МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА

Виграти у боротьбі із внутрішнім світом: огляд психологічного роману «Ми помираємо лише раз»

Інгурен Гутен «Ми помираємо лише раз», дизайн обкладинки: Василь Ковач, видавництво «Парасоля», 2021

«Ми помираємо лише раз» — роман про смерть, із якої починається життя. Про подорож у безмежний вимір підсвідомості. Про Бога, який втомився, більше нічого не вирішує і ховається у вигаданому людиною місті.

Очевидно, авторка добре знається на психології, адже, крокуючи в підсвідоме пліч-о-пліч із героями, читач відчуває її невидиму руку на плечі, яка підтримує та скеровує, проте не штовхає. 

 

Місто, де ховається Бог

Пам’ятаєте щоденник Тома Редла із книжок про Гаррі Поттера? Той, що міг переносити читача у спогади. «Ми помираємо лише раз» також має цю здатність. Книжка перенесе вас на північ Європи, у вигадане місто Постшварц, де, прогулюючись старими вузькими вуличками, ви відчуватимете подих скандинавського бога Ньйорда.

У Постшварці живе троє людей, які не знайомі одне з одним, проте дивовижним чином пов’язані між собою.Три сюжетні лінії, три історії. Все починається з ідеального світу кожного з героїв, де майбутнє обіцяє бути передбачуваним: шлюб, діти, онуки. Проте незабаром героям доведеться збагнути, що не варто покладатися на стабільність. Єва із чоловіком потрапляє в аварію, місяцями проходить реабілітацію і намагається жити. Це дається їй нелегко, адже доводиться робити це самій, хоча вижили двоє.

Паралельно читачеві відкриваються вчителька Лілі та її наречений Нік. Вони прекрасні й закохані одне в одного та в життя, у них усе чудово, поки їхнє щастя не розбивається об хворобу. Він хоче жити далі, тоді як вона збирається перед кожним заняттям сексом міряти йому тиск.

І третя — лінія Альберта. Він живе в найпрекраснішому закутку Постшварца. Усе життя прожив душа в душу з Анною, у них чудові діти, та от-от, вони в це вірять, з’являться онуки. Аж тут наслідки необдуманих учинків знайшли його, незважаючи на всі спроби сховатися. Що ж він обере: зустрітися з минулим чи зберегти нереальний ідеальний світ?

«— Ось, наприклад, уявімо, що перед людиною стоїть складний вибір і їй пропонують посібник для прийняття рішення. Їй легко, за неї все зробили, з неї зняли відповідальність! Вона може бути не згодна з цим рішенням, але засуне свої бажання подалі, аби не приймати рішення самій. Цією милицею виступає церква тисячі років, і тому люди туди ходять». 

 

Читайте також Психологічна самодопомога: 10 книжок про те, як вирватися з емоційної прірви

 

Смерть? Чи центральна подія життя?

Хоча місто й вигадане, герої в ньому абсолютно реальні. Вони викликають співчуття, розуміння, роздратування і злість. 

Єва злиться на того, хто, як вона гадає, забрав у неї майбутнє. Намагається зрозуміти, чи є вона тією людиною, якою була до аварії. Все далі й далі заштовхує всередину біль та ігнорує втрату. 

«Доктор уважно слухає мої скарги на серце, оглядає, робить ЕКГ і каже, що жодних проблем із серцем немає, але з безсонням мені потрібно до психіатра. Я мовчки киваю. Ідіот. 

Я виходжу з кабінету розлючена тим, що мій діагноз не збігся з його».

І перш ніж звернутися за допомогою, Єва випробовує на собі найпоширеніші методи боротьби з депресією. Психотерапія до цього списку, звісно ж, не входить.

Лілі та її наречений Нік дуже схожі на знайому пару, які сваряться в тебе на очах. Ти почуваєшся ніяково, хочеш допомогти та не знаєш, як зробити це, не втручаючись не у своє діло. Він — вічний юнак, проте достатньо самостійний, щоб не потребувати допомоги.

«— Тата в тебе нема і не буде, а отже, він тобі й не потрібен, — життю видніше, — пояснювала мама десятирічному Ніку. — Тобі взагалі поталанило. Адже коли батьки стають не потрібні, тільки тоді, вважай, ти дорослий».

Вона, із причин, у яких сама не може собі зізнатися, стала тією, ким понад усе на світі боялася стати.

«— Геть! Негідний, поганий пес! Я тебе більше не люблю! Забирайся! Геть!».

Альберт постає перед читачем ідеальним чоловіком і прикладом для своїх дітей. Згодом виявляється, що він роками не виходить із квартири та не читає новин. Єдиним його заняттям є гра в шахи з другом і ремонт домашньої техніки, яка дивовижним чином ламається після візиту друга.

Важко усвідомити, чому людина із власної волі ізолюється від світу. Проте несподіваний лист від незнайомої жінки проливає світло.

«Я не знаю, яке у вас життя, лікарю Вернер, та що ви за людина. Ви звичайно можете просто видалити цього листа й забути про це. Але в разі, якщо у вас є совість або відчуття відповідальності та є співчуття, я додаю до цього листа її контакти».

 

Читайте також Зло має бути покаране: огляд психологічного трилера Ірени Карпи

 

Не другорядні персонажі

Ісая та Самуель це ті герої-красунчики, що в серіалах стають загальними улюбленцями, забираючи собі лаври головних персонажів. Пастор із дредами, що грає на волинці та їздить на мотоциклі. Та елегантний, загадковий чоловік старшого покоління, що все життя любить одну жінку і вигадує дивовижні історії про своє життя. Або не вигадує. Крім того, у минулому він вигравав мотозмагання. Цікаво, чи лише любов до мотоциклів спільна в цих двох?

 

Що про все це думає Фройд?

У цій книжці багато психотерапії. Не тільки там, де героїня звертається до терапевта, а й внутрішньої, власної терапії. Опріч того, спостерігаючи за персонажами, ми й самі стаємо перед вибором, питаємо себе: «А як би я тут вчинив?», і даємо відповіді на питання «А чи не бісить вона мене тим, що схожа на мене?». Окремо варто аналізувати сни, у них завжди ховається все несвідоме. 

 

«Бог»

Взяття у свої руки відповідальності за себе, за свої вчинки та за своє життя є обов’язковим етапом на шляху, який проходять персонажі роману «Ми помираємо лише раз». Бог тут посідає окреме місце. Він не помирає, як стверджував Заратустра, проте він усе ж таки більше не готовий бути тим, хто тисячоліттями вирішував за людей, як їм жити. Здається, їм урешті-решт доведеться взяти відповідальність на себе.

«—  Богові набридло розв’язувати проблеми людей, і він надав їм можливість подорослішати. А сам пішов на пенсію.

  Далеко пішов?

 — Захотів побути людиною, став звичайним смертним. Захотів відчути, як це бути людиною у створеному ним світі. Кажуть, живе десь у Постшварці, тихим звичайним життям і коли-небудь неодмінно помре. 

 — І він навіть не пам’ятає, що він Бог? 

 — Він то якраз пам’ятає.

 — Тобто світом зараз править Сатана? Тому такий бардак?

— Повірте, при Сатані був би повний порядок.

— А пекло і рай? Хто ж ними тепер керує?

— Люди».

 

Цікавий факт

Цей загадковий псевдонім приснився авторці в чотирнадцятирічному віці.

 

Читайте також Книжки, порівняно з якими наше життя здається нормальним і трішки пісним
Рубрика: Полиця, Ревю
Facebook
Telegram
Twitter