме в ту чи іншу школу. Про внутрішню кухню саме такої ми й дізнаємося з досвіду автора.
Читайте також: Фентезійний young adult: 10 книжок українською
Яка альтернатива в освіті потрібна?
Олександр Демарьов поділяє думку про те, що усталені правила, рекомендації та підходи в освіті обмежують її, а отже — сприяють виникненню альтернативних шкіл. Однак водночас його альтернативна школа не відкидає стандартизовану систему, адже від неї добре відштовхуватися як від певної бази. Тому тут уроки можуть відбуватися на вулиці, але за чітким розкладом і з дзвінками, домашні завдання можуть бути творчими, але їх теж слід виконувати й оцінювати. Директорка може звільнити вчительку музики за застосування фізичної сили до учня, але й учня можуть вигнати з уроку математики чи хорового співу за порушення правил.
Для протиставлення автор наводить модель школи Саммергілл. Вона відома вихованням дитини в умовах абсолютної свободи. Діти можуть не лише не ходити на уроки, а й навіть самостійно вибирати, які предмети взагалі вивчати, рівноцінно з учителями вирішувати важливі питання на зборах тощо. Засновник школи був переконаний, що кожна дитина може самостійно розвиватись і навчатись без втручання й контролю дорослих.
Однак Олександр вважає, що перш ніж дарувати дітям свободу, потрібно дати їм інструменти для керування нею. Загалом багато принципів із цієї школи є і в їхній: збори, однакова вага голосу вчителя й першокласника тощо. Та його школа відрізняється тим, що спершу створює умови, у яких дитина отримує базові знання та навички. А вже потім дитина сама може вибрати з отриманого те, що допоможе їй пізніше пристосувати умови життя під себе. Адже «людина стає людиною, перебудовуючи, змінюючи своє середовище».
Тому альтернативна педагогіка, яку автор відстоює у книжці, — це насамперед про вміле поєднання вимогливості й поваги у вихованні, а не лише про свободу та щастя дитини. На його думку, починати виховання зі щастя не можна — адже чи буде щасливою дитина, яка мало вміє і знає?
Читайте також: 10 книжкових серій для юних детективів
Як навчати й виховувати в альтернативній школі?
Найперше — як рівних собі. Тобто йдеться не лише про те, щоб ставитися з повагою і створювати умови для творчого розвитку учнів. А йдеться і про те, щоб навчити їх нарівні з дорослими брати відповідальність за свої вчинки — чи то за невиконане домашнє завдання, чи то за самоуправство на шкільних зборах.
Не менш важливо навчити дітей працювати, тобто докладати зусиль у навчанні, а не лише отримувати фан від школи. Адже, крім креативних і цікавих уроків, учителі навіть альтернативної школи часто проводять і стандартні. І «діти повинні трудитися, навіть якщо перед ними не бігають єдинороги й не літають жар-птиці». Тобто школа має бути не підготовкою до життя, а самим життям.
Замість «серйозних повчань» у книжці Олександр радить і не забувати про щирість у спілкуванні з дітьми та почуття гумору. Він вірить, що незастосоване покарання має куди більшу силу, ніж здійснене. Бо всі учні його школи, які не прибирають за собою, жартома можуть хотіти потрапити і в чорний список, і на дуель із ним — але після того брудні чашки все одно помиють.
Мені дуже імпонує ідея автора про непомітне й невимушене виховання. Багато прихильників традиційної освіти вважають, що роль учителів обмежується лише навчанням — таким собі передаванням знань із конкретного предмета. Ну або ж іще буквальними виховними бесідами «з методички». Це зручно для батьків і вчителів, які раді звалити вину за неправильне виховання на інших. Та між учителем і учнем завжди існує тісніша взаємодія. Адже навіть якщо вчитель нібито лише викладає свій предмет, окрім знань, дитина переймає від нього і якісь світоглядні речі, риси характеру, підхід до вирішення проблем тощо. Ба більше, вчителі альтернативних шкіл зазвичай відкриті до більшої та позаурочної взаємодії зі своїми учнями. У книжці Олександр описує приклади з їхньої школи: допомогу вчителів з іншими навчальними проєктами, спілкування на перервах, позашкільні заходи — спільні екскурсії чи гуртки.
Якщо запитати автора, ким він бачить випускників своєї школи, то для нього вони насамперед революціонери. Тобто люди з певними знаннями й навичками, які готові змінювати те, що їм не підходить. І тут невипадково замість уроку української мови автор розповідає учням про своїх авторитетів: про африканця Чаку, що зробив спис найпотужнішою зброєю, чи про Спартака або Кармелюка, які боролися проти несправедливості й досягали свого.
Сенс альтернативної освіти автор вбачає в боротьбі не так із відсталістю шкіл, як із відсталістю суспільства. Практично для нього це означає «виховати покоління людей, які візьмуть відповідальність за себе і своє майбутнє, закотять рукави й візьмуться будувати історію».
Досвід однієї альтернативної школи
Кити, що тримають школу, у якій працює Олександр, і відрізняють її від інших шкіл — це:
- самоорганізація;
- установка на всебічний розвиток;
- педагоги.
Самоорганізація
Одним зі своїх завдань школа бачить навчити дітей самоорганізовуватись. Автор наводить багато наочних прикладів, один із яких — чергування. Так дітей залучали до організації робочого процесу в школі. Завдяки цьому вони ставали активними, небайдужими й рішучими.
Та й самі вчителі теж сміливо змінювали свої ідеї: по-різному формували групи для чергування, розширювали перелік обов’язків тощо. Наприклад, спершу діти лише чергували та прибирали в їдальні, стежили за порядком на коридорах і в роздягальні. Пізніше почали проводити фізичні активності — щоденну зарядку і прогулянку, стежили за графіком і дзвінками, а після уроків прибирали у класах.
У кінці тижня діти обов’язково звітували на Загальних Зборах: обговорювали, що вдалось, а що ні, пропонували вирішення проблем, оцінювали роботу чергової команди тощо.
Ще одним яскравим прикладом самоорганізації у школі була ідея побудувати власний ігровий майданчик, адже школа орендує частину приміщення житлового комплексу. Діти знайшли недоглянуте місце неподалік школи, але не на території комплексу. Учні запропонували це на шкільних зборах, а вчителі погодили. Діти самостійно міряли землю, планували, які дерева і де залишати чи зрубати, вибирали місце для гойдалки, роллердрому й інших активностей. На уроках інформатики створили 3D-план свого проєкту, а згодом заробляли гроші на будівництво, влаштовуючи ярмарки, концерти, театральні вистави та ін. І хоча місцева влада так і не дозволила втілити цей проєкт, все ж він навчив дітей організовуватись.
Установка на всебічний розвиток
Відмінною ознакою всіх альтернативних шкіл на противагу державним є наявність у розкладі нетрадиційних предметів (вже згадані ліплення з глини, театр тощо) і творчий підхід учителя до викладання традиційних дисциплін. Часто до навчального процесу додають і тематичні проєкти. Наприклад, учителька української мови записувала з дітьми подкаст на своїх уроках.
Ще одним із таких проєктів стало створення стінгазети «Н. Т. Таймз». Діти помітили, що територія неподалік школи забруднена кавовими стаканчиками — і саме це вибрали темою першого номера. Щоб глибше дослідити тему, вони навіть склали анкету й провели соцопитування та інтерв’ю у 12 продавців із кавових кіосків. У головній статті діти детально проаналізували результати опитування і побачили зв’язок між екологією й економікою. Тому навіть запропонували, як зберегти природу: носити власний багаторазовий стаканчик і пити каву з нього.
У наступних номерах газети дослідницький запал дещо згас, проте залишався журналістський. Другий номер діти присвятили новорічній тематиці та статтям про велосипеди, бездомних тварин і навіть роздумам про радість і смуток.
А от третє відродження газети відбулось уже на власноруч зробленому сайті. На ньому діти публікували новини з власного шкільного життя, які ідеально передавали внутрішню атмосферу. Наприклад:
«ПЕДОГОГИ НАРЕШТІ ПОВЕРНУЛИСЬ ІЗ СВОЄЇ ДОВГОЇ І ЗАХОПЛИВОЇ ВІДСУТНОСТІ…»
Школярі в нашій чудовій школі бояться. Сталось те, чого ніхто не чекав…. ВЧИТЕЛІ ПРИЇХАЛИ НІКОГО НЕ ПОПЕРЕДИВШИ (крім інших вчителів звісно-ж).
ВСІ, АБСОЛЮТНО ВСІ розгублені. Ми звісно раді, але нам трохи страшно…
Педагоги
Як і в будь-якій роботі, важливу роль в альтернативних школах відіграє команда. Так і в школі Олександра, засновниці запрошують у колектив лише зацікавлених і вмотивованих учителів, які не можуть не навчати дітей і не вміють не закохувати у свій предмет. Від їхньої відкритості до змін і спільних цінностей залежить і навчання дітей, і розвиток їхньої школи, і вплив на освіту загалом.
Олександр пройшов шлях від учителя шахів і природознавства до методиста і вважає, що кожен учитель має стати директором. Адже вчителям потрібен розвиток: спершу стає тісно у викладанні одного предмета, а згодом і в ролі викладача загалом — тому їх цікавить ширша виховна робота. «Це принцип постійного зростання. Застій — смерть, а якщо хочеш жити — рухайся».
Власне, цю тезу добре відображають і самоорганізовані «вчительські гуртки». Спершу педагоги організували «школу для батьків», щоб синхронізуватися з батьками та їхніми поглядами на виховання. На цих зустрічах вони читали й обговорювали дотичні до теми книжки і фільми. Пізніше це спонукало й учнів організувати свій «кіноклуб вихідного дня» у школі.
У вчителів теж виникла потреба організовувати свої неформальні зустрічі для навчання й обміну досвідом — «Посиденьки». Там вони обговорювали спільно вибрані книжки й переглянуті фільми, читали власні оповідання і ділились шаленими ідеями з розбудови школи. Ба більше — до їхніх зустрічей згодом почали приєднуватись і учні.
Уявляєте собі школу, в якій учні добровільно проводять позакласний час із вчителями, а не батьками чи друзями? Мабуть, це і є найкращий показник того, що освітня авантюра в цих педагогів вдалася.
